— Сер, — проказав Шон доволі гостро, щоб примусити хлопця перевести погляд на нього. — Зробіть мені послугу, гаразд? Покладіть меч на траву. Лише розтисніть ваші пальці й дозвольте йому випасти з них.
— Хто ви, в біса, такі?
— Ми поліціянти, — сказав Вайті Паверс, показуючи на свій значок. — Бачите? Тому поставтеся до мене, сер, з довірою і дозвольте вашому мечеві впасти.
— О, звичайно, — мовив хлопець, і меч відразу вислизнув з його пальців, із глухим стуком упавши додолу.
Шон відчув, що Коннолі зсунувся праворуч і, готовий стрибнути на незнайомця, виставив уперед руку. Прикипівши поглядом до його очей, він запитав:
— Як тебе звуть?
— Мене звуть Кент.
— Вітаю тебе, Кенте. Я офіцер поліції на прізвище Дівайн. Мені треба, щоб ти відступив на два кроки від своєї зброї.
— Моєї зброї?
— Від меча, Кенте. Відступи на два кроки назад. А як твоє прізвище, Кенте?
— Брюер, — сказав хлопець і відступив назад, простягши перед собою руки, наче був переконаний, що зараз вони здіймуть свої револьвери й вистрілять у нього.
Шон усміхнувся й подивився на Вайті.
— А тепер, Кенте, розкажи мені, що ти тут робив. Ніби танцював у балеті — так мені здалося. — Він стенув плечима. — З мечем у руках, але ж…
Кент дивився, як Вайті нахилився й підняв меч, обережно обмотавши хусточкою руків’я.
— Кендо.
— А що це таке, Кенте?
— Кендо — це бойове мистецтво, — пояснив Кент. — Я ходжу на уроки по вівторках і четвергах, а вранці тренуюся. Я просто тренувався. Ото й усе.
Коннолі зітхнув.
Соза поглянув на Коннолі.
— Справді? Ти й побожитися можеш?
Вайті підніс лезо меча до Шона. Воно було змащене й таке чисте, ніби щойно вийшло з-під преса.
— Поглянь. — Вайті провів лезом меча по своїй розкритій долоні. — У мене ложки й то гостріші.
— Його ніколи не гострили, — сказав Кент.
Шон знову почув, як у його мозку застрекотала та птаха.
— Кенте, ти давно тут?
Кент подивився на паркувальний майданчик, що був за сто ярдів позаду них.
— П’ятнадцять хвилин щонайдовше. Чому ви запитуєте? — Його голос тепер звучав упевненіше, з відтінком обурення. — Офіцере, хіба заборонено практикувати кендо в публічному парку?
— Ми тут працюємо, — сказав Вайті. — А ти, Кенте, звертаєшся до сержанта.
— Розкажи нам, де ти був учора ввечері й сьогодні вранці? — запитав Шон.
Кент знову занервувався, напружуючи пам’ять і стримуючи подих. Він на мить заплющив очі, а тоді видихнув повітря.
— Так, так. Учора ввечері я був на вечірці з друзями. Потім зі своєю подружкою пішов додому. Ми лягли спати десь о третій годині ночі. Сьогодні вранці я випив з нею кави й прийшов сюди.
Шон ущипнув себе за ніс і кивнув головою.
— Ми конфіскуємо меча, Кенте, і добре було б, щоб ти пішов з одним із наших працівників до бараків і відповів на кілька запитань.
— До бараків?
— До поліційного відділка, — уточнив Шон. — Так ми його іноді називаємо.
— Чому?
— Кенте, ти згоден піти з одним із наших працівників?
— Авжеж.
Шон поглянув на Вайті, й Вайті скорчив гримасу. Вони знали, що Кент надто наляканий і нічого, крім правди, не розповість. Вони знали також, що меч повернеться з лабораторії чистим, без жодного відбитка, але вони мусили смикнути за кожну ниточку, щоб назавтра підготувати для начальства детальний письмовий звіт.
— Я одержу чорний пояс, — сказав Кент.
Вони обернулися й подивилися на нього.
— Ти про що?
— У суботу, — сказав Кент. Його обличчя сяяло під краплями поту. — Це забрало в мене три роки, але саме тому я опинився тут цього ранку, прагнучи переконатися, що перебуваю в добрій формі.
— Угу, — сказав Шон.
— Зрозумій, Кенте, — утрутився Вайті, й Кент йому всміхнувся, — авжеж, ти досяг великих успіхів, але думаєш, нам це цікаво?
На той час, коли Надін та інші діти почали виходити із задніх дверей церкви, Джиммі не так обурювався поведінкою Кейті, як тривожився за неї. Бо попри те, що вона пізно поверталася додому й вешталася з хлопцями, яких він не знав, Кейті не належала до тих дівчат, що нехтують своїх зведених сестер. Вони обожнювали її, а вона, на свій пай, піклувалася про них — водила їх у кіно, на ковзанку, купувала їм морозиво. Останнім часом Кейті готувала їх до недільного параду, так ніби День Бакінгема був загальнонаціональним святом нарівні з днем Святого Патріка або Різдвом. У середу ввечері вона повернулась додому рано й повела обох дівчаток нагору, щоб вони приміряли там одяг. Вона сиділа на ліжку, а дівчатка заходили до кімнати й виходили, демонструючи свої вбрання, ставлячи запитання про свої зачіски, свої очі, свою ходу. Звичайно ж, кімната, в якій мешкало двійко дівчаток, перетворилася на купу використаного вбрання, але Джиммі не мав нічого проти — Кейті допомагала сестрам відзначити ще одне свято, застосовуючи ті трюки, яких навчив її батько та які допомагали дивитися навіть на дрібні події як на щось значуще.
Отож чому вона не прийшла на перше причастя Надін? Може, дуже перепила, як це іноді з нею бувало? А може, зустріла хлопця із зовнішністю кіногероя і стратила розум? А мо’, й просто забула?
Джиммі підвівся зі свого стільця й вийшов із Аннабет і Сарою в прохід. Аннабет міцно схопила його за руку й, побачивши, як він зціпив щелепи й дивиться кудись удалину, промовила:
— Я певна, з нею все гаразд. Може, тільки трохи перепила, та й по всьому.
Джиммі всміхнувся, кивнув головою і відповів їй міцним потиском руки. Аннабет, із її психологічним розумінням свого чоловіка, її вчасними потисками його руки, її ніжною практичністю, була основою існування Джиммі, простою та очевидною. Вона була йому за дружину, матір, найкращу подругу, сестру, кохану й священика. Якби не вона, і Джиммі знав то напевне, він би знову попав у «Оленячий острів» або й гірше — в одну з найпаскудніших в’язниць Норфолка чи Сідер-Джанкшен, переживаючи тяжкі часи та втрачаючи зуби.
Коли він познайомився з Аннабет, через рік після виходу на волю, мавши два роки умовного терміну, його взаємини з Кейті лише почали потроху налагоджуватися. Вона вже звикла до нього — стомленого, тихого, але приязного, до його постійної присутності поруч, а Джиммі звик до постійного відчуття втоми. Він стомлювався, працюючи по десять годин на день, а потім їдучи через усе місто, щоб забрати Кейті або завезти її до своєї матері, до школи, на заняття після уроків. Він був стомлений і наляканий; це були постійні відчуття, які тривожили його в ті дні, й незабаром він дійшов висновку, що ніколи не здоліє їх позбутися. Він завжди прокидався, опанований страхом: його змагав страх, що Кейті незручно повернулася в своєму ліжку й упала на підлогу, він боявся, що економіка покотиться вниз і він утратить роботу, боявся, що Кейті впаде з турніка на шкільній перерві, боявся, що вона захоче чогось такого, чого він не зможе їй купити, боявся, що його життя віднині назавжди буде позначене постійним страхом, любов’ю та виснаженням.
Оце виснаження Джиммі приніс до церкви того дня, коли один з братів Аннабет Вел Севідж одружувався з Терезою Гіккі. Обоє, і наречений, і наречена, були бридкі, роздратовані й коротконогі. Джиммі уявив собі їхніх дітей, кирпатих недоносків, що не відрізнятимуться одне від одного й багато років тероризуватимуть Бакінгем-авеню. Вел належав до банди Джиммі ще за тих років, коли той верховодив бандою, і був вдячний Джиммі за те, що той відсидів два роки й дістав ще три роки умовного терміну за всю банду, бо кожен знав, що Джиммі міг звалити всю провину на банду, а сам викрутитися. Вел, слабосилий і недоумкуватий, божествив би Джиммі від самого початку, якби Джиммі не одружився з пуерториканкою, та ще й не місцевою.
Коли Маріта померла, лихослівники по сусідству шепотілися: «Бачите, як усе кінчається, коли ти порушуєш порядок речей. Хоча Кейті, либонь, буде красуня — покручі часто такими бувають».