Він зиркнув на неї збентеженим поглядом.
— А, ти маєш на увазі ту подію?
— Яку подію?
— Я грався тоді з Джиммі й тим хлопцем, Шоном Дівайном. Та ти його знаєш: підстригала раз чи двічі.
Селеста пригадала. Він працював десь у карних органах, але не в місті. Він був високий, з кучерявим волоссям і проникливим бурштиновим голосом. Він мав ту саму певність у собі, що й Джиммі, — певність, притаманну або дуже вродливим чоловікам, або тим, яких рідко бере сумнів.
Вона не здужала уявити Дейва з цими двома чоловіками, навіть коли вони були хлопчаками.
— Справді, я його підстригала, — сказала вона.
— Тоді до нас під’їхав автомобіль, я заліз у нього, але незабаром утік.
— Утік?
Він кивнув головою.
— Моя люба, нічого особливого тоді не було.
— Але ж, Дейве…
Він притулив пальця до її губів.
— Закінчимо цю розмову, гаразд?
Він усміхався, але Селеста бачила — що це було? — якусь лагідну істерію в його очах.
— Що я можу тобі ще сказати… Пам’ятаю, грав у футбол, буцаючи бляшанку з-під пива, — мовив Дейв, — ходив до школи, намагався не заснути на уроці. Пам’ятаю кілька днів народження та інші дурниці. А взагалі то був надто нудний період. Інша річ у вищій школі…
Вона знехтувала його балачку, як і тоді, коли він брехав, чому утратив роботу на Американській пошті (Дейв сказав, що там відбулося масове скорочення працівників, але нікого більше не звільнили, а деякі їхні сусіди, навпаки, влаштувалися там на службу), або коли він сказав, що його мати померла від серцевого нападу, тоді як кожен із сусідів чув історію про те, як, прийшовши додому зі старшого класу вищої школи, Дейв побачив, що вона сидить біля печі, кухонні двері всі зачинені, всі отвори позатикані рушниками, а кімната наповнена газом. Селеста дійшла висновку, що Дейв відчував потребу брехати, відчував потребу змінити свою історію, аби вона стала такою, з якою він міг би жити, заховавши своє минуле якнайглибше. І якщо таким чином він ставав кращим, люблячим, не зважаючи на напади відчуження, чоловіком та уважним батьком, то хіба можна його за це судити?
Але Селеста знала, одягаючи якісь випадкові джинси та одну з Дейвових сорочок, що ця брехня може занапастити її чоловіка. Занапастити їх обох, бо вона приєдналася до змови, щоб навести правосуддя на хибний слід, виправши весь його одяг. Якщо Дейв не розповість їй щиру правду, вона не зможе допомогти йому. І коли прийде поліція (а вона прийде, адже це не телебачення; найтупіший п’яний детектив розумніший за них, коли йдеться про злочин), то розіб’є Дейвову історію, як яйце об сковорідку.
Права рука в Дейва боліла. Суглоби розпухли, збільшившись удвічі, а кістки, найближчі до зап’ястка, схоже, були готові прорвати шкіру. Він міг відмовитися від тренування з Майклом, але не захотів. Якщо малий не дасть ради його ударам, то він ніколи не зможе відбити м’яча у справжній грі, де той летить удвічі швидше, ударений майже вдесятеро важчою битою.
Його син був малий як на свої сім років і надто довірливий для цього світу. Мав відкрите обличчя й сині очі, що випромінювали світло надії. Дейв любив ці риси в своєму синові та водночас ненавидів їх. Він не знав, чи стане в нього сил подолати їх, але розумів, що незабаром йому доведеться взятися за це, бо інакше це зробить за нього світ. Оця ніжність у синовім характері була прокляттям Бойла, саме через неї Дейва в його тридцять п’ять років постійно приймали за студента коледжу, а в сусідніх кварталах іноді відмовлялися продати йому пляшку спиртного. Волосся в нього на голові було не менше, ніж у Майкла, жодна зморшка не прорізала обличчя, а його сині очі були жваві й невинні.
Дейв бачив, що Майкл стоїть, як його навчали, прилаштувавши свого кашкета й піднявши биту високо над плечем. Він злегка розгойдувався, зігнувши коліна, — Дейв постійно боровся з цією його звичкою, але вона поверталася, як судома. Тоді Дейв вирішив скористатися слабкістю супротивника й сильним ударом спрямував до нього м’яч, замаскувавши свій рух неповним помахом руки. В долоні дуже заболіло.
Майкл перестав нахилятися і, тільки-но Дейв розпочав свій рух, дарма що той був дуже швидкий і м’яч, злетівши вгору, став падати вниз, кинувся на нього, як шуліка. Дейв побачив на синовому обличчі обнадійливу усмішку як вияв захоплення своєю вправністю, проте зловив м’яч і хутко придавив його до землі. Завваживши, як згасла усмішка на синовому обличчі, він відчув у грудях біль.
— Молодець, — промовив Дейв, вирішивши похвалити сина. — Це був великий свінг. Вітаю.
У Майкла досі замість усмішки була гримаса.
— Як це ти зміг зупинити м’яч?
Дейв підняв м’яч із трави.
— Я не зміг би, якби не був набагато вищий за хлопців у молодіжній лізі.
Обличчя в Майкла освітилося, готове розпливтися в усмішці.
— Справді?
— Скажи мені, ти бачив у другій лізі гравців заввишки п’ять футів і десять дюймів?
— Ні.
— А я ще й мусив підстрибнути.
— Атож.
— Отже, тренуйся й не сумнівайся. Тобі не доведеться грати з гравцями, вищими за мене.
Майкл засміявся. Це був тріскотливий Селестин сміх.
— Гаразд.
— Але ти згинав ноги в колінах.
— Я знаю, знаю.
— Друже, після того як зупинишся, не ворушися.
— Але ж Номар…
— Про Номара я все знаю. І про Дерека Джитера теж. Вони твої сьогоднішні герої. От коли тобі платитимуть по десять мільйонів за гру, ти зможеш погойдуватись. А поки що…
Майкл стенув плечима, копнув по траві.
— А поки що, Майку?
Майкл зітхнув.
— А поки що мені треба зосередитися на основах.
Дейв усміхнувся, підкинув м’яча вгору й спіймав його, не дивлячись, як він падає.
— Але ти, тату, зловив його майстерно.
— Справді?
— Господи, ця штука на Пагорби летіла. Прямо за город.
— Прямо за город, — повторив Майкл і видав ще один скрипучий сміх своєї матері.
— Хто поїде «за го`род»?
Вони обернулися й побачили Селесту, яка стояла на задньому ґанку із зав’язаним на потилиці волоссям і боса, в одній із Дейвових сорочок, що, не заправлена, нависала над джинсами.
— Привіт, мамо!
— Привіт, мій любенький! Ти збираєшся з батьком їхати за город?
Майкл зиркнув на Дейва. Лише вони двоє розуміли, що материне запитання не має глузду.
— Та ні, мамо.
— Дейве?
— Ми про м’яч, люба, по якому він щойно вдарив. М’яч летів за город.
— А. М’яч.
— Я вдарив по ньому, мамо. Тато зловив його лише тому, що він високий.
Дейв відчував, що вона дивиться на нього, навіть коли її погляд був на Майклі. Вона дивилася на нього так, ніби хотіла запитати про щось. Він пам’ятав її хрипкий голос у своєму вусі, коли вона піднялася на кухні з підлоги, схопила його за шию, притулила губи до його вуха й сказала: «Тепер я — це ти. Ти — це я».
Дейв не знав, про що, в біса, вона говорить, але йому подобався звук її голосу, а хрипкі ноти на її голосівках наблизили його до оргазму.
Хоч тепер він мав таке відчуття, немов Селеста хотіла заглянути йому в душу, й це не сподобалося йому. Бо якби вона туди проникла, їй не сподобалося б те, що вона б там побачила, й вона втекла б від цього.
— Що ти хотіла, люба?
— Та нічого. — Вона обхопила себе руками, хоч день нагрівався швидко. — Ти вже поїв, Майкле?
— Ще ні.
Селеста похмуро глянула на Дейва, ніби Майкл учинив смертний гріх, вирішивши кілька разів кинути м’яч, перш ніж з’їсти свою вівсяну кашу з цукром, якою він снідав.