Шон неймовірно стомився протягом цього дня, усі кістки йому боліли, коли полісмени повідомили по радіо, що Бренден Гарріс повернувся додому разом зі своєю матір’ю Естер. Слава Богу, подумав Шон, що більше таких помешкань тепер не будують. Воно більше було схоже на картину з шоу на колишньому телебаченні — «Медовий місяць» або щось подібне, — і здавалося, його по-справжньому можна оцінити лише в чорно-білому кольорі на екрані на тринадцять дюймів, що бризкав електрикою та каламутним зображенням із перешкодами. Це був дім, побудований біля залізниці. Квартира була на один бік із входом посередині, отож зі сходів ви потрапляли прямо до вітальні. За вітальнею з правого боку була невеличка їдальня, що нею Естер Гарріс користувалася як своєю спальнею, зберігаючи свої щітки, гребінці та пудру різного ґатунку в коморі, готовій от-от розвалитися. За коморою була спальня, яку Бренден ділив зі своїм меншим братом Реймондом.
Ліворуч від вітальні короткий коридорчик вів до закапелка кухні, куди світло проникало щонайдовше протягом сорока п’ятьох хвилин пізнього дня. Кухня була обклеєна зеленими засмальцьованими та злинялими шпалерами, й Шон, Вайті, Бренден та Естер сиділи за маленьким розламаним столом на металевих ніжках, у якому бракувало шурупів. Стіл застеляв жовто-зелений квітчастий папір, що позадирався на кутках і був замацаний пальцями посередині.
Естер мала вигляд жінки, цілком пристосованої до цього середовища. Вона була маленька, зморшкувата й могла мати як сорок років, так і п’ятдесят п’ять. Вона смерділа коричневим милом і сигаретним димом, і її блякле синє волосся було того самого кольору, що й вени на руках. Жінка мала на собі злинялу й просякнуту потом рожеву сорочку навипуск поверх джинсів і розтріпані чорні капці. Вона безперервно курила сигарети «Парламент», спостерігаючи, як Шон і Вайті розмовляють з її сином, та не вчуваючи в цій розмові нічого для себе цікавого — вона просто не знаходила для себе ніякого іншого місця.
— Де востаннє ти бачив Кейті Маркус? — запитав Брендена Вайті.
— Боббі вбив її, еге? — мовив Бренден.
— Боббі О’Доннел?
— Еге ж.
Бренден колупав папір на столі. Здавалося, він був у шоці. Його голос звучав монотонно, лиш раз у раз чути було короткі зітхання, і права щока смикалася, ніби його вдарили ножем в око.
— Чому ти це кажеш? — запитав Шон.
— Вона боялася його. Раніше Кейті зустрічалася з ним і завжди казала, що як він довідається про наші стосунки, то вб’є нас обох.
Шон поглянув на матір, сподіваючись побачити якусь реакцію, але та тільки курила, випускаючи струмені диму, що огортав весь стіл сірою хмарою.
— Схоже, Боббі має алібі, — промовив Вайті. — А як у тебе справи з алібі, Брендене?
— Я її не вбивав, — сказав Бренден безвиразним голосом. — Я не зміг би завдати Кейті болю. Ніколи.
— Тоді я знову тебе запитаю, — мовив Вайті. — Коли ти бачив її востаннє?
— У п’ятницю ввечері.
— О котрій годині?
— Десь о восьмій.
— Десь о восьмій, Брендене, чи о восьмій?
— Я не знаю, — обличчя Брендена було скорчене від болю, й Шон відчував, як цей біль пульсує між ними на столі. Він зціпив пальці на руках і трохи відхилився на своєму стільці. — Атож, о восьмій. Ми прослухали кілька композицій на магнітофоні. А тоді… а тоді їй треба було йти.
Вайті коротко записав: «Магн., 8 год., п’ятниця» в свій блокнот.
— А куди їй треба було йти?
— Я не знаю, — сказав Бренден.
Мати роздушила ще одну сигарету об цілу гору недокурків, які вона наскладала на попільничці, підпаливши одну з погашених сигарет. Струмінь диму піднявся від тієї купи й попав Шонові в праву ніздрю. Естер Гарріс негайно припалила інший недокурок, і Шон побачив у своїй уяві поверхню її легень — вузлувату й чорну, як ебенове дерево.
— Брендене, скільки тобі років?
— Дев’ятнадцять.
— І коли ти закінчиш школу?
— Він уже її закінчив, — випередила його Естер.
— Торік я одержав атестат, — промовив Бренден.
— Отож, Брендене, — провадив далі Вайті, — ти й гадки не маєш, куди пішла Кейті увечері в п’ятницю, після того як розлучилася з тобою та з твоїм магнітофоном?
— Ні, — відповів Бренден. Це слово застрягло в нього в горлі, а його очі почервоніли. — Вона зустрічалася з Боббі, й він умлівав за нею, а мене її батько чомусь не злюбив, тому нам доводилось приховувати свої стосунки. Іноді вона не казала мені, куди йде, бо, певно, йшла побачитися з Боббі й, гадаю, хотіла переконати його, що між ними все скінчено. Я не знаю. Того вечора вона мені сказала, що йде додому.
— Джиммі Маркус тебе не злюбив, — промовив Шон. — Чому?
Бренден стенув плечима.
— Не знаю. Але він сказав Кейті, що не хоче, щоб вона зустрічалася зі мною.
Мати втрутилася до розмови:
— Що? Цей злодій вважає себе кращим за мою родину?
— Він не злодій, — сказав Бренден.
— Він був злодієм, — уточнила його мати. — А ти цього не знаєш, хоч і одержав атестат. Він давно був покидьком і злодієм. Мабуть, і дочка його недалеко від батька пішла. Вважай, сину, що тобі пощастило.
Шон і Вайті перезирнулися. Либонь, Шон зроду не бачив такої мерзотної баби, як Естер Гарріс. Вона випромінювала зло.
Бренден Гарріс розтулив був рота, щоб щось сказати матері, але знову його стулив.
— Кейті мала рекламні брошури Лас-Вегаса в своєму рюкзаку, — мовив Вайті. — Ми чули, вона збиралась туди поїхати. З тобою, Брендене.
— Ми… — Бренден опустив голову. — Ми справді хотіли поїхати до Вегаса. Ми хотіли одружитися. Сьогодні. — Він підвів голову, й Шон побачив, як сльози навернулися йому на очі. Бренден витер їх тильним боком долоні, перш ніж вони скапнули з очей, і сказав: — Такий був наш план.
— Ти хотів покинути мене? — скрикнула Естер Гарріс. — Поїхати, не сказавши мені ні слова!
— Мамо… Я…
— Як і твій батько. Так ти хотів? Покинути мене з твоїм малим братом, який ніколи не говорить жодного слова? Ось, Брендене, що ти збирався вчинити!
— Місіс Гарріс, — зупинив її Шон, — ми повинні зосередитися на справі, яку розслідуємо. Ви матимете доволі часу, щоб потім порозумітися з Бренденом.
Вона кинула на Шона погляд, який він бачив у багатьох правопорушників на багатьох допитах, погляд, який говорив, що цієї миті Шон її не цікавить, але, якщо він діятиме в тому ж дусі, вона наставить йому чимало синців, якими він не відбудеться.
Жінка знов поглянула на сина.
— То ти хотів таке зі мною вчинити?
— Мамо, я…
— Що ти? Що я тобі зробила такого поганого? Хіба я тебе не виховувала й не годувала? Хіба не купила тобі того саксофона на Різдво, на якому ти так ніколи й не навчився грати? Він і досі, Брендене, лежить у тебе в шафі…
— Мамо…
— Ні, ти його дістань. Покажи цим чоловікам, як ти гарно граєш. Діставай його, діставай.
Вайті зиркнув на Шона таким поглядом, ніби не вірив, що чує цю нісенітницю.
— Місіс Гарріс, — сказав він, — цього не треба.
Вона прикурила ще одну сигарету, сірник від люті стрибав у її руці.
— Я тільки й думала, щоб нагодувати його, — мовила Естер. — Купити йому одяг. Виховати його.
— А як же інакше, мем, — сказав Вайті, і цієї миті передні двері відчинилися. В хату увійшло двоє хлопців зі скейтбордами під рукою, обом було років по дванадцять чи десь так, можливо, по тринадцять. Один дуже скидався на Брендена — мав таке саме вродливе обличчя й темне волосся, але в його очах було щось від матері, якась невизначеність, що вселяла страх.
— Привіт, — сказав другий хлопчак, коли вони увійшли на кухню.
Як і Бренденів брат, він здавався маленьким, як на свій вік, але його обличчя було довге й понуре, обличчя підлого старого діда на дитячому тілі, що визирало з-під розкуйовджених пасом білявого волосся.