— Добре тоді було, — промовив Шон, і його голос пролунав щиро, хоч Дейв і помітив якусь тріщинку в Шоновій усмішці. — А це хто?
Шон нахилився над Майклом.
— Це мій син, — відповів Дейв, — Майкл.
— Вітаю тебе, Майкле. Радий познайомитися з тобою.
— Добридень.
— Я Шон — дуже давній татків приятель.
Дейв помітив, що Шонів голос щось розбудив у Майклові. Шон незаперечно мав якусь властивість у своєму голосі, як отой суб’єкт, що робив оголошення перед кіноатракціонами, й Майклові було приємно його почути й повірити в легенду, що його батько й цей високий, упевнений у собі незнайомець дітьми гралися на тих самих вулицях і бачили ті самі сни, що й Майкл та його друзі.
— Радий познайомитися з вами, — сказав Майкл.
— Взаємно, Майкле. — Шон потис Майклові руку, а тоді обернувся до Дейва. — Твій син прегарний хлопчик. А як Селеста?
— Чудово, чудово.
Дейв намагався пригадати, як звали жінку, з якою Шон одружився. І пригадав лише, що вони познайомилися в коледжі. Лора? Ерін?
— Переказуй їй моє вітання, гаразд?
— Авжеж, перекажу. А ти досі служиш у поліції штату?
Дейв примружився, коли сонце виглянуло з-поза хмари і його проміння відбилося на блискучій чорній поверхні поліційного «седана».
— Атож, — відповів Шон. — Дозволь, Дейве, відрекомендувати тобі сержанта Паверса. Він мій начальник у відділі вбивств поліції штату.
Дейв потиснув руку сержанта Паверса. Слово «вбивства» повисло між ними.
— Як вам ведеться?
— Добре, містере Бойл. А вам?
— Окей.
— Бойле, — сказав Шон. — Ти маєш вільну хвилину? Ми хочемо поставити тобі кілька коротких запитань.
— О, авжеж. Запитуйте.
— Може, ми увійдемо, містере Бойл?
Сержант Паверс кивнув головою в напрямку Дейвових передніх дверей.
— Авжеж. — Дейв знову взяв Майкла за руку. — Ходіть за мною, хлопці.
На сходах, біля квартири Мак-Аллістера, Шон сказав:
— Я чув, що оренда підскочила навіть тут.
— Навіть тут, — підтвердив Дейв. — Хочуть перетворити нас на Пагорби, від антикварних крамниць немає рятунку.
— На Пагорби, кажеш? — проказав Шон, коротко засміявшись. — Пам’ятаєш дім мого батька? Його перетворили на кондомініум.
— Ти не брешеш? — запитав Дейв. — То був гарний будинок.
— Бо він продав його раніше, аніж підскочили ціни.
— І тепер там окремі квартири? — запитав Дейв. Його голос пролунав гучно на вузьких сходах. — Яппі, що купили ваш дім, тепер мають за кожну окрему квартиру стільки, скільки твій старий одержав за весь будинок.
— Так, дім був великий. Але що вдієш?
— Я не знаю, чоловіче, але завжди думав, що має бути якийсь спосіб зупинити їх. Вигнати їх туди, звідки вони прийшли, разом із їхніми мобільними телефонами. Знаєш, Шоне, що сказав один із моїх друзів? «Наша місцевість потребує доброї хвилі злочинів, аби все це блядство закінчилося». — Дейв засміявся. — Я хочу сказати, що тоді б і ціни на нерухомість упали до того рівня, на якому вони були, і рента також. Правильно я мислю?
— Якщо дівчат і далі вбиватимуть у В’язничному парку, можливо, ваше бажання й здійсниться, — промовив сержант Паверс.
— О, це не моє бажання, — сказав Дейв.
— Думаю, що так, — підтвердив сержант Паверс.
— Ти сказав погане слово, тату, — промовив Майкл.
— Пробач, Майкле. Більш такого не буде.
Він підморгнув через плече Шонові, й вони відчинили двері до помешкання.
— А ваша дружина, містере Бойл, удома? — запитав сержант Паверс, коли вони увійшли.
— Що, дружина? Ні, вдома її нема. Майкле, іди робити свої домашні завдання. Окей? Ми скоро поїдемо до дядька Джиммі й тітки Аннабет.
— Тату, я ж хотів…
— Майкле, — сказав Дейв і подивився вниз на свого сина. — Іди нагору. Я маю поговорити з цими дядьками.
У Майкла з’явився на обличчі той невдоволений вираз, із яким діти дивляться на дорослих, коли ті не дозволяють їм слухати свої розмови. Він опустив плечі й, тягнучи ноги так, ніби до кожної був прив’язаний великий шматок криги, поплентав до сходів. Перед тим як піднятися, він постояв якусь мить, зітхнув так, як це робила його мати, й побрався нагору.
— Так, либонь, завжди буває, — сказав сержант Паверс, сідаючи на канапу, що стояла у вітальні.
— Про що ви?
— Нахиляються, втягують голову в плечі. Мій син робив те саме в його віці, коли ми наказували йому йти спати.
— Справді? — запитав Дейв і сів у широке крісло на протилежній стороні кавового столика.
Якусь хвилину він, підвівши брови, неначе сподівався чогось, дивився на Шона й сержанта Паверса, а ті й собі так само дивились на Дейва.
— Ти чув про Кейті Маркус? — спитав Шон.
— Авжеж, — відповів Дейв. — Я ходив до них сьогодні вранці. Селеста досі там… Господи, Шоне, який страхітливий злочин!
— Таки-так, — сказав сержант Паверс.
— Ви схопили того мерзотника? — запитав Дейв.
Він потер свій розпухлий правий кулак лівою рукою, але, звернувши увагу на те, що робить, відхилився назад і засунув руки до кишень, намагаючись здаватися розслабленим.
— Ми над цим працюємо. Повірте нам, містере Бойл, ми його знайдемо.
— Як тримається Джиммі? — запитав Шон.
— Важко сказати.
Дейв подивився на Шона, радий, що може відвести погляд від сержанта Паверса: щось в обличчі цього чоловіка йому не сподобалося. Не сподобалось, як той дивився на нього, так ніби бачив кожне його брехливе слово, починаючи від першого, яке він сказав у своєму проклятущому житті.
— Ти ж знаєш Джиммі, — сказав Дейв.
— Не дуже. А тепер і взагалі не знаю.
— Тримається він добре, — сказав Дейв. — Годі вгадати, що відбувається в його голові.
Шон кивнув.
— Ти знаєш, Дейве, чому ми до тебе прийшли?
— Я бачив її, — сказав Дейв. — Не знаю, чи вам про це відомо.
Він подивився на Шона, але Шон розвів руки, чекаючи.
— Тієї самої ночі, — провадив Дейв. — Гадаю, це була та сама ніч, коли її вбили. Я бачив її тоді в «Мак-Ґіллзі».
Шон і другий коп ззирнулись, а тоді Шон нахилився вперед і подивився на Дейва по-дружньому.
— Саме це, Дейве, й привело нас до тебе. Твоє прізвище було в списку людей у барі «Мак-Ґіллз», що їх зміг пригадати бармен. Ми чули, що Кейті влаштувала там справжню виставу.
Дейв кивнув головою.
— Вона та її подруга танцювали на барі.
Коп запитав:
— Вони були дуже п’яні, еге?
— Так, але…
— Але що?
— Але поводилися вони досить пристойно. Вони танцювали на барі, проте не влаштовували ані стриптизу, ані чогось такого. Вони поводились, як дівчата, яким по дев’ятнадцять років. Ви мене розумієте?
— Якщо дев’ятнадцятирічні дівчата напилися в барі, то це означає, що бар може втратити на якийсь час свою ліцензію на продаж спиртних напоїв, — сказав сержант Паверс.
— А ви цього не робили?
— Чого саме?
— Ви ніколи не випивали в барі в підлітковому віці?
Сержант Паверс усміхнувся, і його усмішка й погляд, Дейв відчув, проникли йому в мозок: здавалося, кожна клітинка цього чоловіка дивилась на нього.
— О котрій годині ви покинули бар «Мак-Ґіллз», містере Бойл?
Дейв стенув плечима.
— О першій чи десь так.
Сержант Паверс записав це повідомлення в розгорнутий на його коліні блокнот.
Дейв подивився на Шона.
Шон сказав:
— Дейве, нам потрібні найменші подробиці. Ти сидів зі Стенлі Кемпом, еге? Здоровилом Кемпом.
— Так.
— До речі, як він почувається? Я чув, його син захворів на якийсь різновид раку?
— На лейкемію, — промовив Дейв. — Десь два роки тому. Він помер у чотирирічному віці.
— Таке буває, — сказав Шон. — Прокляття. Ти ніколи нічого не знаєш. Мчиш на повній швидкості, коли ж повертаєш за ріг вулиці й відчуваєш дивний біль у грудях, а через п’ять місяців тебе тягнуть на цвинтар. Таке в нас життя, чоловіче.