Він пустив повз вуха Джефферсову пропозицію й перейшов через вулицю, приєднавшись до Чака Севіджа.
— Що там відбувається, Джиме?
Джиммі похитав головою, цілком переконаний, що він обблював би й себе, й Чака, якби спробував викласти словами те, що почував.
— У тебе мобілка з собою?
— Так, авжеж.
Чак понишпорив по кишенях своєї вітровки. Він тицьнув телефон у розкриту руку Джиммі, й той набрав 411. Механічний голос запитав у нього, яке місто і який штат йому потрібні. Він завагався на секунду, перш ніж викинути свій голос на телефонну лінію, й побачив образ своїх слів, що пробігають милі й милі по мідному кабелю, перш ніж проникнути в душу якогось гаргантюанського комп’ютера з червоними лампочками замість очей.
— Абонент? — запитав комп’ютер.
— Чак Чиз.
На Джиммі несподівано накотилася хвиля жаху, коли він назвав це безглузде ім’я на вулиці поблизу від порожнього автомобіля дочки. Йому захотілося схопити телефон зубами та роздушити його й чути, як він тріщить.
Коли він назвав потрібний номер і зателефонував, довелося чекати, поки викличуть Аннабет. Той, хто відповів йому по телефону, не з’єднав його з дружиною, а просто поклав слухавку на стіл, і Джиммі міг почути тонкі відлуння імені своєї дружини: «Просимо Аннабет Маркус підійти до хазяйського прилавка. Аннабет Маркус!» Джиммі чув передзвін дзвіночків і крики вісімдесяти або дев’яноста дітлахів, що там бігали, як маніяки, смикаючи одне одного за волосся, перемішані з розпачливими голосами дорослих, які намагалися перекрити галас, а потім знову пролунало дружинине ім’я. Джиммі уявив, як вона підняла голову, почувши цей звук, розгублена й збентежена, ледве витримуючи натиск учасників першого причастя в церкві Святої Цецилії, що воювали навкруг неї за шматки піци.
Потім він почув її голос, стишений і зацікавлений:
— Ви назвали моє ім’я?
Протягом миті Джиммі хотів покласти слухавку. Що він їй скаже? Який сенс телефонувати їй, не маючи твердих фактів, а лише страх і збудження своєї схибленої уяви? Чи не краще залишити її та дівчаток у мирі незнання ще на якийсь час?
Але він знав, що не можна підсилювати біль цього дня, і знав, що Аннабет буде ображена, якщо він залишить її в невіданні, тоді як сам стовбичитиме цілий день на Сідней-стрит біля автомобіля Кейті. Їй здасться, що блаженство з дівчатками було незаслуженим і ще й надто — як образа, як фальшива обіцянка. І вона зненавидить Джиммі за це.
Він знову почув стишений голос:
— Оцей?
І потім шарудіння піднятої зі столу слухавки.
— Моя дитино, — встиг промовити Джиммі, перш ніж йому довелося прочистити горло.
— Джиммі? — у її голосі вчувалося легке роздратування. — Де ти є?
— Я… Розумієш… Я на Сідней-стрит.
— Що сталося?
— Аннабет, вони знайшли її автомобіль.
— Чий автомобіль?
— Автомобіль Кейті.
— Вони? Хто вони? Поліція?
— Атож. Її… немає. Вона десь у В’язничному парку.
— О Господи, о Святий Боже! Ні, Джиммі, ні!
Джиммі відчув, як це почуття заповнює тепер його — цей жах, ця страхітлива впевненість, цей кошмар, те, що досі він тримав прихованими в якомусь куточку свого мозку.
— Ми ще нічого не знаємо. Але її автомобіль стояв тут усю ніч, і копи…
— Господи, Джиммі.
— …шукають її в парку. Тут їх безліч.
— А ти де?
— Я на Сідней-стрит…
— Ти на паскудній вулиці. Чому ти не в парку?
— Вони мене туди не пускають.
— Вони? Хто вони такі, в біса?! Може, це пропала їхня дочка?
— Ні. Розумієш, я…
— Ти мусиш бути в парку. Господи, вона може бути поранена. Лежить десь там у холоді.
— Я знаю, але вони…
— Я йду до тебе.
— Гаразд.
— Пройди туди, Джиммі. Я хочу сказати, Господи, що з тобою?
Вона поклала слухавку.
Джиммі віддав мобілку Чакові, знаючи, що Аннабет має слушність. Вона мала таку цілковиту слушність, що Джиммі був у розпачі, усвідомлюючи: він оплакуватиме свою безпорадність за останні сорок п’ять хвилин протягом решти свого життя, неспроможний думати про щось інше й намагаючись відповзти від цього в своєму мозку. Коли це він став таким — чоловіком, який каже «так, сер — ні, сер — ви маєте слушність, сер» проклятущим копам, коли пропала його первісточка? Коли це сталося? Коли відбувся обмін і він віддав свою мужність за право називатися добропорядним громадянином?
Він обернувся до Чака.
— Ти досі тримаєш свої інструменти під запасною шиною в багажнику?
Чак подивився на Джиммі так, ніби той спіймав його на якійсь забороненій діяльності.
— Треба ж якось виживати, Джиммі.
— Де твій автомобіль?
— Угору по вулиці, на розі з До.
Джиммі рушив у вказаному напрямку, й Чак подріботів за ним.
— Ми проріжемо для себе вхід?
Джиммі кивнув головою й пішов швидше.
Коли Шон дійшов до тієї частини доріжки для бігунів, яка оточувала паркан кінотеатру для автомобілістів, він кивнув кільком копам, які рилися в ґрунті та оглядали квіти, шукаючи ключів. Він помітив напружене очікування на більшості облич, і це підказало йому, що вони вже щось знають. Весь парк, здавалося, був насичений тим певним повітрям, яке він відчував на кількох інших сценах злочинів протягом багатьох років, повітрям, яке мало в собі дух фаталізму, похмуре відчуття чиїсь трагічної долі.
Вони знали, ще не прийшовши до парку, що вона мертва, проте якась нескінченно мала частина кожного з них, Шон знав, сподівалася на краще. Така була їхня діяльність — ви приходили на сцену злочину, знаючи істину, а потім витрачали стільки часу, скільки могли, сподіваючись, що помилилися. Шон мав одну справу торік, коли подружжя сповістило про зникнення їхньої дитини. З’явилося безліч газетних і телевізійних повідомлень, позаяк подружжя було біле й шановане. Шон і кожен інший коп знали, що дитина мертва, хоча й втішали двох йолопів, запевняли їх, що з їхньою дитиною, певно, все гаразд. Тим часом за підказками не вельми надійних осіб перевіряли підозрілих людей, яких того ранку бачили в тій місцевості. Дитину знайшли вже пізно ввечері, запхану в торбину для пилосмока під сходами в льох. Шон бачив, як зовсім молодий полісмен тремтів і плакав, прихилившись до його автомобіля, але решта копів була роздратована, проте не здивована, так ніби бачила всю цю гидь у колективному страшному сні.
Ось що ти приносиш додому, в бари та їдальні, службові або ближні, — роздратовану переконаність у тому, що люди нікчемні, тупі й погані, часто спроможні на вбивство, й коли вони розтуляють роти, то брешуть, брешуть завжди, а коли зникають із непоясненної причини, то зазвичай їх знаходять або мертвими, або ще в жалюгіднішому стані, ніж вони були.
І найгірше, як велося, ставалося не з жертвами — зрештою вони були мертві й не могли більше відчути ніякого болю. Найгірше ставалося з тими, хто їх любив і жив довше, ніж вони. Часто такі люди відтоді ставали мертвими, невротичними й спотикалися все своє дальше життя, усередині в них не лишалося нічого, крім крові та органів, вони вже не терпіли болю, навіки запам’ятавши, що навіть речі гірші за найгірші іноді трапляються.
Таке тепер сталося й в житті Джиммі Маркуса. Шон не міг собі уявити, як він зможе дивитися цьому чоловікові у вічі й сказати: «Так, вона мертва. Твоя дочка мертва, Джиммі. Хтось навіки забрав її від тебе». І він повинен сказати це Джиммі, який уже втратив дружину. «Чорт. Розумієш, Джиммі, схоже, Бог забрав іще не все, що він хотів у тебе взяти. Тож не лякайся, якщо він прийде знову. Можна тільки сподіватися, що він не дуже поспішатиме. Ми ще зустрінемося, Джиммі».
Шон перейшов по короткому дощаному місточку, який сполучав береги рівчака, й пішов далі стежкою, заглибившись у гай напівокруглої форми, що оточував кінотеатр для автомобілістів, немов поганський театр. Усі скупчилися біля сходів, які вели до дверей збоку від кіноекрана. Шон побачив Карен Г’ю, що клацала своєю фотокамерою, Вайті Паверса, який прихилився до дверей, зазираючи в них і роблячи якісь нотатки, асистента медичної служби, який стояв навколішки біля Карен Г’ю, ціле військо полісменів в одностроях, як міської служби, так і служби штату. Позаду Карен Г’ю, Вайті Паверса та асистента медичної служби щось роздивлялися на сходах, а великі цабе Френк Крозер із міської служби та Мартін Фріл із поліції штату, безпосередній Шонів начальник, стояли трохи осторонь на сцені під екраном і розмовляли один з одним, нахилившись уперед та зблизивши голови.