Люди витягли Джиммі на платформу й тримали, стискаючи його долонями за плечі, поки шукали очима того, хто підказав би їм, що робити далі. Поїзд прогуркотів по тунелю, й хтось заверещав від страху, а хтось інший засміявся — то був крикливий регіт, який скинувся Шонові на ґелґотіння відьом навколо казана з чаклунським варивом, — бо потяг під’їхав із протилежного боку станції, прямуючи на північ. Джиммі подивився в обличчя людям, які тримали його, ніби хотів запитати: «Ну, що, з’їли?»
Дейв, що стояв поруч із Шоном, тоненько захихотів і переможним жестом підкинув угору руки.
Шон поглянув убік, не знаючи, як йому поставитися до всього цього.
Того ж таки вечора батько посадив Шона на стілець у своїй майстерні, яку він обладнав у підвалі та яка була тісно напхана чорними лещатами й банками з-під кави, що в них зберігалися цвяхи та шурупи, дощечками та планочками, акуратно складеними під прилавком, який ділив майстерню на дві окремі кімнати, молотки висіли на теслярських ременях, схожі на пістолети в кобурах, стрічкова пилка висіла на гачку. Шонів батько, який виконував усілякі замовлення сусідів, приходив сюди майструвати хатинки для пташок і полички, що їх прилаштовував на підвіконнях, щоб дружина ставила на них вазони з квітами. Тут-таки він спланував задній ґанок, який і збудував разом з друзями одного спекотного літа, коли Шонові зрівнялося лише п’ять років, і часто приходив сюди, коли хотів побути сам у тиші, а іноді, Шон це знав, коли важким духом дихав — на Шона, Шонову матір або на свою роботу. Хатинки для пташок — крихітні палаци Тюдорів, будинки колоніальної або вікторіанської архітектури, швейцарські шале — він складав у кутку підвалу, їх було так багато, що хіба в Амазонії жило стільки пташок, які могли б їх заселити?
Шон сидів на старому барному стільці й обмацував пальцями товсті чорні лещата, вимащені мастилом і обліплені тирсою, аж поки батько мовив:
— Скільки разів я повинен казати тобі про це?
Шон випустив лещата з руки, обтер мастило з долоні.
Батько підібрав кілька цвяхів, що лежали на прилавку, й поклав їх у жовту банку з-під кави.
— Я знаю, тобі подобається Джиммі Маркус, але, якщо ти хочеш із ним гратися, грайся неподалік від дому. Нашого дому, а не їхнього.
Шон кивнув головою. Сперечатися з батьком було марно, коли він говорив так спокійно й повільно, як зараз, коли до кожного слова, яке вилітало з його уст, здавалося, був прив’язаний камінь.
— Ми зрозуміли один одного? — Батько відсунув банку з-під кави праворуч і поглянув на сина.
Шон кивнув головою. Він дивився, як батько струшує тирсу зі своїх товстих пальців.
— А чи надовго?
Батько потягся рукою вгору й протер гак, забитий у стелю, від пилюки. Він згорнув пальцями пилюку в клубок і вкинув його в сміттєвий кошик, що стояв під прилавком.
— Сподіваюся, що надовго. І затям собі, Шоне, ще одне.
— Я слухаю, тату.
— Навіть не думай говорити про це з матір’ю. Вона не хоче, щоб ти зустрічався з Джиммі після його сьогоднішньої витівки.
— Він не такий поганий. Він…
— А я й не казав, що він поганий. Він дикий, а твоя мати натерпілася в житті від диких людей.
Шон побачив, як щось блиснуло в батькових очах, коли той сказав «дикий», він знав, що на мить той перетворився на Біллі Дівайна, того самого, про якого Шон довідався з уривків розмов між своїми дядьками та тітками. «Колишній Біллі» називали вони його, «забіяка», як висловивсь одного разу Шонів дядько. Біллі Дівайн зник десь у ті часи, коли Шон ще й не народився, і на зміну йому прийшов цей спокійний ретельний чоловік із товстими й спритними пальцями, що набудував так багато пташиних хатинок.
— Не забувай, про що ми з тобою говорили, — сказав батько й плеснув Шона по плечу, дозволяючи йому піти геть.
Шон покинув батькову майстерню й вийшов у прохолодний підземний коридор, міркуючи, чи не з тієї самої причини компанія Джиммі подобалась йому, з якої його батько тішився товариством містера Маркуса, що з ним вони пиячили від суботи до неділі, регочучи надто гучно й несподівано, й чи не цього боялась його мати.
Минуло кілька субот, і Джиммі та Дейв Бойл прийшли в дім Дівайнів без батька Джиммі. Вони постукали в двері чорного ходу, коли Шон закінчував снідати. Він почув, як мати відчинила двері й привіталася тим чемним голосом, що ним вона промовляла до людей, яких не дуже хотіла бачити:
— Привіт, Джиммі. Привіт, Дейве.
Джиммі того дня поводився спокійно. Усе його завзяття, здавалося, згорнулося в клубок і застигло всередині нього. Шон, либонь, відчував, як воно стукало в стінки грудей Джиммі, а той ковтав повітря, щоби втримати його там. Джиммі здавався меншим, темнішим, він був неначе наповнена повітрям куля, яку прокололи голкою. Шон не раз бачив його таким раніше. На Джиммі іноді «находило». У таких випадках Шон щоразу замислювався, чи пильнує Джиммі бодай якось напади такого настрою, чи вони стаються цілком несподівано, так само, як з’являється біль у горлі або як приходять кузини його матері, хочете ви їх бачити чи не хочете.
Коли на Джиммі «находило», Дейв зі шкури пнувся, бо вважав, що в такі хвилини його обов’язок розвеселяти всіх, і сипав жартами, які зазвичай лише бісили людей.
Тепер, коли вони стояли на хіднику, міркуючи, що їм робити, Джиммі, весь зосереджений у собі, й Шон, який остаточно ще не прокинувся, і всіх трьох бентежив день, що здавався нескінченним, хоч і був обмежений довжиною Шонової вулиці, Дейв промовив:
— Чому собака так любить лизати свої яйця?
Ані Шон, ані Джиммі йому не відповіли. Вони чули це від Дейва тисячу разів.
— Бо він дістає до них язиком! — вигукнув Дейв і вхопився за живіт, ніби жарт був такий смішний, що завдав йому болю.
Джиммі підійшов до обгородженої стрічкою території, де міські робітники замінювали кілька тротуарних плит. Порвав стрічку з написом «Обережно!», яка окреслювала прямокутник навколо свіжого асфальту. Уперся кедами в стару плиту, знайшов паличку й став малювати на свіжому бетоні якісь візерунки, що здалися Шонові сухими пальцями старого діда.
— Мій тато вже не працює з твоїм.
— Чому?
Шон присів навпочіпки біля Джиммі. Він не мав палички, але хотів її мати, бо ж волів робити те саме, що робив і Джиммі, хоч і не знав навіщо, і хай би навіть батько відшмагав його за це.
Джиммі стенув плечима.
— Він був розумніший за них. Вони боялися його, бо він знав надто багато різних речей.
— Багато різних речей, — підтвердив Дейв Бойл. — Еге, Джиммі?
Еге, Джиммі? Еге, Джиммі? Дейв іноді був спроможний торочити те саме, як папуга.
Шон здивувався, що чоловік міг так багато знати про цукерки й чому це знання могло бути таким важливим.
— Що саме він міг знати?
— Як ліпше організувати виробництво, — не досить упевнено проказав Джиммі, а тоді стенув плечима. — Одне слово, він знав багато речей — і речей важливих.
— Он як.
— Він знав, як налагодити справу краще. Еге, Джиммі?
Джиммі ще трохи поколупався в свіжому бетоні. Дейв Бойл знайшов паличку й собі нахилився над м’яким бетоном, малюючи на ньому круг. Джиммі спохмурнів і відкинув свою паличку вбік. Дейв перестав малювати й подивився на Джиммі таким поглядом, ніби хотів запитати: я щось зробив не так?
— Ви знаєте, що було б лепсько зробити зараз?
Запитання Джиммі задзвеніло й зависло в повітрі, примусивши серце Шона затріпотіти, бо ж він знав, що «лепсько» в розумінні Джиммі було чимось геть інакшим, ніж у розумінні інших людей.
— Що?
— Покататися на машині.
— Та й справді, — повільно промовив Шон.
— Ми покаталися б у цьому кварталі, — сказав Джиммі, схопивши Шона за руки.
Про малювання на бетоні було забуто.
— Лише в цьому кварталі, — промимрив Шоні.
— Це буде круто, еге ж? — усміхнувся Джиммі.
Шон відчув, як усмішка розповзлася й на його обличчі.