Ми прихилили коліна перед розп’яттям у натуральну величину. Перш ніж я встиг щось сказати, вона заговорила.
— Я прожила дуже, дуже довгий час, — сказала вона. — Причина, з якої я мала таке довге життя, у тому, що я контролюю зсуви й перенесення своєї точки збирання. Крім того, тут, у вашому світі, я надовго не затримаюся. Мушу заощаджувати енергію, отриману від нагвалів вашої школи.
— Як це — існувати в інших світах? — спитав я.
— Як у сновидіннях, тільки рухливості більше. І ще я можу довше лишатися скрізь, де хочу. Так само, як лишатися скільки хочеш у будь-якому своєму сні.
— Коли ви в цьому світі, ви прикуті лише до цього простору?
— Ні. Я йду куди хочу.
— Ви завжди в подобі жінки?
— Я була жінкою довше, ніж чоловіком. Безумовно, мені це подобається більше. Гадаю, я майже забула, як бути чоловіком. Я повністю жінка!
Вона взяла мене за руку й змусила торкнутись її промежини. Моє серце підстрибнуло до горла. Вона дійсно була жіночої статі.
— Я не можу просто взяти вашу енергію, — сказала вона, змінюючи тему. — Ми мусимо укласти домовленість іншого характеру.
Тут мене захлеснула чергова хвиля буденних міркувань. Я хотів спитати її, де вона живе, коли перебуває в цьому світі. Мені не знадобилося промовляти своє питання вголос, щоб дістати відповідь.
— Ви значно, значно молодші за мене, — сказала вона, — і вже маєте складнощі з тим, щоб розповідати людям, де живете. І навіть якщо приводите їх до дому, яким володієте чи за який сплачуєте орендну плату, живете ви не там.
— Є так багато всього, про що я хочу вас спитати, але тільки те й роблю, що думаю про всілякі дурниці, — сказав я.
— Не треба мене ні про що питати, — продовжувала вона. — Ви вже знаєте все, що знаю я. Вам потрібен був лише поштовх, аби заявити про те, що ви вже знаєте. Я даю вам цей поштовх.
Я не лише мав дурнуваті думки — я перебував у стані такої навіюваності, що не встигла вона договорити, нібито я знаю все, що знає вона, як я відчув, що дійсно все знаю і вже не маю потреби ставити будь-які питання. Зі сміхом я повідомив їй про свою легковірність.
— Ви не легковірні, — авторитетно запевнила вона мене. — Ви знаєте все, бо зараз ви цілковито в другій увазі. Озирніться!
Якусь мить я не міг зосередити свій зір. Це було так само, як ніби в очі мені потрапила вода. Коли мої очі призвичаїлися, я збагнув, що сталося щось недобре. Церква була інакшою, темнішою, зловіснішою і якось жорсткішою. Я встав і зробив кілька кроків до нефа. Мою увагу привернули лави — вони були не з дощок, а з тонких жердин. Це були саморобні лави, встановлені посеред величної кам’яної споруди. Крім того, і світло в церкві стало інакшим. Воно було жовтувате, і в його тьмяному сяйві пролягали найчорніші тіні з усіх, що я бачив. Світло надходило від свічок із багатьох вівтарів. Мене осяйнуло, як добре свічкове світло поєднується з масивними кам’яними стінами й орнаментами церкви в колоніальному стилі.
Жінка не зводила з мене погляду. Яскравість її очей була примітна як ніколи. Тоді я зрозумів, що бачу сновидіння й керує цим сновидінням вона. Проте я не боявся ані її, ані сну.
Я відійшов від бічного вівтаря і знову глянув на неф церкви. Там люди прихилили коліна в молитві.
— Їх було багато, на диво, маленьких, темних, жорстких людей. Я бачив їхні схилені голови скрізь, аж до підніжжя головного вівтаря. Ті, що були поряд зі мною, прискіпливо дивилися на мене з явним осудом. Я витріщався на них і на решту. Проте не чув жодного шуму. Люди рухались, але звуку не було.
— Я нічого не чую, — сказав я жінці, і мій голос оглушливою луною рознісся по церкві, наче в порожній мушлі.
Майже всі голови обернулися до мене. Жінка відтягла мене назад у темряву бічного вівтаря.
— Почуєте, якщо не слухатимете вухами, — сказала вона. — Слухайте увагою сновидіння.
Виявилося, що мені потрібен був лише натяк від неї. Раптом мене захлеснув гул сонму молільників. Він миттєво поглинув мене. Цей звук здався мені найвишуканішим з усіх, що я будь-коли чув. Я хотів захоплено сповістити про це жінці, але її не було поряд. Я став шукати її. Вона була вже майже у дверях. Там вона обернулася й зробила знак слідувати за нею. Я наздогнав її в портику. Вуличні ліхтарі не горіли. Єдиним освітленням було місячне сяйво. Фасад церкви також змінився — він був незавершений. Скрізь валялися квадратні вапнякові блоки. Навколо церкви не було будинків або інших споруд. У місячному сяйві пейзаж справляв моторошне враження.