— Не треба.
— Подивись на мене, — прошепотів Джиммі.
Селеста відчула, що треба, мабуть, покинути кухню, але вона боялася, аби її рух не порушив чогось між кузиною та Джиммі, чогось дуже тендітного.
— Я не можу, — сказала Аннабет. — Джиммі, якщо я подивлюся на тебе, то можу впасти, а я не хочу падати на людях. Ти мене зрозумів?
Джиммі відхилився від плити.
— Окей, люба, окей.
Аннабет прошепотіла, опустивши голову.
— Я боюся, щоб у мене не підкосилися ноги.
— Я тебе розумію.
Протягом якоїсь миті Селеста відчувала, ніби вони стоять перед нею голі і вона стала свідком чогось надто інтимного між чоловіком та його дружиною, наче вони любилися при ній.
Двері з протилежного боку зали відчинилися, й увійшов Тео Севідж, батько Аннабет, із двома ящиками пива на обох плечах. Червонопикий і веселий здоровань, який, проте, мав дивну грацію танцюриста, коли пропихався вузьким коридором із ящиками пива на плечах, високих і міцних, як корабельні щогли. Селесту завжди трохи дивувало, як ця гора могла породити кількох куцих недомірків — Кевін і Чак були єдині сини, які почасти успадкували його зріст і об’єм, і лише Аннабет передалася його фізична грація.
— Після тебе, Джиме, — сказав Тео, й Джиммі відступив, а Тео делікатно обминув його та пропхався на кухню. Він торкнувся Селестиної щоки своїми губами, лагідно промовив: — Як тобі ведеться, небого? — А тоді поставив обидва ящики на кухонний стіл і обхопив руками доччин живіт, притиснувши підборіддя до її плеча.
— Ти тримаєшся, моя люба?
Аннабет відповіла:
— Намагаюся, тату.
Він поцілував її збоку в шию.
— Дівчинко моя, — проказав, а тоді обернувся до Джиммі: — Ти маєш кілька кулерів, ми можемо їх наповнити.
Вони наповнили кулери, які стояли долі біля буфетної, й Селеста заходилася розгортати пакети з їжею, що їх було принесено, коли друзі й родичі почали рано-вранці приходити в дім. Їжі було дуже багато — ірландський содовий хліб, пироги, круасани, кондитерські вироби й три різновиди картопляного салату. Кульки з булочками, тарілки з м’ясом, шведські тюфтельк у величезній каструлі, два копчені окости й одна масивна індичка, загорнута у фольгу. Для Аннабет не було реальної потреби готувати їжу — усі це знали, але розуміли: вона потребує поринути в таку діяльність. Тож вона приготувала дві величезні пательні з яєчнею, а тепер смажила бекон і варила сосиски, тим часом як Селеста носила їжу на стіл, підсунутий у їдальні впритул до стіни. Вона запитувала себе, чим була вся ця їжа — спробою задовольнити любих мерців чи сподіванням людей заїсти своє горе, набити собі животи всілякими стравами, змити їх донизу коками та алкогольними трунками, кавою й чаєм, аж поки така силеча їжі не занурить їх у сон. Саме так поводилися люди на сумних зібраннях — на поминках, похороні, у таких випадках, як оцей: ви їли, пили й гомоніли доти, аж поки не могли більше ані їсти, ані пити, ані гомоніти.
Вона бачила Дейва крізь натовп у вітальні. Він сидів біля Кевіна Севіджа на канапі, обидва розмовляли, але жоден не здавався надто жвавим або задоволеним, обидва нахилилися так низько, сидячи на канапі, що здавалося, вони змагаються, хто впаде з неї першим. Селеста відчула напад жалю до чоловіка, бо над ним завжди літало бодай невеличке відчуття, що він чужий, а надто в цьому натовпі. Зрештою, усі вони його знали. Усі вони знали, що з ним сталося, коли він був малим хлопцем, і навіть якщо вони могли з цим жити й не звинувачували його (та, мабуть, вони його й не звинувачували), то Дейв не міг, зовсім не міг почуватися комфортно серед людей, які знали його протягом усього його життя. Коли він і Селеста контактували з невеличкими групами колег або друзів, з якими вони не жили в сусідстві, Дейв був приємним і легким співрозмовником. Він міг сприйняти найдотепніший жарт і любив посміятися, був чоловіком веселим та приязним (її подруги з перукарні, в якій вона працювала, та їхні чоловіки любили Дейва). Але тут, де виріс і пустив коріння, він завжди почував себе так, ніби відстає на півречення в кожній розмові, на півкроку від тих, із ким йому доводиться йти, останнім сприймає будь-який жарт.
Вона намагалася перехопити його погляд і всміхнутися до нього, повідомити, що, поки вона перебуває в цій квартирі, він може не почувати себе цілком самотнім. Але безліч людей штовхалися під відкритою аркою, що відокремлювала їдальню від вітальні, й Селеста зрештою згубила чоловіка з очей.
Зазвичай саме в натовпі помічаєш, як мало ти приділяєш уваги людині, яку ти любиш і з якою живеш. Вона не часто бачилася з Дейвом протягом минулого тижня, крім суботньої ночі, коли він зазнав нападу. І вона майже не бачила його відучора, коли Тео Севідж зателефонував о шостій годині ранку, щоб повідомити:
— Вітаю тебе, люба, у нас дуже погані новини. Кейті вбито.
Першою реакцією Селести було:
— Не може такого бути, дядьку Тео.
— Люба, я мало не помираю з розпуки, повідомляючи тебе про це. Але вона мертва. Дівчинку знайшли вбитою.
— Убитою?
— У В’язничному парку.
Селеста подивилася телевізор, що стояв на прилавку, й прослухала головне повідомлення в новинах, що передавалися о шостій годині ранку. Серед іншого показали гелікоптер над загоном поліційного персоналу, що зібрався біля одного краю екрана автомобільного кінотеатру, а також репортерів, які досі не знали імені жертви, але підтвердили, що знайдено тіло вбитої дівчини.
Але це не Кейті. Ні, ні, ні!
Селеста сказала Тео, що вона негайно поїде до Аннабет, і саме тут вона тепер була, крім короткого сну між третьою годиною ночі й шостою годиною ранку, коли задзвонив телефон.
Вона досі не здужала в це повірити. Навіть після плачу з Аннабет, Надін та Сарою. Навіть після того як вона тримала Аннабет п’ять хвилин на підлозі вітальні, коли її кузина тремтіла в спазмах. Навіть після того як побачила, що Джиммі стоїть у темряві кімнати Кейті й притискає до обличчя подушку своєї дочки. Він не плакав, не розмовляв сам із собою, узагалі не видавав жодного звуку. Він просто стояв із цією подушкою, притиснутою до обличчя, і вдихав пахощі від доччиних волосся та щік знову й знову. Вдихав, видихав. Вдихав, видихав.
Навіть після всього цього гірка правда не дійшла до неї цілком. Вона відчувала, що Кейті може ввійти в двері будь-якої хвилини, прийти на кухню й украсти шматок бекону з пательні на плиті. Кейті не могла бути мертвою. Не могла.
Якби тільки не ця думка, що застрягла в найдальшому закутні Селестиного мозку, думка, яка виникла, коли вона побачила автомобіль Кейті в новинах — нелогічна думка — знову кров, яку вона змивала з одягу Дейва.
Вона відчувала його на протилежному боці натовпу, що зібравсь у вітальні. Відчувала його самотність і знала, що її чоловік — людина порядна. Він має свої вади, але він чоловік порядний і добрий. Вона кохає його, а якщо вона його кохає, то він не може бути поганим, а якщо він не є поганий, то кров в автомобілі Кейті не має нічого спільного з кров’ю на одязі Дейва тієї суботньої ночі. А тому Кейті, якимось незбагненним чином, може бути жива. Бо всі інші альтернативи просто жахливі.
І суперечать логіці. Абсолютно суперечать логіці. Так відчувала Селеста, повертаючись на кухню, щоб набрати ще їжі.
Вона майже наштовхнулася на Джиммі та свого дядька Тео, які тягли контейнер для зберігання трунків прохолодними через кухню до їдальні. Тео ухилився від зіткнення з нею останньої миті і сказав:
— Стережися цієї жінки, Джиммі. Вона справжній диявол на колесах.
Селеста скромно всміхнулася — саме такої усмішки чекав від жінок дядько Тео — й проковтнула те відчуття, яке завжди опановувало її, коли дядько Тео дивився на неї, — воно з’являлося в неї ще з дванадцятирічного віку, коли вона помітила, що його погляди затримуються на ній занадто довго.
Вони протягли дуже великий контейнер-кулер повз неї. Вони здавалися дуже дивною парою — Тео, червонопикий мужик із надто великим тілом і дуже потужним голосом, і Джиммі, спокійний, вродливий і настільки позбавлений жиру чи будь-якої надмірної ваги, що завжди здавалося, він щойно повернувся з футбольного поля або іншої активної гри. Вони розітнули натовп, протягнувши контейнер біля столу й поставивши його під стіною їдальні. Селеста завважила, що погляди всіх, хто юрмився в кімнаті, прикипіли до них, ніби та вага, яку вони перетягували, була не величезним контейнером із твердого червоного пластику, а дочкою Джиммі, яку вони мали поховати цього тижня, дочкою, яка й привела їх сюди, де вони змішалися, їли та пили, а вона пильно спостерігала за ними, чи наважаться вони бодай вимовити її ім’я — Кейті.