Оскільки всі можливі мирські причини для душевних страждань я відкинув уже давно, усе, що мені лишилося, — це тривога за самого себе. І я безсоромно віддався їй. Остання поблажливість до себе на коня: страх померти від рук того, що кидає виклик смерті. Я так злякався, що мій шлунок скрутило. Я спробував вибачитись, але дон Хуан розсміявся.
— Ти аж ніяк не єдиний, кого нудить від страху, — сказав він. — Коли я зустрів того, що кидає виклик смерті, я штани обмочив. Повір мені.
Я мовчки вичекав довгий, нестерпний момент.
— Ти готовий? — спитав він. Я сказав «так». І він встав зі словами: — То ходімо й дізнаємось, як ти втримаєшся на лінії вогню.
Він повів мене назад до церкви. У міру моїх здібностей усе, що я до сьогодні пам’ятаю з тієї прогулянки, — це те, що він мусив усю дорогу буквально тягти мене. Я не пам’ятаю, як дістався церкви, як увійшов до неї. Наступне, що я усвідомлював: я стою навколішки на довгій битій дерев’яній лаві поряд із жінкою, яку бачив раніше. Вона всміхається мені. У відчаї я озираюся, намагаючись помітити дона Хуана, але його ніде не видно. Я ладен був вилетіти, як кажан з пекла, якби жінка не втримала мене, схопивши за руку.
— Нащо так боятися бідної маленької мене? — спитала жінка англійською.
Я прикипів до того місця, де стояв навколішки. Що захопило мене цілком і миттєво, це її голос. Не можу описати, що особливого було в його хрипкому звучанні, що пробудив у мені найпотаємніші спогади. Так, наче я завжди знав той голос.
Я не зрушив з місця, зачарований тим голосом. Вона щось іще спитала в мене англійською, але я не міг розібрати, що вона каже. Вона з розумінням усміхнулася мені.
— Усе гаразд, — прошепотіла жінка іспанською. Вона стояла на колінах праворуч від мене. — Я розумію справжній страх. Я живу з цим.
Я готовий був заговорити до неї, коли почув голос посланця в себе в голові.
— Це голос Ермелінди, твоєї годувальниці, — сказав він. Єдине, що було відомо мені про Ермелінду, — це історія, яку мені розповіли, про її трагічну смерть під колесами некерованої вантажівки. Те, що голос цієї жінки збурив такі глибокі, давні спогади, шокувало мене. Я відчув миттєву болісну тривогу.
— Я — ваша годувальниця! — м’яко вигукнула жінка. — Як несподівано! Хочете мої груди?
Її тіло здригалося в конвульсіях сміху.
Я зробив величезне зусилля, щоб зберегти спокій, і все ж розумів, що стрімко втрачаю землю під ногами й з хвилини на хвилину розпрощаюся з усіма відчуттями.
— Не звертайте уваги на мої жарти, — тихим голосом сказала жінка. — Правда в тому, що ви мені дуже подобаєтесь. Енергія вирує в вас. І ми чудово поладнаємо.
Просто попереду нас прихилили коліна старі чоловіки. Один з них з цікавістю озирнувся на нас. Вона не звернула уваги на нього й продовжувала нашіптувати мені на вухо.
— Дайте мені вашу руку, — попросила вона. Але її прохання більше нагадувало наказ. Я підкорився і дав їй руку не в змозі відмовити.
— Дякую вам. Дякую за вашу впевненість і довіру до мене, — прошепотіла вона.
Звук її голосу зводив мене з розуму. Його хрипкість була настільки екзотична, настільки відверто жіночна. За жодних обставин я б не сплутав його з чоловічим голосом, що намагається звучати по-жіночому. Це був хрипкий голос, але не гортанний і не різкий. Він більше нагадував звук босих ніг, що ступають по гравію.
Я зробив неймовірне зусилля, щоб розірвати невидиме простирадло енергії, яке наче сповило мене. Здавалося, мені це вдалося. Я встав, готовий піти, і пішов би, якби жінка теж не встала й не прошепотіла мені на вухо:
— Не тікайте. Я так багато маю вам розповісти.
Я машинально сів, зупинений цікавістю. Дивно, але моя тривога раптом зникла, а заразом і мій страх. Мені навіть вистачило самовладання спитати цю жінку:
— Ви справді жінка?
Вона м’яко хихикнула, наче юна дівчина. Потім виголосила мудроване речення.
— Якщо ви смієте думати, що я можу перетворитися на страшного чолов’ягу й завдати вам шкоди, ви глибоко помиляєтеся, — сказала вона ще більш дивним, гіпнотичним голосом. — Ви мій благодійник. Я ваша служниця, як була служницею всім нагвалям, що були до вас.