— Джиммі. Будь ласка, сідай в машину.
Шон вийшов з автомобіля й відчинив задні дверцята. Тим часом вертоліт повернувся, тепер він летів вище, але доволі низько, щоб Джиммі відчув його подих у своєму волоссі.
— Місіс Маркус, — сказав Шон. — Сідайте в автомобіль.
— Вона мертва? — запитала Аннабет, і її слова обпалили Джиммі, наче бризки соляної кислоти.
— Будь ласка, місіс Маркус. Якщо ви можете, сідайте в автомобіль.
Низка поліційних машин утворила подвійний ескорт на Роузклер, і їхні сирени надривалися.
Аннабет зойкнула, перекриваючи цей шум:
— То моя дочка…
Джиммі підштовхнув її, бо вже не міг чути цього слова. Він провів її крізь шум, і вони сіли на заднє сидіння автомобіля. Шон зачинив дверцята, сів попереду, й полісмен за кермом увімкнув газ і водночас сирену. Вони виїхали з дороги, яка вела до парку, і приєдналися до ескорту автомобілів, що провели їх на вулицю Роузклер. Гуркотіли мотори, завивали сирени й доносили до автостради свої незмовкні зойки.
Вона лежала на столі.
Очі в неї були заплющені, а на нозі бракувало одного черевика.
Її шкіра мала чорно-пурпуровий колір, такого відтінку на ній Джиммі ніколи не бачив.
Він чув запах її парфумів, ледь помітний у смороді формальдегіду, що наповнював цю дуже холодну кімнату.
Шон поклав руку на спину Джиммі, й Джиммі заговорив, майже не чуючи своїх слів, переконаний, що цієї миті він був так само мертвий, як і те тіло, що лежало перед ним на металевому столі:
— Так, це вона. Це Кейті… Це моя дочка.
13
Вогні
— Тут нагорі кафетерій, — промовив Шон, звертаючись до Джиммі. — Чом би нам не піти туди й не випити кави?
Джиммі залишився стояти над тілом дочки, яке знов накрили простирадлом. Джиммі підняв його верхній краєчок і дивився вниз на обличчя Кейті, немов зазирав униз із вершини колодязя, збираючись пірнути слідом за дочкою.
— Вони мають кафетерій у тому самому будинку, що й морг?
— Так. Це великий будинок.
— Така ситуація мені здається дивною, — сказав Джиммі безвиразним голосом. — Як ти гадаєш, коли патологи заходять до зали, всі інші пересідають на її протилежний кінець?
Шон подумав, чи не йдеться про першу фазу шоку.
— Я не знаю, Джиме.
— Містере Маркус, — сказав Вайті, — ми сподівалися, що зможемо поставити вам кілька запитань. Я розумію, що ви переживаєте тяжкі хвилини, але…
Джиммі опустив простирадло на обличчя дочки, його губи ворушились, але жоден звук не вилітав у нього з рота. Він подивився на Вайті так, наче не сподівався побачити його в цій кімнаті, з блокнотом і авторучкою напоготові. Він обернув голову й поглянув на Шона.
— Ти коли-небудь думав про те, — мовив Джиммі, — як наші найменші рішення можуть змінити весь напрямок нашого життя?
Шон витримав його погляд.
— Як це?
Обличчя Джиммі було блідим і безвиразним, очі обернені вгору, ніби він намагався пригадати, де залишив ключі від свого автомобіля.
— Якось я чув, що Гітлерова мати мало не зробила аборт, коли завагітніла ним, але втрималася в останню хвилину. Я чув також, що він виїхав із Відня, бо не міг продати свої картини. А що, якби він продав бодай одну зі своїх картин, Шоне? Або його мати справді зробила б аборт? Світ тепер був би зовсім іншим. Ти це розумієш? Або, скажімо, вранці ти запізнився на автобус і тоді купив собі другу філіжанку кави, а разом із кавою й лотерейний білет. Лотерейний білет виграв. І тепер ти не маєш жодної потреби в автобусі. Тепер ти їздиш на службу в «лінкольні». Але ти попадаєш в автокатастрофу й гинеш. І так сталося тому, що одного дня ти запізнився на автобус.
Шон подивився на Вайті. Вайті стенув плечима.
— Ні, — сказав Джиммі. — Не дивись на нього так, ніби я збожеволів. Я не збожеволів. І я не в шоці.
— Окей, Джиме.
— Я тільки хочу сказати, що в житті все пов’язане певними ниточками. Ти згоден? Ти потягнеш за одну, й вона потягне за собою все інше. Скажімо, якби того дня в Далласі йшов дощ, то Кеннеді не їхав би у відкритому автомобілі… Сталін навчався в семінарії. А що було б, Шоне, якби ми тоді сіли в автомобіль разом із Дейвом Бойлом?
— Про що ви? — запитав Вайті. — Який автомобіль?
Шон підняв руку замість відповіді й сказав Джиммі:
— Я тут не зовсім тебе зрозумів.
— Справді? Якби ми залізли в той автомобіль, життя наше склалося б геть інакше. Моя перша дружина Маріта, мати Кейті, була незрівнянна красуня. То була царська врода. Ти знаєш, якими велично гарними можуть бути латиноамериканки. І вона знала про свою вроду. Хлопцеві, який хотів наблизитися до неї, потрібна була неабияка мужність. І я таку мужність мав. Я був король у свої шістнадцять років. Я не мав страху. І я наблизився до неї, я запропонував їй свою дружбу. І вже за рік — Господи Христе, мені було тільки сімнадцять, я був паскудною дитиною — ми одружилися, й вона завагітніла Кейті.
Джиммі ходив навколо тіла своєї дочки повільними, рівними колами.
— А ось про що я кажу, Шоне. Якби ми сіли в той автомобіль і нас повезли невідомо куди й робили з нами Бог знає що двоє паскудних мерзотників протягом чотирьох діб, тоді коли нам було по одинадцять, якщо не помиляюся, років, то, гадаю, я не був би таким зухвальцем у свої шістнадцять. Я думаю, що виріс би таким собі нікчемним слабаком, накачаним наркотиками або чимось іншим. Гадаю, я зроду не наважився б підсипатись до такої кралі, як Маріта. А тому ми ніколи б не мали Кейті. І Кейті не вбили б. Але її вбито. І все, Шоне, через те, що ми не сіли в того автомобіля. Ти втямив, що я кажу?
Джиммі дивився на Шона так, ніби чекав підтвердження, але Шон не розумів, якого підтвердження він хоче. Здавалося, Джиммі прохає, щоб йому простили гріх, гріх небажання залізти в той автомобіль, коли він був малим хлопцем, гріх стати батьком дитини, яку потім уб’ють.
Іноді під час пробіжки Шон знову бачив себе на Ґеннон-стрит, на тому самому місці, посеред вулиці, де він, Джиммі та Дейв Бойл борюкалися, потім він підводив очі і бачив автомобіль, який їх чекав. Подеколи Шон навіть чув запах яблук, що долинав із того автомобіля. І якщо він обертав голову достатньо швидко, то бачив на задньому сидінні машини, яка завертала за ріг, Дейва Бойла, що озирався на них, ховаючись від їхніх поглядів.
Одного разу, десь із десяток років тому, під час пиятики з друзями, коли кров, насичена бурбонським, спонукала Шона дивитися на світ по-філософському, йому раптом здалося, ніби вони залізли в той автомобіль. Усі троє. І те життя, яким вони тепер жили, було лише сновидінням. Що всі вони троє були насправді ще одинадцятирічними хлопчиками, замкненими в якомусь підвалі, та уявляли собі, якими вони стали б, якби могли вибратися звідти й вирости.
Проблема з цим уявленням була в тому, що хоч Шон і знав, що це лише вплив на його мозок нічного пиття, воно міцно засіло йому в голові, як ото камінець у черевику.
Тож він знову й знов опинявся на Ґеннон-стрит перед своїм колишнім будинком і дивився кутиком ока на Дейва Бойла, що віддалявся від нього, пахощі яблук заповнювали йому ніздрі, й він думав: «Ні. Повертайся назад».
Він зустрів благальний погляд Джиммі. Він хотів йому щось сказати. Сказати, що й сам думав про те, що сталося б, якби вони залізли в той автомобіль. Що думка про те, яким би стало його життя, вряди-годи переслідувала його, майоріла над ним, створювала вітерець, як ото ім’я, вигукнуте з вікна. Він хотів сказати Джиммі, що іноді обливався потом у своєму давньому сні, тому сні, в якому вулиця хапала його за ноги й штовхала до тих відчинених дверцят. Він хотів сказати йому, що не знав, що йому робити зі своїм життям після того дня, що він, чоловік, який часто почуває себе надмірно легким, потерпає від непостійності свого характеру.
Однак вони були в морзі, й між ними на сталевому столі лежала дочка Джиммі, а Вайті тримав олівець над своїм розгорнутим блокнотом, тому Шон відповів на благальний погляд Джиммі лише такими словами: