— Твоя миска на столі. Молоко поруч.
— Це добре. Я помираю з голоду.
Майкл поклав биту, і Дейв побачив зраду в тому, як син облишив биту, поквапившись до сходів. «То ти помирав із голоду? А хіба я заліпив тобі рота, що ти не міг сказати мені про це, бодай тобі те та се?»
Майкл пробіг повз матір і кинувся до сходів, що вели на третій поверх, так, ніби ті могли обвалитись, якщо він вчасно не вибіжить на самий верх.
— Пропускаєш, Дейве, сніданки?
— А ти, Селесто, спиш до полудня?
— Зараз лише чверть на одинадцяту, — відповіла Селеста, й Дейв відчув, як усе порозуміння, що повернулося до їхнього шлюбу після божевільної пристрасті, яка опанувала їх на кухні, перетворилося на дим і геть розвіялося.
Він примусив себе всміхнутися. Якщо твоя усмішка справжня, то ніхто крізь неї не проб’ється.
— То які в тебе плани, люба?
Селеста вийшла на подвір’я, її босі ноги здавалися на траві світло-коричневими.
— Що сталося з ножем?
— Яким?
— Тим самим, — прошепотіла вона, озираючись через плече на вікно спальні. — Тим, яким погрожував тобі бандит. Куди він подівся, Дейве?
Дейв підкинув м’яч угору й упіймав його в себе за спиною.
— Він зник.
— Зник? — Вона стисла губи й подивилася на траву. — Погано, Дейве.
— Чому погано, люба?
— Куди він зник?
— Зник, та й годі.
— Ти певен?
Дейв був певен. Він усміхнувся, подивився їй у вічі.
— Еге ж.
— Проте на ньому твоя кров. Твоя ДНК, Дейве. Чи він зник так, що його ніколи не знайдуть?
Дейв не мав відповіді на це останнє запитання, тому лише дивився на дружину, аж поки вона змінила тему.
— Ти читав уранішні газети?
— Авжеж, — сказав він.
— Там щось було?
— Що саме?
— Що саме… — просичала Селеста.
— О, ти про це? — Дейв похитав головою. — Ні, там не було нічого. Жодної згадки. Візьми до уваги, люба, що це сталося дуже пізно.
— Дуже пізно? А як же хроніка подій у місті? Вони завжди подають свої матеріали останніми, чекаючи поліційних повідомлень.
— Ти працюєш у газеті?
— Дейве, мені не до жартів.
— При чому тут жарти, люба? Я лише сказав тобі, що у вранішній газеті нічого нема. От і все. Чому? Я не знаю. Ми подивимося післяполудневі новини, може, там щось буде.
Селеста опустила очі й кілька разів кивнула головою.
— То ми щось довідаємося, Дейве?
Дейв відступив від неї.
— Тобто чи повідомлять нас про чорного чоловіка, якого знайшли побитим до смерті в парку… де це було?
— В «Останній краплі».
— Ага, в «Останній краплі».
— Так, Селесто.
— Гаразд, Дейве, — сказала вона. — Зрозуміло.
І вона залишила його. Обернулась до нього спиною й стала підніматися сходами на ґанок. Дейв учував тихе човгання її босих ніг.
Отак вони всі й робили. Вони залишали тебе самого. Можливо, фізично й ненадовго. Але емоційно, ментально? Вони ніколи не були поруч, коли ти їх потребував. Так само було з матір’ю. Того ранку, коли поліція привезла його додому, мати наспівувала «Старого Мак-Доналда» та готувала йому сніданок, вряди-годи поглядаючи через плече на нього й нервово всміхаючись — так усміхаються до випадкового пожильця, чия поведінка викликає сумнів.
Вона поставила перед ним тарілку з недосмаженою яєчнею, пересмаженим беконом та недопеченим хлібом і запитала, чи не хоче він помаранчевого соку.
— Мамо, — запитав він, — хто були ті чоловіки? Навіщо їм було…
— Дейве, — перепинила вона йому, — ти хочеш помаранчевого соку? Я не почула твоєї відповіді.
— Авжеж, хочу. Але я не розумію, навіщо вони…
— Ось, візьми, — сказала вона, поставивши перед ним сік. — Снідай, а я тим часом піду… — Вона махнула рукою в бік кухні, і гадки не маючи, що там робитиме. — Я хочу… випрати твій одяг. Гаразд? А що потім, Дейве? Потім ми підемо з тобою в кіно. Ти не проти?
Дейв глянув на матір: чи не чекає вона, бува, щоб він розтулив рота й розповів їй про автомобіль, будинок у лісі та про те, який запах мав той здоровило, коли поголився. Натомість він побачив натужну веселість матері, ту саму, яку вона напускала на себе, коли, збираючись у п’ятницю в гості, намагалася знайти добрий одяг, розпачливо сподіваючись здаватися гарною.
Дейв опустив голову й почав їсти яйця. Він почув, як, вийшовши з кухні, мати почимчикувала через залу, мугикаючи «Старого Мак-Доналда».
Стоячи тепер на подвір’ї, терплячи біль у суглобах, він так само чув цю пісню. Старий Мак-Доналд мав ферму. І все було чудово на ній. Він обробляв землю, сіяв у неї зерно, й усе виходило в нього збіса чудово. Усе в нього виходило до ладу, кури неслися, корови телилися, і не було про що розмовляти, бо нічого незвичайного не відбувалося, й ніхто не мав ніяких таємниць, бо таємниці були тільки для поганих людей, людей, які не їли яйця, людей, які залазили в автомобілі, що пахли яблуками, з дивними чоловіками й зникали на чотири дні, а потім повертались додому й розуміли, що всі, кого вони бачили раніше, також позникали і їх замінили однаковісінькі люди з усміхненими обличчями, на все готові, крім вислухати вас, на що завгодно, тільки не на це.
9
Водолази в каналі
Перше, що Джиммі побачив, коли наблизився до входу у В’язничний парк із вулиці Роузклер, був поліційний автофургон, запаркований на Сідней-стрит. Його задні двері були відчинені, й двоє копів витягували звідти шестеро німецьких вівчарок на довгих шкіряних повідках. Він ішов по Роузклер від церкви, намагаючись не бігти, й приєднався до гурту роззявляк, що стовбичили на естакаді над Сідней-стрит. Вони стояли там, де Роузклер починала підійматися під естакадою, а потім перетинала В’язничний канал, втрачаючи свою назву на протилежній стороні й перетворюючись на Валенс-бульвар, коли вона відходила від Бакінгема й заглиблювалася в Шомат.
Позаду гурту, який там зібрався, височіла бетонна стіна заввишки в п’ятнадцять футів, що правила за глухий кут для Сідней-стрит і дивилася на останній закрут цієї вулиці, який прямував до Східної Низини, відгороджений від них іржавими ґратами, в які вони впиралися коліньми, а трохи далі від ґрат починався парапет із рожевого вапняку. Бувши малими, вони іноді призначали тут побачення. Сидячи в затінку, передавали по колу пляшку з пивом «Міллер» і споглядали миготіння на білому екрані кінотеатру для автомобілістів. Подеколи з ними приходив і Дейв Бойл, не тому, що комусь він дуже подобавсь, а тому, що був обізнаний з усіма фільмами й вряди-годи розповідав їм, що там діється на мовчазному розпливчастому екрані. Бувало, Дейв так захоплювався своєю розповіддю, що змінював голос, зображуючи різних акторів. Потім несподівано Дейв став дуже добре грати в бейсбол, здобув велику славу, і вже ніхто з них не наважувався кликати його до своєї компанії, щоб посміятися з нього.
Джиммі й гадки не мав, чому ці спогади зненацька найшли на нього й чому він стовбичив біля цього бар’єра, прикипівши поглядом до Сідней-стрит, можливо, його дивувала поведінка собак, що знервовано крутилися на місці, коли їх випустили з кузова вантажівки, й намагалися розрити лапами асфальт. Один із полісменів, які тримали їх на повідках, підняв свою рацію до губів, коли в небі над центром з’явився гелікоптер і полетів у напрямку до них, наче бджола, яка ставала товщою щоразу, як Джиммі кліпав очима.
Крихітна полісменова постать затуляла рожеві сходи, а трохи вище на Роузклер стояли дві поліційні машини й кілька юнаків у синій формі вартували біля дороги, що вела до парку.
Собаки не гавкали. Джиммі обернув голову назад і зрозумів, що привернуло його увагу, коли він уперше побачив їх. Хоча їхні двадцять чотири лапи ковзали по дуже твердому асфальту, їхні рухи були напружені й зосереджені, як ото в солдатів, коли ті марширують на місці. На чорних мордах і в підтягнутих боках собак Джиммі побачив грізну рішучість. Очі їхні світилися, немов чорні вуглини.