Незворушним голосом, якого не впізнав сам, я сказав:
— Я досі не усвідомлював, що до того ви розмовляли зі мною англійською. Де ви її вивчили?
— У світі за межами цього. Я розмовляю багатьма мовами.
Вона зробила паузу й ретельно оглянула мене.
— Я мала безліч часу, щоб опанувати їх. Оскільки вже ми збираємося провести багато часу разом, колись і я навчу вас моєї мови.
Вона хихикнула, без сумніву, тішачись виглядом мого розпачу.
Я зупинився.
— А ми збираємося провести багато часу разом? — спитав я, виказавши свої почуття.
— Звісно, — радісним тоном відповіла вона. — Ви збираєтесь — і, мушу сказати, дуже щедро — подарувати мені свою енергію задарма. Ви самі це казали, адже так?
Мене кинуло в жах.
— У чому проблема? — жінка знов перейшла на іспанську. — Не кажіть, що шкодуєте про своє рішення. Ми маги. Надто пізно, щоб передумати. Ви ж не боїтеся, ні?
Я вкотре був більше ніж наляканий, але, якби довелося описати, що саме мене злякало, я не знав би, про що казати. Я точно не боявся бути в іншому сні з тією, що кинула виклик смерті, чи втратити розум, чи навіть життя. Чи боявся я зла? Я спитав себе. Але думка про зло не витримувала аналізу. Внаслідок усіх тих років на шляху магів я знав без тіні сумніву, що у світі існує тільки енергія; зло — то лише з’єднання людського розуму, пригніченого фіксацією точки збирання в її типовому положенні. Якщо міркувати логічно, я дійсно не мав чого боятися. Я знав про це, але знав також, що моєю справжньою слабкістю був брак плинності в миттєвій фіксації точки збирання в будь-якій новій позиції, куди вона зміщувалася. Контакт із тією, що кидає виклик смерті, зміщував мою точку збирання з шаленою швидкістю, а я не мав досить спритності, щоб встигати за цим поштовхом. Кінцевим результатом було неясне псевдовідчуття страху, що я можу не зуміти прокинутися.
— Це не проблема, — сказав я. — Продовжимо нашу прогулянку вві сні.
Вона взяла мене під руку, і ми мовчки дійшли до парку. Це було аж ніяк не вимушене мовчання. Але мій розум ходив колами. Як дивно, думав я: лише зовсім нещодавно я гуляв з доном Хуаном від парку до церкви, охоплений найжахливішим земним страхом. Тепер же я простував назад, з церкви до парку, з об’єктом мого страху і був переляканий як ніколи, але вже в інший, більш зрілий, більш руйнівний спосіб.
Щоб відігнати тривоги, я озирнувся навколо. Якщо це був сон, як я вважав, то існував спосіб довести або спростувати це. Я вказував пальцем на будинки, на церкву, на бруківку на дорозі. Вказував на людей. На все вказував. У своїй зухвалості навіть схопив двійко людей, яких, здається, чимало налякав. Я відчув їхню масу. Вони були справжніми, як і все, що я вважав таким, ось тільки не виробляли енергії. Ніщо в цьому місті не виробляло енергії. Усе здавалося справжнім і звичайним, і все ж це був сон.
Я розвернувся до жінки, яка трималася за мою руку, і спитав її про це.
— Ми бачимо сон, — хрипким голосом підтвердила вона й захихотіла.
— Але як можуть люди й речі навколо нас бути такими справжніми, таким тривимірними?
— Таємниця наміру в другій увазі! — побожно скрикнула вона. — Ті люди навколо такі справжні, що навіть мають думки.
Це було останнім ударом. Я не хотів питати більше ні про що. Хотів забутися в тому сні. Відчутний ривок за руку повернув мене до дійсності. Ми вже дісталися площі. Жінка зупинилася й намагалася всадовити мене на лаву. Я знав, що в мене проблеми, коли опустився на лаву й не відчув її під собою. Мене закрутило. Здавалося, що мене підносить угору. Я впіймав швидкоплинну картину парку, наче дивився на нього згори вниз.
— Ось і все! — скрикнув я. Гадав, що помираю. Висхідне обертання змінилося вироподібним сходженням у пекло.
— Зроби зусилля, нагвалю! — закликав мене жіночий голос. — Не тони. На поверхню, на поверхню. Скористайся своїми техніками сновидіння!
Мій мозок запрацював. Я подумав, що це голос людини, звиклої розмовляти англійською. Також подумав, що для того, аби скористатися техніками сновидіння, я маю знайти відправну точку, щоб забезпечити себе енергією.
— Розплющ очі, — сказав голос. — Розплющ негайно. Скористайся першим, що бачиш, як відправною точкою.
Я зробив надмірне зусилля й розплющив очі. Я побачив дерева й блакитне небо. Був день! У мене вдивлялося розмите обличчя. Але я не міг зосередити очей. Я подумав, що це жінка з церкви дивиться на мене.
— Скористайся моїм обличчям, — промовив голос. Це був знайомий голос, але я не міг ідентифікувати його. — Візьми моє обличчя за основу, потім оглядай усе інше, — продовжував голос.