Тієї самої миті, коли проказав ці слова, Джиммі зрозумів, що це вияв слабкості, а не погроза, і він з ненавистю подумав, що Шон також це розуміє.
Шон кивнув головою.
— Я цього не хочу. Повір. Але, якщо мені доведеться, чоловіче, я зроблю це. — Шон розгорнув свій блокнот. — Ти лише скажи мені, з ким вона була вчора вночі, що робила, і я…
Джиммі вже пішов геть, коли раптом голосно заговорила Шонова рація. Він повернувся назад, коли Шон підніс її до своїх губів і промовив:
— Я йду.
— Ми тут дещо маємо для вас, офіцере.
— Повторіть.
Джиммі підступив до Шона, почувши ледве стримувані емоції в голосі хлопця, який говорив по рації.
— Ми тут дещо маємо. Сержант Паверс сказав, ви повинні негайно прийти сюди. Якомога швидше.
— Де ви перебуваєте?
— Біля кіноекрана, офіцере. Ви собі не уявляєте, який тут розгардіяш!
10
Докази
Селеста дивилася дванадцятигодинні новини на маленькому телевізорі, який стояв на кухонній полиці. Дивлячись передачу та прасуючи, вона уявляла себе п’ятдесятирічною хатньою господинею, що виконує дрібну домашню роботу й доглядає дітей, тоді як чоловік ходить на роботу, беручи з собою сніданок, а повернувшись додому, хоче мати чарку в руці та обід на столі. Та насправді так не було. Дейв, попри всі свої вади, допомагав дружині в хатній роботі. Він протирав пилюку, пилосмочив і мив посуд, тоді як Селеста воліла прати одяг, складати й прасувати його, вдихаючи теплий запах тканин, чистих і без складок.
Вона користувалася материною праскою, приладом початку шістдесятих років. Праска була важка, як цеглина, постійно сичала й випускала струмені пари без попередження, з усім тим була принаймні вдвічі ефективніша, аніж будь-яка з тих нових, що їх Селеста, зваблена рекламою технології космічної доби, випробовувала протягом років. Праска її матері робила складки, якими можна було різати французький хліб, і одним гладеньким натиском розгладжувала глибокі складки, які новій прасці з пластиковим корпусом довелося б вирівнювати, проводячи по них не менш як п’ять разів.
Подеколи Селеста не могла стримати обурення, думаючи про те, як усе, виготовлене в нинішній час, здається приреченим на швидке ламання — відеомагнітофони, автомобілі, комп’ютери, бездротові телефони, — тоді як інструменти, які зробили батьки, здавалося, працюватимуть вічно. Вони з Дейвом досі користувалися материними праскою та блендером і тримали її плескатий чорний ротаційний телефон біля свого ліжка. Натомість за роки спільного життя вони викинули кілька куплених речей, які вийшли з ладу надто швидко всупереч елементарній логіці — телевізори, в яких вибухнули екрани, пилосмок, із якого пішов чорний дим, кавоварку, яка нагрівала воду до температури, лише трохи вищої за температуру води в ванній. Вони воліли викинути на смітник ці та інші прилади, бо купити новий було чи не дешевше, ніж відремонтувати колишній. Таким чином ви, звичайно, витрачали гроші на модель наступного покоління, а саме на це, вона була переконана, й розраховували виробники. Іноді Селеста свідомо силкувалася не думати про те, що не тільки речі в її житті, але й саме її життя не мало будь-якої ваги чи тривалого впливу, а було насправді запрограмоване зламатися при першій нагоді, так що деякі корисні його частини можуть бути використані для когось іншого, а решта зникне.
Отак вона прасувала одяг і думала про свою нікчемність, коли на десятій хвилині новин ведучий подивився прямо в камеру й оголосив, що поліція шукає нападника, який учинив тяжкий злочин поза містом в одному з ближніх барів. Селеста підійшла до телеекрана, щоб підсилити звук, але ведучий новин сказав: «Ми розповімо цю історію й передамо прогноз погоди по закінченні реклами». Після чого Селеста побачила на телеекрані жінку, що шкребла наманікюреними пальчиками сковороду, яку, здавалося, занурили в теплу рідку карамель, а голос із телевізора при цьому нахваляв переваги нового поліпшеного детергенту. Селесті захотілося зойкнути. Уся ця рекламна пропаганда, як і сучасні вироби, використовувала людську довірливість — мовляв, довіртеся нам, і ви матимете те, що вам треба.
Подолавши спокусу вимкнути клятий телевізор взагалі, вона зменшила гучність і повернулась до прасування. Дейв забрав Майкла із собою півгодини тому — вони поїхали купити наколінники та маску кетчера, і він сказав їй, що почує новини по радіо. Селеста не завдала собі клопоту навіть поглянути на нього, щоб побачити, бреше він чи не бреше. Майкл, бувши маленьким і тендітним, обіцяв стати талановитим кетчером — таким собі «чудом», як сказав його тренер містер Івенс, назвавши його руку справжнім балістичним снарядом, і це в його роки. Селеста подумала, що на його місце ставили, як велося, здорованів, зазвичай із розплющеними носами та вибитими передніми зубами, й вона сказала Дейвові, що боїться за Майкла.
— Моя люба, ти знаєш, які тепер надійні маски виготовляють для кетчерів? Вони міцні, як клітки для акул. Їх і вантажівкою не зламаєш — зламається вантажівка, а маска залишиться цілою.
Вона обдумувала Дейвову відповідь протягом цілого дня, а потім висловила своє рішення. Вона дозволить Майклові грати кетчером чи перебувати на якій іншій позиції в бейсболі, якщо той матиме найкраще спорядження та якщо, і це був її вирішальний аргумент, він ніколи не братиме участі в професійному футболі.
Дейв, який сам ніколи не грав у футбол, погодився на її пропозицію після дискусії, що тривала якихось десять хвилин.
Тепер вони поїхали купувати спорядження, і Майкл міг стати віддзеркаленням свого батька, а Селеста дивилася телевізор, поставивши праску на кілька дюймів вище від ситцевої сорочки, коли комерційна реклама їжі для собак закінчилася, й повернулися до новин.
— Минулої ночі в Олстоні, — сказав ведучий, і серце в Селести завмерло, — студента-другокурсника тяжко побили два чоловіки неподалік від цього популярного бару. Джерела повідомляють, що Кері Вайтекера було побито пивною пляшкою і він у критичному стані…
Вона відразу зрозуміла, хоч груди їй здавило, наче туди набився мокрий пісок, що про напад на чоловіка або його вбивство поблизу від «Останньої краплі» вона сьогодні нічого не довідається. А коли передали прогноз погоди й повідомили, що після погоди буде передача про спорт, вона утвердилася в своєму припущенні остаточно.
На цей час поліція вже знайшла б убитого. Якби він помер («Моя люба, я, мабуть, убив того чоловіка»), репортери довідалися б про це з поліційних зведень або з підслуханих перемов по радіо між полісменами.
Отож, можливо, Дейв переоцінив силу своєї люті, яку він застосував проти бандита. Можливо, нападник — чи хто він там був — відповз зализувати свої рани після того, як Дейв поїхав. Можливо, ті шматочки мозку, які вона зливала тієї ночі в трубу, були чимось іншим? Як міг чоловік утратити стільки крові зі своєї голови й вижити, ще й більш від того — піти геть з розколотим черепом?
Коли вона відпрасувала останні штани й розіклала Майклів одяг у його шафу, а свій одяг і Дейвів у їхні шафи, вона повернулася до кухні й стояла посеред неї, не знаючи, що їй робити далі. Тепер по телевізору показували гольф, і м’які удари по м’ячу й сухі, стишені вигуки та оплески глядачів на якийсь час заспокоїли її внутрішні почуття, що дряпали їй груди увесь ранок. Вони не були безпосередньо пов’язані з Дейвом та прогалинами в його розповіді. А проте мали з ними щось спільне, спільне з останньою ніччю та з видінням, як він заходить до ванної, обляпаний кров’ю, з кров’ю на штанях, що капає на кахлі, піниться в його рані, а стікаючи в зливальницю, стає рожевою.
Зливальниця. Ось воно. Ось що вона забула. Учора вночі вона сказала Дейвові, що вичистить внутрішню частину стічної труби під зливальницею, усунувши решту доказів. Вона мерщій кинулась це робити. Опустилася навколішки на кухонну підлогу, висунула під зливальницею шухляду й стала шукати там у ганчір’ї для чищення гайковий ключ, аж поки не знайшла його біля стінки. Вона простягла до нього руку, долаючи страх, який відчувала перед шухлядою, що була під зливальницею, ірраціональне відчуття, яке підказувало їй, що під купою ганчір’я причаївся пацюк, нюхаючи повітря, в якому тепер відчув її запах, і підіймає мордочку від ганчір’я, ворушачи вусами…