— Куди ми йдемо? — спитав я її.
— Нікуди, — відповіла вона. — Ми просто вийшли сюди, щоб мати більше простору, більше приватності. Тут ми можемо говорити до повного виснаження.
Вона запросила мене сісти на витесану напівоброблену брилу вапняку.
— Друга увага приховує в собі нескінченні невідкриті скарби, — почала вона. — Початкове положення, в якому сновидець розташовує своє тіло, має ключове значення. І саме в цьому ховається таємниця прадавніх магів, які вже були прадавніми в мій час. Подумайте про це.
Вона сіла так близько до мене, що я відчув жар її тіла. Вона обійняла мене рукою за плечі й притиснула до грудей. Її тіло розповсюджувало напрочуд характерний аромат — він нагадував мені дерево або шавлію. Не тому, що на ній були парфуми — саме її єство, здавалося, розповсюджувало цей своєрідний запах соснових борів. Крім того, тепло її тіла не схоже було на моє чи кого-небудь ще, кого я знав. У неї було прохолодне, ментолове тепло, рівне, збалансоване. На думку спало, що її тепло чинить невблаганний тиск, але не знає поспіху.
Вона почала шепотіти мені у ліве вухо. Сказала, що дари, які вона давала нагвалям моєї школи, мали стосунок до того, що прадавні маги називали подвійними положеннями. Тобто початкове положення, в якому сновидець тримає своє фізичне тіло для початку сновидіння, дзеркально відтворюється положенням, в якому він тримає своє енергетичне тіло вві сні, щоб зафіксувати точку збирання в будь-якій позиції за власним вибором. Два положення утворюють єдине ціле, казала вона, і прадавнім магам знадобилися тисячі років, щоб виявити ідеальне співвідношення між ними двома. Вона зі смішком зауважила, що маги сьогодення ніколи не мають часу або настрою, щоб виконати всю цю роботу, і чоловікам і жінкам моєї школи дійсно пощастило, що вона дала їм такі дари. Її сміх лунав незвичайним, кришталевим звуком.
Я не до кінця зрозумів її тлумачення подвійних положень. З усією сміливістю я заявив їй, що не хочу практикувати цього, лише знати про них як про інтелектуальні можливості.
— Що саме ви хочете знати? — м’яко спитала вона.
— Поясніть мені, що ви називаєте подвійними положеннями або початковим положенням, в якому сновидець утримує своє тіло для початку сновидіння, — сказав я.
— Як лягаєте ви, щоб побачити свій сон? — спитала вона.
— Як завгодно. Я не маю плану. Дон Хуан ніколи не наголошував на цьому моменті.
— Ну, а я наголошую, — сказала жінка й встала.
Вона змінила положення. Сіла праворуч від мене й прошепотіла на інше вухо, що, згідно з її знаннями, поза, яку ми надаємо тілу, має найбільшу важливість. І запропонувала спосіб перевірити це, виконавши надзвичайно делікатну, але просту вправу.
— Засинайте, лежачи на правому боці, трохи зігнувши коліна, — сказала вона. — Дисципліна полягає в тому, щоб утримати це положення й заснути в ньому. Потім вправа для сну — побачити, як лягаєш точнісінько в цьому положенні й засинаєш знову.
— Як це діє? — спитав я.
— Це змушує точку збирання лишатися на місці, і я маю на увазі — дійсно лишатися на місці, в якій би позиції вона не перебувала в мить другого засинання.
— Які результати цієї вправи?
— Повне сприйняття. Упевнена, ваші вчителі вже розповіли вам, що мої дари — це дари повного сприйняття.
— Так. Але, гадаю, я не до пуття розумію, що означає повне сприйняття, — збрехав я.
Вона не звернула уваги й далі розповідала, що є чотири варіанти вправи: засинати, лежачи на правому боці, на лівому, на спині й на животі. Потім уві сні завданням було побачити, що засинаєш вдруге в тому самому положенні, коли сновидіння вже розпочалося. Вона обіцяла мені надзвичайні результати, яких, з її слів, неможливо передбачити.
Вона різко змінила тему й спитала мене:
— Якого дарунка ви хочете для себе?
— Ніяких дарунків для себе. Я вже вам це казав.
— Я наполягаю. Я повинна запропонувати вам дарунок, а ви повинні його прийняти. Така наша угода.
— Наша угода в тому, що ми даємо вам енергію. Тож візьміть її в мене. Моїм коштом. Це мій дарунок вам.
Жінка здавалася спантеличеною. І я наполегливо твердив їй, що зовсім не проти, якщо вона візьме мою енергію. Навіть сказав їй, що вона мені безмежно подобається. Звісно, я не жартував. Було в ній щось надзвичайно сумне та водночас надзвичайно звабливе.
— Ходімо назад до церкви, — прошепотіла вона.
— Якщо ви дійсно хочете зробити мені дарунок, — сказав я, — візьміть мене на прогулянку цим містом у місячному сяйві.