— Це буде круто.
— Так круто, як у нас іще не бувало! — вигукнув Джиммі й навіть підстрибнув.
Він підсмикнув брови, подивившись на Шона, й підстрибнув знову.
— Не бувало! — вигукнув Шон, який уже відчував у руках велике автомобільне кермо.
— Так, так, так! — Джиммі штовхнув Шона в плече.
— Так, так, так! — Шон і собі штовхнув у плече товариша. Щось хвилювалося в ньому, кудись бігло, ставало все осяйнішим і блискучішим.
— Так, так, так! — підхопив Дейв і собі штовхнув Джиммі в плече, але не влучив.
А Шон навіть на мить забув, що Дейв поруч, — таке з ним часто бувало.
— Це напрочуд серйозно, напрочуд круто! — засміявся Джиммі й знову підстрибнув.
А Шон уже бачив, як усе відбувається. Вони сидітимуть на передньому сидінні, Дейв на задньому (якщо вони взагалі його візьмуть), двоє одинадцятирічних хлоп’яків, сигналячи своїм друзям, мчатимуть по Бакінгему, випереджатимуть старших водіїв, не шкодуючи покришок, у хмарах пилюки й диму. Він відчував, як вітер залітає у вікно й куйовдить йому волосся.
Джиммі подивився вгору по вулиці:
— Ти знаєш когось, хто залишає тут ключі в машині?
Шон таких людей знав. Містер Ґріффін клав їх під сидіння, Дотті Фьйоре зберігала в своєму бардачку, а старий Маковскі, який слухав Сінатрині записи надто гучно день і ніч, здебільшого залишав їх у замку запалення.
Однак, простеживши, куди дивиться Джиммі, й спинивши погляд на тих машинах, у яких зберігалися ключі, Шон відчув тупий біль десь під очима, неначе вулиця, залита сонячним промінням, що відбивалося від автомобілів, тиснула на нього, тиснула всіма своїми будинками, що стояли на Пагорбах, всіма своїми сподіваннями, які вона покладала на нього. Він не належав до тих дітей, які крадуть ключі від автомобілів. Він належав до тих дітей, які одного дня підуть навчатися до коледжу, щоб стати чимось більшим, аніж десятник чи вантажник. Отакі були його плани, й він вірив, що вони здійсняться, якщо буде терплячим та обачним. Це було схоже на те, щоб висидіти кіно до кінця, незалежно від того, чи буде воно нудним і нецікавим, бо в кінці це проясниться, чи ж ти побачиш щось несподіване й не жалкуватимеш, що згаяв стільки часу на перегляд.
Він мало не сказав цього Джиммі, але той уже йшов по вулиці, зазираючи у вікна автомобілів. Дейв біг слідом за ним.
— Що ти скажеш про оцей?
Джиммі поклав руку на автомобіль містера Карлтона «Бель-Ейр», і його голос відразу підхопив сухий вітерець.
— Джиммі, може, якось іншим разом? — сказав Шон, підходячи до нього. — Гаразд?
Обличчя Джиммі вмить прибрало знудженого й роздратованого вигляду.
— Що ти хочеш сказати? Ми ж домовилися. Це ж буде очманіло цікаво. Ти хіба забув?
— Очманіло цікаво, — повторив Дейв.
— Ми ж навіть не дотягнемося до дошки приладів.
— А телефонні книги навіщо? — Джиммі всміхнувся в сонячному світлі. — Візьмемо їх у тебе вдома й підмостимо під зад.
— Телефонні книги, — повторив Дейв. — Чудова думка.
Шон витяг перед собою руки.
— Ні, й годі про це.
Усмішка зникла з обличчя Джиммі. Він подивився на Шонові руки так, ніби хотів відрубати їх по лікті.
— Не розумію, чому ти не хочеш повеселитися.
Він смикнув за ручку «Бель-Ейра», але двері були замкнені. У Джиммі затремтіли щоки й нижня губа, і він подивився на Шона таким тужливим поглядом, що Шонові стало його шкода.
Дейв зиркнув на Джиммі, а тоді на Шона. Він незграбно викинув руку й ударив Шона в плече.
— Чому ти не даєш нам добре повеселитися?
Шон не міг повірити, що Дейв його вдарив. Дейв!
Він штовхнув Дейва в груди, й той сів на землю.
Джиммі штовхнув Шона.
— Ти чого б’єшся?
— Він мене вдарив, — сказав Шон.
— Не бреши, — заперечив Джиммі.
Очі Шона округлилися від подиву, й очі Джиммі передражнили його.
— Він мене справді вдарив.
— Він мене вдарив, — пропищав Джиммі дівчачим голосом і знову штовхнув Шона. — Він мій падлючий друг.
— І я тобі друг, — передражнив Шон. — І я тобі друг. І я тобі друг.
Дейв Бойл підхопився на ноги й зареготав.
— Припиніть, — сказав Шон.
— Припиніть! Припиніть! Припиніть! — Джиммі знову штовхнув Шона, боляче надавивши кінчиками пальців йому на ребра. — Ану вдар мене, вдар! Ти хочеш ударити мене?
— Ти хочеш його вдарити?
Тепер уже Дейв штовхнув Шона.
Шон навіть не збагнув, як усе почалося. Він не пам’ятав, чому Джиммі ще більше розлютився, й не тямив, як Дейвові не забракло дурості штовхнути його вперше. Якусь хвильку вони стояли коло автомобіля, а потім несподівано опинилися посеред вулиці — й ось уже Джиммі тусає його й садить кулаками, а Дейв готовий допомогти.
— Ну ж бо, вдар мене, вдар…
— Я не хочу…
Джиммі знову штовхнув його.
— Ану вдар мене, боягузлива дівко!
— Джиммі, ми не можемо…
— Ні, не можемо. Ти неспроможний, Шоне, дати мені здачі, га?
Він хотів штовхнути Шона знов, але, спостерігши, як позад товариша до них по вулиці щось наближається, опустив руку, й дикий (але й стомлений, як тепер побачив Шон) вираз спотворив його обличчя.
Це був темно-коричневий автомобіль, довгий і з широким кузовом, схожий на той, у якому їздять полісмени, «плімут» чи щось таке. Його бампер зупинився біля ніг хлопців, і копи, яких було двоє, глянули на них крізь засклене вікно. Обличчя полісменів здавалися розмитими на тлі віддзеркалених дерев, що пропливали на склі.
Шон відчув, як досі такий приємний ранок зіпсувався.
Водій вийшов з автомобіля. Це був типовий коротко обстрижений блондин із червоним обличчям, у білій сорочці, чорній із позолотою нейлоновій краватці, з животом, що нависав над застібкою його пояса, немов купа млинців. Другий чоловік здавався хворим. Туго обтягнутий шкірою, зі стомленим обличчям, він підтримував голову рукою, зануривши її в своє масне чорне волосся, й поглядав крізь вікно на трьох хлопців, які підійшли до автомобіля з боку водія.
Кремезний полісмен зігнув палець і поманив ним хлопців до себе.
— Ви дозволите мені щось запитати у вас? — Він нахилився над своїм круглим черевом, і його величезна голова затулила Шонові всю видимість. — Хлопці, ви вважаєте, що можна влаштовувати бійку посеред вулиці?
Шон помітив золотий жетон, закріплений на поясі біля товстого полісменового стегна.
— Не чую відповіді, — промовив полісмен, наставивши долоню за вухом.
— Ні, сер.
— Ні, сер.
— Ні, сер.
— То ви просто хулігани? Ось хто ви такі! — Він тицьнув своїм товстим пальцем у чоловіка, який сидів на місці пасажира. — Мені й моєму партнерові остогиділи хулігани, що лякають на вулицях пристойних людей. Вам зрозуміло?
Шон і Джиммі нічого не відповіли.
— Пробачте нам, — сказав Дейв Бойл, мало не плачучи.
— Хлопці, ви з цієї вулиці? — запитав великий полісмен.
Він ковзав поглядом по будинках на лівій стороні вулиці так, ніби знав тут кожного мешканця, і, якби малі набрехали, відразу забрав би їх до відділка.
— Так, — сказав Джиммі й подивився через плече на Шонів будинок.
— Так, сер, — підтвердив Шон.
Дейв не сказав нічого.
Коп подивився на нього згори вниз.
— Ти щось сказав?
— Що я сказав? — Дейв поглянув на Джиммі.
— Не дивися на нього. Дивись на мене. — Великий полісмен шумно видихнув повітря крізь ніздрі. — Ти живеш тут, малий?
— Що? Ні, не тут.
— Не тут? — Коп нахилився над Дейвом. — Де ти мешкаєш, синку?
— На Рестер-стрит.
Дейв усе ще дивився на Джиммі.
— Покидьки з халабуд на Низині вже проникли на Пагорби? — Червоні губи полісмена витяглися в трубочку, ніби він смоктав льодяник. — І напевне не для того, щоб робити тут щось корисне.
— Сер, ви про що?
— Твоя мати вдома?
— Так, сер.
Сльоза скотилася по щоці Дейва, і Шон та Джиммі відвернулися.