Знову роздивляючись південний обрій, я подумав, що міг би розрізнити пік у формі дзвона, видимий з тераси дона Хуана. Далі я спробував з’ясувати, де міг бути розташований його будинок. На мить мені здалося, що я знайшов його. Я був настільки заінтригований, що висмикнув руку з жінчиної руки. Раптом мене охопила страшенна тривога.
Я знав, що маю повернутися до церкви, бо якщо я цього не зроблю, то просто помру на місці. Я розвернувся й кинувся до церкви. Жінка швидко схопила мене за руку й поспішила за мною.
Коли ми бігом наближалися до церкви, я усвідомив, що місто в цьому сновидінні розташоване позаду церкви. Якби я зважив на це раніше, можливо було б зорієнтуватися. А зараз я більше не мав уваги сновидіння. Усю її було зосереджено на архітектурних і орнаментальних деталях задньої стіни церкви. Я ніколи не бачив цієї частини будівлі в повсякденному житті й подумав, що якби міг зберегти її риси в пам’яті, то згодом зумів би порівняти їх з деталями справжньої церкви.
Таким був план, вигаданий мною експромтом. Щось усередині мене, однак, глузувало з моїх спроб перевірки. Протягом усього навчання мені не давала спокою жага об’єктивності, яка змушувала мене знову й знову перевіряти все, що стосувалося світу дона Хуана. І все ж на кону завжди була не сама лише об’єктивність, а потреба скористатися цією жагою об’єктивності як опорою, що надавала мені захист у миті найсильнішого когнітивного зриву. Коли ж наставав час перевірити те, що я обґрунтував, мені ніколи це не вдавалося.
У церкві ми з жінкою опустилися на коліна перед маленьким вівтарем ліворуч, де ми вже були, а наступної миті я прокинувся в добре освітленій церкві, баченій удень.
Жінка перехрестилась і встала. Я машинально зробив те саме. Вона взяла мене під руку й повела до дверей.
— Стривайте, стривайте, — сказав я і здивувався, що можу говорити. Я не міг міркувати чітко і все ж хотів поставити їй мудроване питання. Що мені хотілося знати, так це звідки береться енергія, щоб візуально уявити ціле місто в усіх подробицях.
Усміхнувшись, жінка відповіла на моє невиголошене питання. Сказала, що дуже добре вміє уявляти, адже після того, як займалася цим усе життя, вона ще мала багато-багато життів, аби вдосконалити це вміння. Вона додала, що місто, яке я відвідав, і церква, в якій ми розмовляли, були прикладами її нещодавніх візуалізацій. Церква була та сама, в якій служив паламарем Себастіан. Вона взяла за мету запам’ятати кожну подробицю кожного кутка тієї церкви й того міста — заради виживання, коли вже на те пішло.
Вона завершила свою промову найбентежнішою запізнілою думкою.
— Оскільки ви вже чимало знаєте про це місто, навіть попри те, що ніколи не намагались уявити його, — сказала вона, — зараз ви допомагаєте мені в цьому намірі. Закладаюся, ви б не повірили мені, якби я сказала, що цього міста, на яке ви дивитесь зараз, насправді не існує за межами вашого та мого наміру.
Вона придивилась до мене й розсміялася з мого почуття жаху, адже я лише зараз до кінця зрозумів, що вона каже.
— Ми досі в сновидінні? — спитав я, приголомшений.
— Так, — сказала вона. — Але це сновидіння більш реалістичне за інше, бо ви мені допомагаєте. Цього не можна пояснити — можна лише констатувати, що це відбувається. Як і все решта.
Вона обвела рукою навколо себе.
— Неможливо розповісти, як це трапляється, але воно трапляється. Завжди пам’ятайте, що я вам розповіла: це і є таємниця наміру в другій увазі.
Вона м’яко притягнула мене ближче до себе.
— Ходімо, поблукаємо площею цього сну, — сказала вона. — Але, можливо, мені слід трохи привести себе до ладу, аби вам було зручніше.
Я дивився на неї, не розуміючи, доки вона майстерно змінювала свій вигляд. Вона робила це дуже простими, буденними штрихами. Розстебнула довгу спідницю, відкривши іншу, вдягнуту під неї — зовсім звичайну, до середини литок. Потім скрутила свою довгу косу в шиньйон і перебралася з ґуарачес у туфлі на дюймовому підборі, які носила в маленькому полотняному мішечку.
Перевернула свою двобічну чорну шаль — та перетворилася на бежевий палантин. Тепер вона мала вигляд типової мексиканки з міського середнього класу.
З жіночим самовладанням вона взяла мене під руку й повела на площу.
— Що сталося з вашим язиком? — спитала вона англійською. — Проковтнули?
Я був цілковито поглинений немислимою можливістю, що досі бачу сон. Ба більше — я починав вірити, що, якщо це правда, я ризикую ніколи не прокинутись.