— Ви стверджуєте, що це слід від пострілу? — він подивився на асистента медичної служби.
Асистент кивнув головою.
— Ця дірка здається мені раною від кулі.
Шона відвертало від запаху парфумів, крові, покритого пліснявою бетону й мокрого дерева. На мить йому захотілося відвести стиснутий кулак Кейті Маркус від її вуха, наче, коли він зробить так, синці, які він міг бачити і які, безперечно, ще побачить під одягом, зникнуть, червоний дощ змиється з її волосся та тіла, й вона вийде з цієї гробниці, витираючи сон зі своїх очей і трохи похитуючись.
Десь праворуч він почув якийсь шум: кількоро людей кричали водночас, чулося гучне шарудіння, шалено гарчали й гавкали собаки. Коли Шон озирнувся, то побачив, як Джиммі Маркус і Чак Севідж вибігли з-поза дерев на далекому кінці гаю, де земля була вкрита зеленою травою, і плавно спускалися вниз до кіноекрана, до того місця, де літні гуляки розстеляли на траві свої ковдри й сідали на них, щоб подивитися виставу.
Щонайменше вісім полісменів в одностроях і двоє в цивільному одязі кинулися на Джиммі й Чака, і Чак відразу впав, а Джиммі виявився спритним і слизьким. Він прослизнув крізь лінію полісменів, удавшись до швидких, на перший погляд нелогічних рухів, які примусили його переслідувачів ловити повітря, і, якби він не спіткнувся на схилі, його б ніхто не зупинив, хіба що Крозер і Фріл.
Але він спіткнувся, ноги вислизнули з-під нього на мокрій траві, і, коли він упав долічерева й підборіддям вгородився в землю, його погляд перетнувся з поглядом Шона. Молодий полісмен зі струнким тілом, який щойно закінчив вищу школу, упав на Джиммі так, ніби той був саньми, й обидва ще трохи проїхали вниз по схилу. Полісмен заломив праву руку Джиммі за спину й потягнувся по наручники.
Шон вийшов на сцену й гукнув:
— Гей, хлопці! Це батько. Лише відтягніть його назад.
Молодий полісмен звів очі. Він був брудний і злий.
— Лише відтягніть їх назад, — сказав Шон. — Обох.
Він обернувся назад до екрана, і тоді Джиммі подав свій голос, хрипкий, такий, немов стогін у його голові вийшов на голосівки й задіяв їх.
— Шоне!
Шон зупинився й перестрів Фрілів погляд — той дивився на нього.
— Подивися на мене, Шоне!
Шон обернувся, побачив Джиммі, зігнутого в дугу під вагою молодого полісмена з темною плямою ґрунту на його підборідді та прилиплими до неї травинками.
— Ви її знайшли?! Це вона?! — заволав Джиммі.
Шон стояв нерухомо, не відводячи погляду від очей Джиммі, аж поки не стало очевидно, що Джиммі бачить зараз те, що побачив Шон, і він зрозумів, що всьому кінець, що найгірші страхи підтвердилися.
Джиммі заволав, і бризки слини полетіли з його рота. Ще один коп спустився схилом допомогти тому, який сидів на спині Джиммі. Шон відвернувся. Зойки Джиммі полетіли в повітря — низькі гортанні звуки, в яких не було нічого різкого й пронизливого. Так гарчить звір, коли його опановує біль. Шон за роки своєї служби чув зойки багатьох батьків, що дивилися на мертві тіла дітей. Вони завжди мали жалісний характер, благання до Бога або природи повернути час назад, переконати їх, що все це тільки сон. Але зойки Джиммі були зовсім інші, вони містили однаковою мірою любов і лють, які проганяли птахів із дерев і відбивались у В’язничному каналі.
Шон повернувся до закапелка й подивився на Кейті Маркус. Коннолі, новий член його команди, увійшов слідом за ним, і якийсь час, нічого не кажучи, вони стояли й дивилися на мертве тіло. Зойки Джиммі Маркуса тим часом ставали хрипкіші й лютіші. Він щосили випручувавсь, а коли вдихав повітря, щоразу засмоктував у горлянку траву.
Шон укотре глянув на кулачок, притиснутий до голови й забризканий червоним дощем, потім на дерев’яні речі, які не дозволили їй утекти.
Праворуч від них репетував Джиммі, його тягли назад на схил, а над гаєм, гуркочучи, низько кружляв гелікоптер. Шон вирішив, що цей вертоліт належить одній з телевізійних станцій, бо звук його двигуна був легший, ніж у поліційних гвинтокрилів.
Коннолі промовив кутиком рота:
— Ви коли-небудь бачили щось подібне?
Шон стенув плечима. Яке мало значення, бачив він чи не бачив? На його службі доходиш до того пункту, коли перестаєш порівнювати.
— Я хочу сказати, — Коннолі сплюнув, намагаючись знайти потрібні слова, — це схоже на…
Він відвернувся від тіла й став дивитися кудись між дерева, погляд його був розгублений, збентежений, здавалося, він скаже щось іще.
Потім його рот закрився, він уже не намагався знайти слова для того, що почував.
12
Ваші барви
Шон разом зі своїм начальником детективом-лейтенантом Мартіном Фрілом прихилився до сцени під екраном, і вони дивилися, як Вайті Паверс спрямовував вантажівку коронерів, що спускалася задки по схилу, до дверей, за якими було знайдено тіло Кейті Маркус. Вайті задкував із піднятими руками, раз у раз відступаючи то праворуч, то ліворуч, його голос розтинав повітря з присвистом, що вилітав крізь його нижні губи, наче скавуління щеняти. Його погляд ковзав від стрічки, яка огороджувала сцену злочину по обидва боки від нього, до шин автофургона та до водія з нервовим виразом обличчя в бічному віконці, так наче він хотів найнятися на роботу до транспортної компанії, бувши переконаним, що ці товсті шини на жоден дюйм не відхиляться від того напрямку, в якому він намагався їх спрямувати.
— Ще трохи. Тримайся прямо. Ще трохи, трохи більше. Ось так.
Коли він провів автофургон туди, де хотів його поставити, відступив убік і відчинив задні дверцята.
— Ось так буде добре.
Відчинивши задні дверцята, Вайті розвів їх так широко, щоб вони затуляли видиво простору за екраном. Шон подумав, що сам він ніколи б не зметикував зробити захисні крила навколо тих дверей, за якими померла Кейті Маркус, а тоді нагадав собі, що Вайті провів набагато більше часу на сценах злочинів, аніж він. Вайті був старий бойовий кінь, який почав тягти свою лямку ще в ті часи, коли Шон розважався на танцях у вищій школі та воював із прищами.
Обидва помічники коронера підвелися зі своїх місць, коли Вайті гукнув до них:
— Виходьте, хлопці, не там! Ви маєте вийти крізь задні двері.
Вони зачинили свої дверцята й вийшли крізь задні двері автофургона, щоб забрати труп. Шон відчув у їхньому зникненні остаточну завершеність першої частини справи, яка тепер цілком переходила до нього. Інші копи, команди техніків і репортери, що в своїх гелікоптерах кружляли над ними, над сценою злочину й поза нею, поза поліційними стрічками, що оточували парк, перекинуться на щось інше, а він і Вайті візьмуть левову частку смерті Кейті Маркус на себе. Вони заповнюватимуть рапорти й готуватимуть покази свідків, працюючи над смертю дівчини після того, як більшість людей, що нині тут перебуває, візьметься за щось інше — транспортні аварії, крадіжки, самогубства в приміщеннях із важким повітрям і переповнених попільничками.
Мартін Фріл піднявся на сцену, сів там і став метляти над землею своїми короткими ногами. Він прийшов сюди з бейсбольного тренування, пахнучи крізь синє пальто й мундир хакі сонячним кремом. Він постукував підборами по краю сцени, чим трохи дратував Шона.
— Ви працювали раніше із сержантом Паверсом, еге?
— Працював, — відповів Шон.
— Були проблеми?
— Ні. — Шон побачив, як Вайті відвів полісмена в однострої вбік і показав йому на дерева, що росли позад екрана. — Я працював із ним торік над убивством Елізабет Пайтек.
— Жінка з обмеженням у правах? — пригадав Фріл. — Її колишній чоловік щось сказав про той папір?
— Сказав. «Папір, який править її життям, не має правити моїм».
— Йому дали двадцять років, еге?
— Аякже, двадцять повних років.
Шон пожалкував, що жінці не дали сильнішого вироку. Її малий син ріс у сирітському притулку, не знаючи, що сталося і кому він тепер належить.
Полісмен в однострої відійшов від Вайті й, узявши кількох товаришів, пішов з ними до дерев.