Вона ствердно закивала головою.
— За умови, що ви не промовите ні слова, — сказала вона.
— Чому ні? — спитав я, але вже знав відповідь.
— Тому що ми у сновидінні, — сказала вона. — Я поведу вас у глибини мого сну.
Вона пояснила, що, доки ми залишалися в церкві, я мав досить енергії, щоб міркувати й спілкуватися, але за межами тієї церкви ситуація була інакшою.
— Чому це? — зухвало спитав я.
Найсерйознішим тоном, який не лише підсилив її моторошність, але й налякав мене, жінка відповіла:
— Бо за межами нічого немає. Це сон. Ви біля четвертої брами сновидінь і бачите мій сон.
Вона розповіла мені, що її мистецтво — у вмінні створювати проекцію власного наміру, і все, що я бачу навколо — це її намір. Пошепки вона казала, що церква та місто були плодом її наміру: їх не існувало, і все ж вони були. Вона додала, дивлячись мені в очі, що в цьому полягає одна з таємниць наміру в другій увазі — подвійне положення сновидінь. Це можна здійснити, але цього не поясниш і не зрозумієш.
Вона сказала мені, що походить зі школи магів, котрі вміли пересуватися в другій увазі, проектуючи свій намір.
З її слів, маги її школи вправлялись у мистецтві проектування думок у сновидіннях з метою реалістичного відтворення будь-якого предмета, споруди, пам’ятки чи пейзажу на їхній вибір.
Вона казала, що маги її школи зазвичай починали з того, що невідривно дивилися на простий предмет і запам’ятовували кожну його деталь. Потім заплющували очі й уявляли цей предмет, коригуючи свій візуальний образ згідно з оригіналом, доки не бачили його зі заплющеними очима в усій повноті.
Наступним етапом розробленого ними плану було побачити сон із цим предметом і в тому сні повністю відтворити, з точки зору власного сприйняття, подобу цього предмета. Цей акт, казала жінка, називають першим кроком до повного сприйняття.
Від простого предмета ті маги переходили до все складніших речей. Кінцевою метою було всім разом уявити цілий світ, потім перенести його в сон і відтак відтворити цілком правдоподібний простір, в якому вони могли б існувати.
— Коли магам моєї школи це вдавалося, — продовжувала жінка, — вони легко могли затягти будь-кого до свого наміру, до свого сну. Це я й роблю з вами зараз і це ж робила з усіма нагвалями вашої школи.
Жінка хихикнула:
— Краще вам у це повірити, — сказала вона, наче я не вірив. — Цілі народи зникали вві сні в такий спосіб. Ось чому я казала вам, що ця церква й це місто — одна з таємниць наміру в другій увазі.
— Ви кажете, що цілі народи зникали в такий спосіб. Як таке можливо? — спитав я.
— Вони візуально уявляли, а тоді відтворювали вві сні той самий пейзаж, — відповіла вона. — Ви ніколи нічого не уявляли візуально, тож для вас дуже небезпечно входити до мого сну.
Тут вона застерегла мене, що перетинати браму й подорожувати до місць, що існують лише в намірі когось іншого, небезпечно, адже кожен предмет у такому сні має бути надзвичайно особистим.
— Ви все одно хочете піти? — спитала вона.
Я сказав «так». Тоді вона розповіла мені більше про подвійні положення. Суть її пояснення була в тому, що якби мені наснилося, наприклад, рідне місто, і мій сон розпочався, коли я ліг на правий бік, то я з легкістю міг би залишитися в місті мого сну, коли б спав на правому боці й бачив, що заснув. Другий сон не лише неодмінно був би про рідне місто — це був би найчіткіший сон, який можна собі уявити.
Вона не сумнівалася, що, вправляючись у сновидіннях, я бачив незліченні сни великої чіткості, але запевнила мене, що кожен з них міг бути щасливим випадком. Адже єдиний спосіб мати абсолютний контроль над снами — це скористатися технікою подвійних положень.
— І не питайте мене, чому, — додала вона. — Це просто трапляється. Як і все решта.
Вона змусила мене встати й удруге застерегла, щоб не розмовляв і не відходив від неї. М’яко взяла мене за руку, як дитину, і попрямувала до масиву темних обрисів будинків. Ми були на брукованій вулиці. Жорсткі річкові камені були встромлені сторч у землю. Нерівний тиск створив нерівні поверхні. Здавалося, що укладальники бруківки слідували рельєфу землі, не намагаючись його вирівняти.
Будинки являли собою великі білені одноповерхові запилюжені споруди з черепичними дахами. Скрізь тихо блукали люди. Темні тіні всередині будинків справляли на мене враження цікавих, але наляканих сусідів, що пліткують під дверима. Також видно було пласкі гори навколо міста.