Дивлячись, як вони вдвох тягнуть контейнери і як разом пропихаються крізь натовп у вітальні та в їдальні — Джиммі, зрозуміло, тихий, зупинявся біля кожного гостя й дякував йому з лагідною добротою та міцним потиском руки, й Тео, з його звичною брутальною поведінкою, — деякі люди з подивом завважували, як вони за роки зблизилися й тепер пропихалися крізь натовп у кімнаті майже як справжній тандем, що складався з батька й сина.
Ніхто не думав, що це можливо, коли Джиммі одружився з Аннабет. Тео тоді не належав до його друзів. Він був пияк і скандаліст, чоловік, який доповнював свій прибуток диспетчера таксі, працюючи викидайлом у різних сумнівних закладах і люблячи цю роботу. Він любив товариство й любив посміятися. Але в його міцних рукостисканнях завжди відчувався виклик, а в його приязному реготі — погроза.
Джиммі ж був спокійний і серйозний, коли вийшов із «Оленячого острова». Дружній, хоч і стриманий, він, проте, намагавсь триматися поміж людей у затінку. Джиммі належав до тих чоловіків, до яких люди прислуховуються, коли ті щось кажуть. Можливо, тому, що говорив він рідко, люди завжди з цікавістю чекали, що вилетить з його рота.
Тео був чоловік приємний, хоч любили його не дуже. Джиммі любили, але назвати його приємним було важко. Ясна річ, ніхто не сподівався, що ці двоє стануть друзями. Але вони ними стали. І тепер Тео так дивився на спину Джиммі, ніби будь-якої миті був готовий простягти руку й підтримати його, не дати Джиммі вдаритися головою об підлогу. А Джиммі й собі іноді зупинявся, щоб сказати щось у здоровецьку вушну раковину Тео, а потім вони дружно пропихалися вдвох крізь натовп. Найкращі друзі, казали люди. Такими вони тепер здавалися всім — найкращими друзями.
Наближався полудень — повернуло вже на дванадцяту, й більшість людей, які тепер приходили в дім, приносили спиртне замість кави та м’ясо замість кондитерських виробів. Коли холодильник був наповнений, Джиммі й Тео Севідж пішли шукати ще контейнери та лід нагору на третій поверх, у помешкання Севіджів — те, яке Вел поділяв із Чаком та дружиною Ніка Ілейн, яка завжди в жалобі, чи тому що вважала себе вдовою, поки Нік не повернеться з в’язниці, чи тому що, як казали деякі люди, їй подобався чорний колір.
Тео й Джиммі знайшли два контейнери в коморі біля сушарки й кілька пакетів із льодом у морозильні. Вони наповнили контейнери, викинули пластикові торбинки в сміття й рушили назад через кухню, коли Тео сказав:
— Зачекай-но хвилинку, Джиме.
Джиммі подивився на свого тестя.
Тео показав на стілець.
— Постав поки що свій вантаж на підлогу.
Джиммі послухався. Він поставив контейнер біля стільця й сів, чекаючи, коли Тео перейде до суті. Тео Севідж виростив семеро дітей в цьому самому помешканні, невеличкій трикімнатній квартирі з похилою долівкою та гуркітливими трубами.
— Семеро дітлахів, — казав він Джиммі, — не більш як два роки проміжку між ними, й усі вони горлали на повні легені в цій вошивій квартирі. Люди говорять про щастя, яке дають діти, еге? А я приходив з роботи в цей бедлам і мав лише головний біль. Ніякого щастя я не відчував.
Джиммі знав від Аннабет, що коли її батько приходив додому, в цей головний біль, то залишався тільки, щоб з’їсти свій обід, і йшов геть. А Тео розповідав Джиммі, що з вихованням дітей не надто надривався. Він мав переважно хлопців, а виховувати хлопців, на думку Тео, було просто — нагодувати їх, навчити битися й грати в м’яч і можна випускати їх у світ. Сюсюкання та ніжності вони могли навчитися від матері, до батька ж вони зверталися, коли потребували грошей на машину або на те, щоб узяти когось на поруки.
— А своїх дочок ви псуєте, — казав він Джиммі.
— Так і сказав? — запитала якось Аннабет, коли Джиммі згадав про це.
Джиммі нітрохи не цікавило б, яким батьком був Тео, якби Тео не користався з кожної нагоди, аби нагадати Джиммі й Аннабет, що батьки з них негожі, з усмішкою сказати їм, що, мовляв, пробачте мені, але так дітей не виховують.
Джиммі мав звичай лише кивнути головою, подякувати й відразу ж забути про добру тестеву пораду.
Тепер Джиммі побачив це сяйво мудрого старого чоловіка, коли Тео сів на стілець навпроти нього й подивився вниз на підлогу. Він співчутливо посміхнувся, прислухавшись до тупотіння ніг та голосів у помешканні внизу.
— Схоже, ти зустрічаєшся з родичами та друзями лише на весіллях та похоронах. Еге, Джиммі?
— Таки-так, — промовив Джиммі, усе ще силкуючись звільнитися від відчуття, яке опанувало його після четвертої години вчора, що його справжнє «я» витає над його тілом, шалено махаючи крильми, намагаючись пробитися назад крізь власну шкіру, аж поки, стомившись від усього цього тріпотіння, провалюється кудись у темні надра.
Тео вперся руками в коліна й дивився на Джиммі, аж поки Джиммі підняв голову й зустрів його погляд.
— І як ти даєш собі з цим раду?
Джиммі стенув плечима.
— Я ще до кінця не усвідомив.
— Тобі буде дуже кепсько, Джиме, коли ти все усвідомиш.
— Можу собі уявити.
— Ти почуватимешся наче в пеклі. Я тобі гарантую.
Джиммі знову стенув плечима й відчув, як у ньому, в глибинах шлунка, зароджується якесь почуття — чи був це гнів? Тільки цього йому зараз бракувало — базікання від Тео Севіджа про біль.
Тео нахилився вперед.
— Коли моя Джейні померла, нехай буде благословенна її душа, Джиммі, я був сам не свій не менш як півроку. Сьогодні вона була зі мною, моя прекрасна дружина, а наступного дня мене покинула. — Він клацнув своїми великими пальцями. — Того дня Бог здобув собі нового янгола, а я втратив святу. Однак на той час усі мої діти вже підросли, Богу дякувати. Я хочу сказати, що міг дозволити собі тужити півроку. Я мав цю розкіш. А ти її не маєш.
Тео відхиливсь назад на своєму стільці, й Джиммі знову відчув, як у ньому закипає обурення. Джейні Севідж померла десять років тому, й Тео заліз у пляшку значно надовше, ніж на півроку. Мабуть, років на два. Але в цьому не було нічого нового, просто смерть дружини дала йому змогу відпустити всі гальма. Коли вона була жива, то була йому потрібна як торішній сніг.
— То ти зрозумів, що я тобі кажу? — мовив Тео. — Ти не маєш допустити, щоб твоє горе дозволило тобі відмовитися від твоїх домашніх зобов’язань.
— Моїх домашніх зобов’язань, — повторив Джиммі.
— Атож. Ти не можеш забути, що тобі треба дбати про мою дочку та малих дівчаток. Вони мають бути твоїм найпершим пріоритетом тепер.
— Угу, — сказав Джиммі. — Тео, невже ти думав, що я про це забуду?
— Я не казав, що ти забудеш. Я казав, ти можеш забути. А це різні речі.
Джиммі дивився на ліве коліно Тео та уявляв, як воно вибухає червоним кольором.
— Тео.
— Я тебе слухаю, Джиме.
Джиммі побачив, як вибухає друге коліно Тео, й сперся на лікті.
— Ти не думаєш, що ми могли б відкласти цю розмову?
— Нема зручнішого часу, ніж цей, — Тео загуркотів своїм гучним сміхом, але в ньому відчувалася погроза.
— Скажімо, на завтра. — Джиммі відвів погляд від колін Тео й глянув йому в очі. — Я хочу сказати, ми могли б побалакати про це завтра. Ти зі мною не згоден, Тео?
— А сьогодні, Джиммі, тобі не до вподоби? — Тео почав дратуватися. Він був здоровезний чоловік з палким темпераментом, і Джиммі знав, що багато людей боялися його, що Тео бачив страх на обличчях, коли йшов вулицею, що він звик до нього й плутав його з повагою. — На мій погляд, для такої розмови не можна обрати слушний час. Я маю рацію? Тож я вирішив позбутися її якнайшвидше.