Він і гадки не мав, звідки ті слова. Він навіть не знав, що розмовляє, аж поки звук його голосу не залетів у холодний кафетерій.
— Ми помстимося за неї, місіс Маркус. Ми домовилися, й ми це зробимо.
Обличчя Аннабет на мить скривилося, а тоді вона ковтнула повітря й кілька разів кивнула, злегка спираючись на свого чоловіка.
— Атож, містере Дівайн, ми домовилися. І це добре.
Коли вони їхали назад по місту, Вайті запитав:
— Що там у вас було з тим автомобілем?
— Чого тобі? — перепитав Шон.
— Маркус сказав, що ви майже сіли в якийсь автомобіль, коли були малими.
— Ми… — Шон потягнувся біля приладової дошки й приладнав дзеркальце заднього виду так, щоб він міг бачити потік фар, які пливли за ними, — розмитих жовтих точок, що злегка підстрибували в темряві ночі. — Там і справді з’явився той паскудний автомобіль. Я, Джиммі й малий на ім’я Дейв Бойл гралися перед моїм будинком. Нам було десь років по одинадцять. Так от, той автомобіль їхав по вулиці й забрав Дейва.
— Його викрали?
Шон кивнув головою, не відриваючи погляду від тих жовтих миготливих світляних точок.
— Ті чоловіки прикинулися копами. Вони переконали Дейва залізти в їхню машину. Ми з Джиммі не схотіли в неї залазити. Вони тримали Дейва чотири дні: йому вдалося втекти. Він живе тепер на Низині.
— А тих викрадачів спіймали?
— Один із них помер, а другого через рік схопили, й він повісився в камері.
— А знаєш, чоловіче, — сказав Вайті, — я хотів би, щоби був такий острів. Як у кінофільмі Стіва Мак-Квіна, де його вважали французом, але всі мали акцент, окрім нього. Він був лише Стівом Мак-Квіном із французьким ім’ям. Він там стрибнув у кінці фільму зі скелі, тримаючи в руках пліт із кокосових горіхів. Ти бачив цей фільм?
— Ні.
— Хороший фільм. Так от, на такий би острів і закинути всіх, хто дітей викрадає й ґвалтує, мерзоту оту паскудну. Скидати їм із повітря харч кілька разів на тиждень, а воду хай беруть із колодязів. І нікого звідти не випускати. Повівся по-свинячому, то й живи тепер на острові. Пробачте, хлопці, але вас небезпечно випускати, ви можете заразити ще когось своєю гидотною хворобою. Бо ця хвороба передається, ви знаєте? Ви на неї захворіли, її вам хтось передав. Як ото проказу. Я вважаю, якщо ми їх оселимо на безлюдному острові, то буде мало шансів, що вони зможуть комусь її передати. З кожним поколінням ми матимемо їх менше й менше. А через кілька сотень років ми перетворимо той острів на клуб медицини або щось подібне. Діти чутимуть про цих виродків так, як вони тепер чують про привидів, про якихось страховищ.
Шон здивувався:
— Чого це ти раптом розбазікався, друже?
Вайті посміхнувся, з’їжджаючи на автостраду.
— Мене на це наштовхнув твій приятель Маркус, — сказав він. — Як тільки я його побачив, зметикував, що він відсидів термін. Вони ніколи не звільняються від цієї напруги, ти знаєш? Вона проявляє себе переважно в їхніх плечах. Кілька років жити згорбленим — таке, звичайно, лишає слід на все життя.
— Він щойно втратив свою дочку, чоловіче. Можливо, саме це відбилося на його плечах.
Вайті похитав головою.
— Ні. Цей процес зараз відбувається в його шлунку. Ти бачив гримаси, які він корчить? Це тому, що частина харчів перетворюється в його шлунку на кислоту. Я це бачив мільйон разів. А зсутулені плечі — це в’язниця.
Шон відірвав погляд від заднього виду і якусь мить дивився на вогні по той бік автостради. Вони летіли їм в очі, наче кулі з пістолета, пролітали повз них, ніби неясні стрічки, зливаючись одна в одну. Він відчував, як місто оточує їх своїми хмарочосами та офісними вежами, паркінгами й гаражами, аренами та нічними клубами й церквами, і він знав, що якби якесь одне світло погасло, у цьому не було б ніякої різниці. А якби з’явилося якесь нове, ніхто б його не помітив. А проте вони пульсували й горіли, мерехтіли, виблискували й дивилися на них, як оце тепер — дивилися на його та Вайті світлові пучки фар, коли ті котилися по автостраді, — лише ще один набір червоних та жовтих вогнів у потоці вогнів того самого кольору, що блимали, блимали й блимали крізь сірі недільні сутінки.
Куди вони котилися?
До погашеного світла, дурню заплішений. До розбитого скла.
Після півночі, коли Аннабет і дівчатка пішли нарешті спати, а кузина Аннабет Селеста, яка прибігла до них відразу, як почула про нещастя, теж задрімала на своєму дивані, Джиммі спустився сходами й сів на передньому ґанку триповерхового будинку, який він ділив із братами Севіджами.
Він узяв із собою Шонову рукавичку й натягнув її на руку, хоч не міг просунути в неї великого пальця й задня частина рукавички зупинилася посеред його долоні. Він сидів і дивився на чотири провулки Бакінгем-авеню й раз у раз стискав м’яч у долоні. М’яке тертя шкіри об шкіру щось заспокоювало в ньому.
Джиммі завжди любив сидіти тут уночі. Фасади крамниць на авеню були замкнені й переважно темні. Уночі тиша огортала місцевість, де вдень відбувався комерційний бізнес, і ця тиша була не схожа на будь-яку іншу. Шум, який за нормальних обставин керував днем, не зникав, він просто наче всмоктувався в чиїсь легені й там чекав, коли вони його видихнуть. Джиммі довіряв цій тиші, бо вона обіцяла йому повернення шуму, хоч і тримала його в полоні. Він не міг уявити собі, як би йому жилося десь у сільській місцевості, де немає шуму, який був би гучнішим за цю тишу, де мовчанка така делікатна, що розпадається від найлегшого доторку.
Але він любив цю тишу, цю гуркітливу нерухомість. До цієї години вечір завжди був дуже гамірний, наповнений голосами й плачем його дружини та дочок. Шон Дівайн направив до нього додому двох детективів, Брекетта й Розентал, доручивши їм обшукати кімнату Кейті. Вони робили це з опущеними очима, пошепки вибачаючись перед Джиммі, висуваючи шухляди та зазираючи під ліжко й матрац. Джиммі хотів, аби вони забрались якомога швидше й не розмовляли з ним. Зрештою вони не знайшли нічого незвичайного, крім семисот доларів новими банкнотами в шухляді, де Кейті тримала свої шкарпетки. Вони показали знайдені гроші Джиммі разом із банківською книжкою Кейті, де було записано «Закрито», — вона забрала звідти свої останні гроші пополудні в п’ятницю.
Джиммі нічого не зміг їм пояснити. Це був для нього сюрприз. Але на тлі інших сюрпризів дня він не справив на Джиммі великого враження. Лише підсилив його приголомшений стан.
— Ми можемо його вбити. — Вел вийшов на ґанок і приніс Джиммі пива. Він сів біля нього, поставивши босі ноги на сходинку.
— О’Доннела?
Вел кивнув головою.
— Мені хочеться це зробити. Ти мене розумієш, Джиме?
— Ти гадаєш, він убив Кейті?
Вел кивнув головою.
— Або доручив зробити це комусь іншому. Ти так не думаєш? Її подруги вважають, що це він. Вони кажуть, Роман підкотився до них у барі, погрожував Кейті.
— Погрожував?
— Принаймні чіплявся до неї так, ніби вона досі була дівчиною О’Доннела. Погодься, Джиммі, твою дочку вбив Боббі.
Джиммі сказав:
— Я поки що не знаю цього напевне.
— А що ти зробиш, коли знатимеш напевне?
Джиммі поклав бейсбольну рукавичку на сходинку під собою й відкрив своє пиво. Він зробив довгий повільний ковток.
— Я також не знаю.
14
Більш ніколи я не почуватиму чогось подібного
Вони бралися до діла всю ніч і весь ранок: Шон, Вайті Паверс, Соза й Коннолі, ще два члени відділу вбивств поліції штату, Брекетт і Розентал, плюс іще легіон полісменів і технічних експертів, фотографів і експертів-медиків — усі вони атакували справу, як атакують сейф. Вони перебрали кожен листок у парку, шукаючи доказів. Вони заповнили свої блокноти діаграмами та польовими схемами. Полісмени обстежили кожен будинок із тих, які були на відстані пішої ходи від парку, наповнили цілий фургон волоцюгами, яких виловили в парку, та відстріляними гільзами із Сідней-стрит. Вони переглянули рюкзак, який знайшли в автомобілі Кейті, — там був звичайний мотлох, але серед іншого вони натрапили на рекламну брошуру Лас-Вегаса та список тамтешніх готелів на розлінованому жовтому папері.