Якщо асистент медичної служби скаже, що вона померла в парку, то ця територія підлягає юрисдикції штату, й за справу повинні взятися Шон і Вайті. Шонові доведеться повідомити Джиммі про смерть дочки. Його робота полягатиме в тому, щоб ознайомитися з інтимним життям жертви, а також у тому, щоб закрити справу чи принаймні створити ілюзію, що її закрито.
Проте поліція міста може зажадати справу для свого розгляду. Фрілові повноваження дозволяли йому віддати їм справу, адже парк був оточений територією міста, а перший замах на життя жертви було здійснено в межах юрисдикції міста. Шон був переконаний, що цей факт не лишиться поза увагою. Убивство в міському парку, жертву знайдено неподалік від місця, яке мало стати місцевим центром поп-культури. Не виявлено жодного очевидного мотиву. Не знайдено й убивцю, якщо його не порішила Кейті Маркус, а це малоймовірно, бо Шон знав би, що це сталося. Величезна подія для засобів масової інформації, якщо подумати, бо протягом останніх двох років місто було позбавлене подібних новин. Преса стільки набреше, що своїми вигадками заповнить канал.
Шон цього не хотів, але, якщо його попередній досвід міг стати за барометр, цих подій йому не уникнути. Він ішов у напрямку екрана кінотеатру для автомобілістів, не відриваючи погляду від Крозера й Фріла, намагаючись прочитати вердикт у найменших порухах їхніх голів. Якщо знайдено Кейті Маркус — а Шон у цьому анітрохи не сумнівався, — то Низина вибухне. І річ не тільки в Джиммі — він, певно, буде під дією глибокого шоку. Але брати Севіджі! У відділі найтяжчих злочинів вони мали товстелезні папки майже на кожного з цих чудіїв. Шон чув, як хлопці з поліції міста казали, що вечір проти суботи принаймні без одного з братів Севіджів у камері попереднього слідства був не менш рідкісний, аніж сонячне затемнення, — інші полісмени приходили юрмами подивитися на це, бо не могли повірити в таку рідкісну подію.
На сцені під екраном Крозер кивнув головою, а Фріл крутнув нею, обернувся, зустрів Шонів погляд, і Шон зрозумів, що справу передають йому та Вайті. Шон побачив трохи крові на листі дерев, які стояли поблизу від екрана кінотеатру, й ще трохи на сходах, що вели до дверей.
Коннолі й Соза попіднімали голови від крові на сходах, похмуро кивнули Шонові й знову стали роздивлятися щілини, на які наступали ті, хто підіймався. Карен Г’ю звелася на рівні, й Шон почув гудіння її фотокамери, коли та натисла великим пальцем на кнопку й плівка закінчилася. Вона засунула руку до своєї сумки по новий моток плівки й відкрила задню частину камери. Шон помітив, що її попелясто-біляве волосся потемніло на скронях та чубку. Вона глянула на нього безвиразним поглядом, укинула знятий «фільм» у сумку й зарядила фотокамеру новою плівкою.
Вайті стояв навколішках біля асистента медичної служби, й Шон почув, як він запитав гучним пошептом:
— Що?
— Те, що я сказав.
— Ви тепер певні, так?
— Не на сто відсотків, але схиляюся до такої думки.
— Прокляття!
Вайті подивився через плече на Шона, який наближався, й похитав головою, показавши великим пальцем на асистента медичної служби.
Кругозір Шона розширився, коли він піднявся над ними, їхні плечі впали донизу, й він зміг заглянути за двері й побачив скоцюрблене тіло. Відстань між стінами там була невелика, і труп сидів, упираючись спиною в ліву стіну, а ногами — у праву, тож спершу Шонові здалося, ніби він побачив на сонограмі людський зародок у материнському лоні. Її ліва нога була гола й вимазана в багнюку. Те, що лишилося від шкарпетки, висіло на її щиколотці пом’яте й подерте. На правій нозі був простий чорний черевик без підбора, обляпаний засохлою багнюкою. Навіть після того як вона загубила один черевик у саду, вона залишила другий на нозі. Убивця, либонь, увесь час дихав їй у потилицю. А проте жертва забігла до цієї кімнатки сховатись. На мить вона змогла від нього відірватися. Виходить, щось затримало його біг.
— Созо, — покликав Шон.
— Га?
— Пройдися дорогою втікачки. Подивися там на кущі, чи немає на них клаптів порваного одягу або чогось такого.
— Працівник уже вивчає відбитки ніг.
— Це добре, але нам треба більше. Ти підеш?
— Піду.
Шон знову глянув на тіло Кейті. На ній були м’які темні штани й матроська синя блузка з широким коміром, зверху червоний жакет, порваний. Шон вирішив, що це її одяг на вік-енд, надто пристойний, щоб дівчина з Низини могла носити його щодня.
І якось сталося, що вона закінчила своє життя в цьому вузькому закапелку, його вологі стіни були останньою річчю, яку вона побачила, й, мабуть, останньою річчю, яку вона понюхала.
Складалося враження, що дівчина втекла сюди від червоного дощу, який, однак, лишив свої сліди в її волоссі та на щоках, покрив її одяг вологими плямами. Її коліна були тісно притиснуті до грудей, а правий лікоть вона поставила на праве коліно, стиснутий кулак підняла до вуха, тож Шонові вона знову здалася радше дитиною, аніж жінкою, скоцюрбленою так, ніби намагалась затулитися від якогось жахливого звуку: зупиніть його, зупиніть, казало тіло, зупиніть, будь ласка.
Вайті пересунувся вбік, і Шон опустився навпочіпки біля самих відчинених дверей. Навіть із кров’ю на тілі, калюжею крові під ним і пліснявою на цементній долівці навколо нього Шон відчував запах її парфумів, дуже легкий, трохи солодкавий, злегка сексуальний, ледь чутний запах, який навіяв йому спогади про побачення у вищій школі, про гарячкове стягування одягу в темних автомобілях і електричні струми від дівочого тіла. Під краплями від червоного дощу Шон побачив кілька темних синців на її руках, зап’ястках та литках, і він зрозумів, що це ті місця, де її чимось били.
— Він її бив? — запитав Шон.
— Схоже на те. Бачиш кров на голові? Це він розітнув їй череп чимось важким, що тримав у руці.
По інший бік від тіла, заповнюючи вузький коридор, що тягся за екраном, були якісь дерев’яні речі й декорації сцени — дерев’яні шхуни, бані соборів і щось подібне до носа венеційської гондоли. Вона не могла тут рухатися. Попавши сюди, вона застрягла безвихідно. Якби той, хто її переслідував, знайшов її тут, на дівчину чигала б смерть. А він її тут знайшов.
Він відчинив двері й побачив її, а вона скоцюрбилася, намагаючись захистити своє тіло нічим істотнішим, як її власні кінцівки. Шон нахилив голову й зазирнув у її обличчя, відвівши затиснуту в кулак руку. Лице також мережилося червоними смугами, а очі були заплющені не менш міцно, аніж її пальці були затиснуті в кулаки. Спочатку вони заплющувалися від страху, а вже потім — трупною закляклістю.
— Це вона? — запитав Вайті Паверс.
— Ти про що?
— Кетрін Маркус, — сказав Вайті. — Це вона?
— Так, вона, — відповів Шон.
Вона мала невеличкий шрам, який загинався під її підборіддям, із часом він потьмянів і став майже непомітним, хоч його можна було побачити на Кейті, коли ви зустрічалися з нею, бо решта її тіла була бездоганна, обличчя віддзеркалювало смагляву й виразну вроду матері, поєднану з розкошланою красою батька, його світлими очима й русявим волоссям.
— Ви певні на сто відсотків? — запитав асистент медичної служби.
— На дев’яносто дев’ять, — відповів Шон. — Щоб упевнитися в цьому на сто відсотків, треба буде запросити батька в морг. Але це вона.
— Ти бачив її потилицю? — Вайті нахилився й підняв волосся з її плечей авторучкою.
Шон озирнувся й побачив, що невеличкий уламок її черепа відколотий, а шия залита кров’ю.