— Справді, воно таке, — погодився Дейв. — Хоча в Стена все нібито гаразд. Має добру роботу в Едісона. А щовівторка й щочетверга увечері грає в баскетбол у команді «Паркова ліга».
— Штовхається, як і раніш? — засміявся Шон.
Дейв засміявсь у відповідь.
— Він мастак працювати ліктями.
— О котрій годині дівчата покинули бар? — запитав Шон, не дочекавшись, коли стихне їхній сміх.
— Не знаю, — сказав Дейв. — Десь наприкінці матчу.
Те, як поставив своє запитання Шон, йому не сподобалося. Він міг прямо запитати його про це, але він спочатку присипляв Дейвову пильність розмовою про Здоровила Стенлі. Хіба не так? Чи, може, він поставив це запитання, коли воно несподівано спало йому на думку? Дейв не був певен, як це сталося. То невже його в чомусь підозрюють? Невже його підозрюють у смерті Кейті?
— Але ця гра почалася пізно, — промовив Шон. — У Каліфорнії.
— Атож, десь о десятій тридцять. Дівчата, мабуть, покинули бар хвилин на п’ятнадцять раніше, ніж я.
— Тобто десь о дванадцятій сорок п’ять, — сказав другий коп.
— Схоже, десь так.
— А ви маєте бодай якесь уявлення про те, куди вони пішли?
Дейв похитав головою.
— Більше я їх не бачив.
— Справді? — авторучка сержанта Паверса зависла над блокнотом.
Дейв кивнув головою:
— Справді.
Сержант Паверс щось записав до свого блокнота — перо шкрябало папір, наче маленький кіготь.
— Дейве, а ти пам’ятаєш, як мужик пожбурив ключами в іншого мужика?
— Що-що?
— Це зробив мужик, — сказав Шон, гортаючи власний блокнот, — якого, здається, звали Джоу Кросбі. Його друзі намагалися взяти в нього ключі від автомобіля. Він пожбурив ними в одного з них. Ти знаєш, таке буває, коли чоловік втрачає терпець. Ти це бачив?
— Ні. Навіщо він їх пожбурив?
— Не знаю. У цьому є щось дивне. Мужик не хотів віддавати ключі, але потім викинув їх геть. П’яна логіка, еге?
— Мабуть, так.
— Ти не помітив нічого незвичайного тієї ночі?
— Про що ти?
— Скажімо, хтось у барі міг дивитися на дівчат не по-дружньому. Тобі, певно, доводилося бачити таких чоловіків, які дивляться на молодих жінок із чорною ненавистю, бо минуло вже років п’ятнадцять від їхнього випускного балу, а бажання жити все ще нуртує в них. Вони дивляться на жінок так, ніби це їхня провина. Тобі зустрічалися такі чоловіки?
— Кількох таких, безперечно, я зустрічав.
— І ти їх бачив у барі тієї ночі?
— Ні, не бачив, бо переважно дивився матч. Я навіть не помічав дівчат, аж поки вони не вистрибнули на бар.
Шон кивнув головою.
— Добра була гра, — сказав сержант Паверс.
— Богу дякувати, ми мали Педро. Це він зробив гру. А нам узагалі б нічого не забили, якби не той промах у восьмому періоді.
— Цей чоловік заробляє свої гроші заслужено.
— Кращого гравця на сьогодні немає.
Сержант Паверс обернувся до Шона, й вони обидва водночас підвелися.
— Усе? — запитав Дейв.
— Так, містере Бойл. — Сержант Паверс потиснув Дейвові руку. — Ви нам дуже допомогли, сер.
— Нема проблем. Завжди готовий.
— О, сер, я зовсім забув запитати, — похопився сержант Паверс. — Куди ви подалися, коли покинули бар «Мак-Ґіллз»?
Слово вискочило в Дейва з рота, перш ніж він устиг його зупинити.
— Сюди.
— Додому?
— Атож.
Дейв намагався дивитися прямо, його голос звучав твердо.
Сержант Паверс знову розгорнув свій блокнот.
— Тобто в п’ятнадцять хвилин на другу ви були вже вдома. Ви згодні?
— Приблизно так.
— Тоді окей, містере Бойл. Дякуємо вам ще раз.
Сержант Паверс почав спускатися сходами, але Шон зупинивсь у дверях.
— Дейве, я був дуже радий побачитися з тобою.
— Я теж, — відповів Дейв, намагаючись пригадати, що саме не подобалося йому в Шоні, коли вони були дітьми, але так і не пригадав.
— Ми повинні посидіти з тобою за пивом, — сказав Шон. — Не відкладаючи.
— З дорогою душею.
— Тоді окей. Тримайся, Дейве.
Вони потиснули один одному руки. Дейв намагався не морщитись — так боліла його розпухла рука.
— І ти тримайся, Шоне.
Шон спускався сходами, а Дейв стояв на майданчику. Шон помахав через плече рукою, і Дейв помахав у відповідь, хоча й знав, що Шон цього не бачить.
Він вирішив випити пива на кухні, перш ніж піти до Джиммі й Аннабет. Він сподівався, що Майкл не прибіжить до нього зараз, коли Шон та другий коп пішли, бо потребував кількох хвилин спокою, трохи часу, щоб дати своїй голові лад. Дейв погано розумів, що саме відбулося щойно у вітальні. Шон з колегою ставили йому запитання так, ніби він був свідком або підозрюваним. Невизначеність їхнього тону примусила Дейва засумніватися, чому вони до нього прийшли. А коли він починав сумніватися, у нього завжди розколювалася голова від болю. Коли Дейв був непевен у ситуації, коли ґрунт, здавалося, вислизав із-під його ніг, його мозок мав тенденцію розколюватися на дві частини, немов його розтинали ножем різника. Від цього в нього боліла голова, а іноді бувало й гірше.
Бо іноді Дейв переставав бути Дейвом. Він ставав Хлопчиськом. Хлопчиськом, який утік від вовків. Але не тільки від вовків, а й від дорослих. І це вже була зовсім інша істота, аніж Дейв Бойл.
Хлопчисько, який утік від вовків та дорослих, був створінням темряви, яке бігло через лісові ландшафти, мовчазне та невидиме. Воно жило у світі, якого інші ніколи не бачили, ніколи в нього не проникали, ніколи не знали й не хотіли знати, чи він існує, — у світі, який струменів, немов чорний потік, поруч із нашим, у світі цвіркунів і світлячків, який, бувши невидимим, міг лише на секунду зблиснути в кутику вашого ока, але зникав, щойно ви обертали до нього голову.
Це був світ, у якому Дейв жив багато часу. Але не як Дейв, а як Хлопчисько. А Хлопчисько виріс поганий. Він став більше дратуватися, дедалі дужче його охоплювала параноя, і він був уже спроможний на вчинки, які реальний Дейв міг хіба лиш уявити. Як звичайно, Хлопчисько жив тільки в світі Дейвових сновидінь, коли-не-коли вихоплювався з-за стовбурів дерев, з’являючись у полі зору, немов блискавка. І поки перебував у світі Дейвових сновидінь, він не міг завдати шкоди.
Проте змалечу Дейв страждав від нападів безсоння. Вони навалювались на нього після місяців спокійного сну, й несподівано він знов опинявся в розхвильованому, деренчливому світі, в якому він безперервно прокидався й ніколи по-справжньому не засинав. Минало кілька таких днів, і Дейв починав бачити речі кутиком свого ока — переважно мишей, які сновигали по дошках підлоги та по столах, а іноді чорних мух, які повзали по кутках і залітали до інших кімнат. Повітря перед його обличчям несподівано наповнювалося маленькими кулями гарячих блискавок. Люди, що його оточували, здавалися гумовими. А Хлопчисько підіймав ногу над порогом лісу сновидінь і готувавсь увійти в пробуджений світ реальності. Зазвичай Дейв міг контролювати його, але іноді Хлопчисько його лякав. Хлопчисько кричав йому у вуха. Хлопчисько мав звичай реготати в несподіваний час. Хлопчисько загрожував прорвати маску, що за нормальних обставин затуляла Дейвове обличчя, й показати людям його протилежний бік.
Дейв майже не спав протягом трьох останніх днів. Він щоночі лежав без сну, дивлячись, як спить його дружина. Хлопчисько танцював у його мозку, в його сірій речовині, кулі блискавок миготіли йому перед очима.
— Треба лише впорядкувати свою голову, — прошепотів він і ковтнув пива.
«Лише впорядкувати голову, і все буде чудово, — торочив він собі, почувши, як Майкл спускається сходами. — Я повинен триматися доволі довго, щоб усе впорядкувалось, і тоді я засну тривалим приємним сном. Хлопчисько повернеться до свого лісу, люди перестануть здаватися гумовими, миші повтікають у свої нори, а чорні мухи полетять за ними».