— Гадаю, жінка у церкві дійсно зробила тобі дар, хоч ти й не хотів його приймати. Її дар — доповнити нашу енергію своєю, щоб рухатися взад-вперед коштом енергії всесвіту, наявної тут і зараз.
Я надзвичайно розхвилювався. Слова Керол були точними й слушними. Вона визначила для мене дещо, що я вважав неозначуваним, хоч і не знав, що саме це було. Якби я міг ворухнутися, то підстрибнув би, щоб обійняти її. Вона блаженно всміхнулася, доки я продовжував нервово буркотіти про сенс, який мали для мене її слова. Риторично зауважив, що дон Хуан ніколи не розповідав мені нічого подібного.
— Може, він не знає, — сказала Керол не образливо, але заспокійливо.
Я не став з нею сперечатися. Деякий час я мовчав, на диво позбавлений будь-яких думок. Потім думки і слова почали вивергатися з мене, ніби вулканом. Люди обходили площу, часто поглядаючи на нас чи зупиняючись перед нами, щоб поспостерігати. А ми, мабуть, являли собою нічогеньке видовище: Керол Тіґґз цілує й пестить моє обличчя, доки я все буркочу про її ясний розум і про мою зустріч із тією, що кидає виклик смерті.
Коли я вже міг ходити, вона повела мене через площу до єдиного готелю в місті. Запевнила мене, що я поки не маю достатньо енергії, аби піти до будинку дона Хуана, але що всім там відоме наше місцеперебування.
— Звідки їм знати наше місцеперебування? — спитав я.
— Нагваль — дуже майстерний старий чаклун, — відповіла вона, сміючись. — Він єдиний, хто розповів мені, що якщо я знайду тебе енергетично розшарпаним, то краще відвести тебе до готелю, ніж ризикувати йти через місто з тобою на буксирі.
Її слова, і особливо її усмішка вселили в мене такий спокій, що я продовжував іти в стані блаженства. Ми звернули за ріг до готельного входу за півкварталу вулицею просто перед церквою. Пройшли крізь бляклий вестибюль, піднялися цементними сходами на другий поверх, прямісінько до непривітного номера, якого я ніколи раніше не бачив. Керол сказала, що я вже тут був, проте я не мав спогадів про готель чи про номер. Однак я був настільки втомлений, що не міг про це думати. Просто опустився на ліжко долілиць. Я хотів лише спати і все ж був надто схвильований. Забагато лишилося нез’ясованих питань, хоча все здавалося таким упорядкованим. Я відчув раптовий напад нервового збудження й сів.
— Я ніколи не казав тобі, що не прийняв дару тієї, що кидає виклик смерті, — сказав я, дивлячись в обличчя Керол. — Звідки ти знаєш, що не прийняв?
— О, але ж ти сам розповів мені, — заперечила вона, сідаючи поряд зі мною. — Ти так цим пишався. Це було перше, що ти бовкнув мені, коли я тебе знайшла.
Поки що це була єдина відповідь, яка мене не зовсім задовольнила. Те, що переповідала вона, не схоже було на мої слова.
— Гадаю, ти мене хибно зрозуміла, — сказав я. — Я просто не хотів брати нічого, що змусило б мене відхилитися від моєї мети.
— Хочеш сказати, ти не відчував гордості, що відмовився?
— Ні. Я нічого не відчував. Я більше не здатен відчувати щось, окрім страху.
Я витягнув ноги й поклав голову на подушку. Відчував, що якщо заплющу очі чи не говоритиму далі, то миттєво засну. Я розповів Керол, як на початку нашої співпраці з доном Хуаном ми сперечалися про заявлений ним мотив лишатися на шляху воїна. Він казав, що страх утримував його на прямій доріжці, і що понад усе він боявся втратити нагваля, абстрактне, дух.
— Проти втрати нагваля смерть — ніщо, — казав він з ноткою щирої пристрасті в голосі. — Страх утрати нагваля — те єдине справжнє, що в мене є, адже без нього я був би гіршим за мерця.
Я сказав Керол, що миттєво заперечив дону Хуану й похвалився, що, оскільки я непідвладний страху, то коли вже мушу триматися в межах однієї доріжки, рушійною силою для мене має бути любов.
Дон Хуан відпарирував: мовляв, коли відчуваєш справжній потяг, страх — єдина вартісна умова для воїна… Потай я обурився на нього за те, що прийняв за його приховану вузькоглядність.
— Колесо здійснило повний оберт, — сказав я Керол, — і поглянь на мене зараз. Можу тобі заприсягтися, що єдине, що дозволяє мені рухатися — це страх утрати нагваля.
Керол не зводила з мене дивного погляду, якого я ніколи раніше в неї не бачив.
— Насмілюся не погодитись, — м’яко сказала вона. — Страх — ніщо, якщо порівняти з любов’ю. Страх змушує шалено тікати, любов спонукає до розумних кроків.
— Що ти кажеш, Керол Тіґґз? Маги тепер закохуються?
Вона не відповіла. Лише лягла поряд зі мною й поклала голову мені на плече. Довгий час ми перебували там, у тому дивному неприязному номері, у цілковитій тиші.