— І вона розбила свій автомобіль десь через півгодини.
Шон кивнув головою.
— Ти бачив якісь знайомі прізвища в барменовім списку?
Шон поглянув на список нічних відвідувачів, який нашкрябав йому на клапті паперу бармен у «Мак-Ґіллзі».
— Дейв Бойл, — сказав він голосно, коли переглянув запис.
— Той самий чоловік, із яким ви дружили, коли були дітьми?
— Може, й той, — погодився Шон.
— З ним треба буде поговорити, — сказав Вайті. — Він уважає тебе своїм другом і не ставитиметься до нас, як до копів, не приховуватиме істину без видимої причини.
— Авжеж.
— Ми занесемо його до завтрашнього списку опитуваних.
Вони знайшли Романа Фоллов в кав’ярні «Вищий світ» на Пагорбах, де той пив каву з молоком. Він сидів із жінкою, схожою на модель, — з коліньми гострими, як і її вилиці, трохи вибалушеними очима, бо шкіра на її обличчі була так туго натягнута на кістки, що здавалася приклеєною до них, одягненою в гарну літню сукню на бретельках, не товщих за макарони, що робили її сексуальною та скелетоподібною водночас. Шон дивувався, як їй щастило створювати таке враження, й вирішив, що в цьому їй допомагає перловий блиск досконалої шкіри.
На Романі була шовкова футболка, заправлена у відпрасовані бавовняні штани, й він мав такий вигляд, ніби щойно вийшов із павільйону, де знімавсь у фільмі, дія якого відбувається в Гавані або в Кі-Весті. Він цмулив свою каву з молоком і гортав газету разом зі своєю дівчиною. Роман читав там бізнесову інформацію, а його модель переглядала повідомлення про новинки стилю.
Вайті підсунув до них стільця і промовив:
— Здоров був, Романе! Де це продають такий чоловічий одяг? Шикарна сорочка.
Роман, не відриваючи погляду від газети, запхав у рота круасан.
— Сержанте Паверс, як вам ведеться? З вашою «хондою» все гаразд?
Вайті захихотів. Шон сів поруч із ним.
— Дивлячись на тебе, Романе, я ладен заприсягтися, що ти ще один яппі, який встає рано-вранці й поспішає до свого «Мака».
— У мене «Пі-Сі», сержанте. — Роман згорнув свою газету й вперше подивився на Вайті й Шона. — О, — сказав він, звертаючись до Шона, — я вас десь уже бачив.
— Шон Дівайн. Поліція штату.
— Справді, справді, — мовив Роман. — Тепер пригадую. Я вас бачив у суді, де ви свідчили проти одного мого друга. Гарний костюм. Поліціянти тепер стали розумітися на пристойних речах. Либонь, навчились у своїх клієнтів.
Вайті подивився на модель.
— Тобі, люба, купити стейк чи чогось іншого?
— Чого? — перепитала дівчина.
— Може, тістечко абощо? Я частую.
— Не робіть цього, — мовив Роман. — Ви прийшли у справі, еге ж? Нехай вона залишиться між нами.
— Романе, мені цього не треба, — сказала модель.
Роман усміхнувся.
— Усе гаразд, Мікаело. Ти просто не звертай на нас уваги.
— Мікаела, — промовив Вайті. — Гарне ім’я.
Мікаела втупилася в свою газету.
— Що привело вас сюди, сержанте?
— Ячмінні коржі, — сказав Вайті. — Люблю ячмінні коржі, які подають у цьому барі. Ага, до речі, Романе, ти знайомий із жінкою, яку звуть Кетрін Маркус?
— Авжеж. — Роман ковтнув трохи своєї кави з молоком, витер губи серветкою й знову кинув її собі на коліна. — Я чув, сьогодні її знайшли мертвою.
— Це правда, — підтвердив Вайті.
— Для репутації регіону погано, коли щось таке відбувається.
Вайті схрестив руки й подивився на Романа.
Роман надкусив ще один шматок круасана й випив ще трохи кави з молоком. Потому схрестив ноги, витер рота серветкою і якусь мить витримував погляд Вайті. Шон бачив, що починається одна з тих сцен, яких він терпіти не міг, але які були неминучі в його роботі, — ідіотські змагання, коли кожен намагається виграти битву поглядів, не бажаючи опустити очі перед своїм супротивником.
— Так, сержанте, — сказав Роман. — Я знав Кетрін Маркус. Ви прийшли сюди, щоб запитати мене про це?
Вайті стенув плечима.
— Я знав її, і я бачив її в барі останнього вечора.
— І ти обмінявся з нею кількома словами, — сказав Вайті.
— Обмінявся, — підтвердив Роман.
— Якими словами? — запитав Шон.
Роман і далі дивився на Вайті, наче Шон не заслуговував більше уваги, аніж він йому вже приділив.
— Вона зустрічалася з моїм другом. Вона була п’яна. Я сказав їй, що вона виставляє себе ідіоткою, і їй та обом її подругам слід повернутися додому.
— Хто твій друг? — запитав Вайті.
Роман усміхнувся.
— Облиште, сержанте. Ви знаєте, хто він такий.
— То скажи це словами.
— Боббі О’Доннел, — промовив Роман. — Задоволені? Вона зустрічалася з Боббі.
— Постійно?
— Пробачте?
— Постійно? — повторив Вайті. — Вона постійно зустрічалася з ним? Чи зустрілася з ним один раз?
— Постійно, — сказав Роман.
Вайті щось нашкрябав у своєму записнику.
— Романе, це суперечить інформації, яку ми маємо.
— Справді?
— Так. Ми чули, вона дала йому відкоша кілька місяців тому, але він не хотів її відпускати.
— Ви знаєте жінок, сержанте.
Вайті похитав головою.
— Ні, Романе, я хочу, щоб ти мені розповів, як складалися їхні взаємини.
Роман згорнув свою частину газети.
— Вони з Боббі постійно то сварилися, то мирилися. То вона закохана в нього по вуха, то наступної хвилини проганяє його геть.
— Вона жене його геть, — сказав Вайті Шонові. — Це схоже на того Боббі О’Доннела, якого ти добре знаєш?
— Анітрохи не схоже, — відповів Шон.
— Анітрохи не схоже, — сказав Вайті Романові.
Роман стенув плечима.
— Я кажу вам те, що мені відомо. Ото й усе.
— Дуже добре. — Вайті протягом якогось часу щось заносив у свій записник. — Романе, куди ти подався минулої ночі, після того як покинув «Останню краплю»?
— Ми були на вечірці в одного з моїх друзів, у лофті в центрі міста.
— О, була, либонь, шикарна вечірка, — сказав Вайті. — Мені завжди хотілось побувати на одній з них. Дизайнери, наркотики, моделі, безліч білих молодиків, які слухають реп і розповідають, у якому цікавому середовищі вони існують. Але кого ти маєш на увазі під «ми», Романе? Себе та Аллі Мак-Біла?
— Себе й Мікаелу, — відказав Роман. — Мікаелу Дейвенпорт, якщо ви досі записуєте.
— Так, я записую, — мовив Вайті. — Це твоє справжнє прізвище, крихітко?
— Про що ви?
— Тебе справді звуть Мікаелою Дейвенпорт?
— Так. — Очі моделі вибалушилися трохи більше. — А в чому річ?
— Твоя мати надивилася безліч мильних опер, перш ніж ти народилася.
— Романе, — жалібно промовила Мікаела.
Роман підняв руку й подивився на Вайті.
— Я ж просив вас, щоб наша розмова торкалася тільки мене!
— О, ти образився, Романе? Удаєш із себе крутого хлопця й цим хочеш мене взяти? Така твоя думка? Але май на увазі, що ми можемо забрати тебе й повезти до відділка, де ти просидиш доти, доки проясниться твоє алібі. Ти маєш якісь плани на завтра?
Роман відступив на позиції, куди, як бачив Шон, відступали всі кримінальні злочинці, коли коп на них натискав, — замикалися в собі так глибоко, що майже переставали дихати, а їхні очі дивилися на вас, темні, незацікавлені й звужені.
— Я й не думав, сержанте, ображатися на вас, — проказав Роман безвиразним голосом. — Я з радістю назву вам ім’я кожного, хто бачив мене на тій вечірці. І я переконаний, що бармен «Останньої краплі» Тодд Лейн підтвердить, що я покинув бар не раніше, як о другій годині ночі.
— Тепер ти молодець, — сказав Вайті. — А що ти скажеш про свого приятеля Боббі? Де ми зможемо його знайти?
Роман дозволив собі широко всміхнутися.
— Вам сподобається моя інформація.
— А що ти мені скажеш, Романе?
— Якщо ви підозрюєте Боббі, що це він убив Кетрін Маркус, то вам не може не сподобатися те, що я зараз скажу. Ох Боббі, Боббі, — зітхнув Роман і підморгнув своїй подрузі, перш ніж обернувся до Шона й Вайті. — Боббі замели ще в п’ятницю за керування автомобілем під мухою. — Роман ковтнув іще своєї кави з молоком. — Він сидів у в’язниці протягом усього вік-енду, сержанте. — І, повівши своїм пальцем між двома поліціянтами, запитав: — А ви, хлопці, не повідомляєте один одного про такі речі?