— Це легкий поштовх. Якщо ти стоїш дуже близько й легенька жінка штовхає тебе дверцятами нікчемної «тойоти», це може лише роздратувати тебе. Карен Г’ю показала, що той, хто в неї стріляв, був десь на відстані шістьох дюймів, коли вистрелив уперше. За шість дюймів.
Шон зрозумів його логіку.
— Окей. Можливо, вона впала й штовхнула дверці ногою. Такий удар був би набагато сильніший.
— Але дверці мали бути відчинені. Вона могла штовхати їх ногою цілий день, якщо вони були зачинені, й нічого не домогтися. Вона мусила відчинити їх рукою і штовхнути ліктем. Тож або вбивця відступив і дістав удар, коли він його не чекав, або…
— Він багато не важив.
Вайті нарешті зав’язав свою краватку.
— Тоді я знову повертаюся до відбитків ніг.
— До блядських відбитків ніг, — сказав Шон.
— Так! — скрикнув Вайті. — До блядських відбитків ніг. — Він застебнув свого верхнього ґудзика й підтягнув вузол ближче до горла. — Шоне, злочинець погнався за жінкою через парк. Вона втікає від нього, а він женеться за нею, немов розлючена горила. Тобто він перетнув майже весь парк, і ти мене запевняєш, що його ноги жодного разу не загрузли в землю?
— Усю ніч лив дощ.
Шон відхилив голову назад, на буфет, який стояв за ним, і спробував уявити собі це — уявити, як Кейті Маркус, вимахуючи руками, біжить по темному схилу до екрана колишнього кінотеатру для автомобілістів, її шкіра подряпана кущами, волосся промокло від дощу й поту, а кров стікає по руці й грудях. Аж ось і вбивця, темний і без обличчя, вибігає на вершину схилу через кілька секунд після неї, засапавшись від жадоби вбивства. Шонові він уявлявся здоровилом, виродком природи й до всього хитрим. Досить хитрим, щоб покинути якусь річ посеред вулиці й примусити Кейті Маркус з’їхати в кювет. Хитрим, щоб здійснити свій злочин на Сідней-стрит, де мало хто може щось почути або побачити. Той факт, що стара леді Прайор щось почула, був винятком, якого вбивця не міг передбачити, бо навіть Шон здивувався, довідавшись, що хтось досі живе в цьому кварталі, який майже вигорів від пожежі. В усьому іншому, проте, вбивця виявився надзвичайно проникливим.
— Гадаєш, він виявився таким проникливим, що затоптав свої сліди? — запитав Шон.
— Про що ти?
— Про вбивцю. Може, він убив її, а потім повернувся й заповнив грязюкою ямки від своїх слідів?
— Можливо, але як би він запам’ятав кожне місце, де ступав? Він перебував у темряві. Навіть якби він мав ліхтарик, йому довелося б обстежити надто велику територію, знайти всі свої сліди й розрівняти їх.
— Але ж, чоловіче, ти забув про дощ.
— Так, — зітхнув Вайті. — Я куплюся на теорію дощу, якщо той виродок важив не більш як сто фунтів. Інакше…
— Бренден Гарріс не здався мені набагато важчим…
Вайті застогнав.
— Невже ти думаєш, що цей хлопчисько спроможний на вбивство?
— Ні.
— І я так не думаю. А що, до речі, ти скажеш про свого приятеля? Він, між іншим, чоловік тендітний.
— Ти про кого?
— Про Бойла.
Шон відійшов від прилавка.
— Як ти на нього вийшов?
— Зараз ми обидва на нього вийдемо.
— Ні, зачекай секунду…
Вайті підняв руку.
— Він стверджує, що покинув бар приблизно о першій? Нісенітниця. Ті паскудні дзиґарі зупинилися за десять хвилин до першої. Кетрін Маркус покинула бар о дванадцятій сорок п’ять. Це твердо встановлені факти, Шоне. Алібі цього чоловіка має провал у п’ятнадцять хвилин, який нам відомий. Звідки нам знати, коли він прийшов додому? Тобто справді прийшов додому?
Шон засміявся.
— Вайті, та він же просто чоловік, який був тоді в барі.
— В останньому місці, де її бачили. В останньому, Шоне. Ти сам це сказав.
— Що я сказав?
— Що ми шукаємо чоловіка, який тієї ночі перебував удома.
— Справді, я…
— Я не кажу, що це зробив саме він. Навіть не намагаюся стверджувати це. А проте з цим чоловіком щось не гаразд. Ти ж чув, які він дурниці молов, що це місто потребує доброї хвилі злочинів. І він не жартував, він говорив серйозно.
Шон поклав свою порожню бляшанку з-під кока-коли на кухонний прилавок.
— Ти їх здаєш?
— Ні, — промовив, спохмурнівши, Вайті.
— Навіть за п’ять центів за штуку?
— Шоне.
Шон укинув свою бляшанку в сміттєве відро.
— Ти хочеш переконати мене, що такий чоловік, як Дейв Бойл, спроможний убити — кого? — дочку кузини своєї дружини, бо він настроєний проти нової забудови свого міста? Більшої дурниці мені ще не доводилося чути.
— Одного разу я заарештував суб’єкта, який убив свою дружину за те, що вона не цінувала його куховарські здібності.
— Але це подружні взаємини, чоловіче. Напруженість між людьми протягом багатьох років зростає. А ти говориш про типа, який сказав: «Ця орендна плата вбиває мене. Я ладен убити кількох людей, аби вона впала до нормального рівня».
Вайті засміявся.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Шон.
— Ти так висловився, — сказав Вайті. — Ну, гаразд. Це, звичайно, дурниці. А втім, цей суб’єкт таки вселяє підозру. Якби він не мав дірки в алібі, я не звернув би на нього уваги. Якби він не бачив жертву в ту годину, коли вона померла, я сказав би «окей». Але він має дірку в алібі, й він бачив її в той час, коли не міг її бачити. Та й щось у ньому не викликає довіри. Він сказав, що відразу подався додому? Я хочу, щоб його дружина це підтвердила. Я хочу, щоб його сусід на першому поверсі почув, як він підіймається сходами п’ять хвилин на другу. Ти згоден? Тоді я відразу про нього забуду. Ти бачив його руку?
Шон не сказав нічого.
— Його права рука майже вдвічі більша за ліву. Нещодавно він попав у якусь халепу. Я хочу знати, що то була за халепа. Коли я довідаюся, що то була просто бійка в барі чи щось подібне, я заспокоюсь. І вже не підозрюватиму його.
Вайті допив свою другу порцію кока-коли й кинув бляшанку в сміттєвий кошик.
— Отже, ти хочеш іще раз подивитися на Дейва Бойла?
— Тільки подивитися, — сказав Вайті. — Один короткий погляд.
Вони зустрілися в конференц-залі на третьому поверсі, де приміщення ділили між собою відділ убивств та адміністрація окружного прокурора. Фріл завжди віддавав перевагу зустрічам тут, бо це була давня утилітарна зала з твердими стільцями, чорним столом і сірими стінами. Вона не прихиляла до дотепних розмов чи пустої балаканини. Ніхто не стовбичив у цій кімнаті, люди робили свою справу й поверталися до неї.
Цього дня в полудень тут стояло одинадцять стільців, і всі були зайняті. Фріл сидів у головах столу. Праворуч від нього сиділа заступниця завідувача відділу вбивств окружної прокуратури Меґґі Мейсон, а ліворуч — сержант Роберт Берк, який керував іншою командою відділу вбивств. Вайті й Шон сиділи за столом один навпроти одного, а трохи далі від них розташувалися Джо Соза, Кріс Коннолі й два інші детективи з відділу вбивств штату, Пейн Брекетт і Шайра Розентал. Кожен мав перед собою на столі польові звіти або копії польових звітів, фотографії сцени злочину, доповіді медичних експертів, звіти слідства, а також власні блокноти й протоколи, кілька паперових серветок із нашкрябаними на них іменами та кілька грубо накреслених діаграм сцени злочину.
Вайті й Шон виступили першими, переказавши свої інтерв’ю з Ів Піджин та Даяною Сестрою, місіс Прайор, Бренденом Гаррісом, Джиммі та Аннабет Маркус, Романом Фоллов й Дейвом Бойлом, якого Вайті — Шон дякував йому за це — назвав просто «свідком із бару».
Наступними були доповіді Брекетта й Розентал. Більше говорив Брекетт, але Шон був певен — якщо брати до уваги колишню історію, — саме Розентал виконала більшу частину дослідницької роботи.
— Люди, які працюють у крамниці її батька, мають надійні алібі й не мають очевидного мотиву. Усі вони стверджують, що жертва, наскільки їм відомо, не мала ворогів, не мала також ані великого боргу, ані наркотичної залежності. Під час обшуку кімнати жертви не виявлено нічого істотного: було знайдено сімсот доларів готівкою і не знайдено щоденника. Огляд банківських рахунків жертви показав, що її банківські внески статистично відповідали тій кількості грошей, які вона могла заробити. Великих внесків не було, а найбільшу суму грошей вона забрала в п’ятницю вранці, коли закрила свій рахунок. Ці гроші було знайдено в її кімнаті, в шухляді, і їхнє зберігання там узгоджується з відкриттям сержанта Паверса, що в неділю вона збиралася покинути місто. Попередні інтерв’ю із сусідами не підтвердили жодних теорій про розлад у родині.