Саме тому Джиммі навіть після нападів чорної ненависті, як от до батька, коли той його шмагав, або коли в нього викрадали річ, яку дуже цінував, — саме тому йому подобалося жити й зростати тут. Бо саме тут люди могли раптово забути про цілий рік горя та прикростей, розбиті губи, неприємності на роботі, давні кривди й розслабитися так, ніби нічого поганого ніколи не відбувалося в їхньому житті. На День святого Патріка чи День міста, іноді на Четверте Липня або коли «Сокс» успішно виступали у вересневому чемпіонаті чи, як отепер, знаходили те, що було колективно втрачено, околиця вибухала шаленими веселощами.
На Пагорбах усе відбувалося зовсім інакше. Там також, звичайно, проходили святкування, але їх завжди планували заздалегідь, діставали обов’язковий дозвіл, кожен мусив дбати про те, щоб не подряпати чиюсь машину, не ступити на моріжок: «Будьте обережні, я щойно пофарбував цей паркан!»
А в Низині більшість людей не мала моріжків і майже всі паркани пообвалювалися — то якого біса! Якщо вам хотілося святкувати, ви святкували, бо, зрештою, хіба мало ви гарували минулого тижня? А сьогодні тут немає босів. Немає податкових інспекторів, немає жадібних лихварів. А щодо копів — то ось вони, копи, святкують разом з усіма: офіцер Кубіякі схопив прямо з жаровні гарячу й запашну сосиску, а його партнер запхав до кишені банку пива, щоб випити його потім. Репортери порозходились, і сонце вже котилося за обрій, забарвлюючи вулиці у той колір, який закликає людей вечеряти, але жодна з жінок не пішла готувати їсти, ніхто не повернувся в дім.
Окрім Дейва. Дейв пішов додому. Джиммі це помітив, коли вийшов із-під пожежного струменя, вичавив закоти штанів, одяг майку та став у чергу по хот-дог. Свято на честь повернення Дейва було в повному розпалі, але сам він повернувся додому, до матері, й, коли Джиммі подивився на вікна їхнього другого поверху, штори були опущені й ніяке світло крізь них не проникало.
Ці опущені штори чомусь знову спрямували його думки до міс Павел і до того, як вона залізла в той хіпі-автомобіль. Настрій йому геть зіпсувався, коли він пригадав, як вона затягла свою праву литку та щиколотку в машину, перед тим як зачинила за собою дверці. Куди вона подалася? Чи їхала вона тепер по шосе й вітер струменів по її волоссю, як музика струменіла тепер по Рестер-стрит? Чи в їхньому хіпі-автомобілі тепер сутеніло й вони мчали… куди? Джиммі хотів це знати, але потім йому перехотілося. Він побачить її завтра в школі, якщо тільки обоє не візьмуть вихідний, щоб відсвяткувати повернення Дейва, — і він її запитає, але таки запитувати, мабуть, не стане.
Джиммі взяв свій хот-дог і сів на бровку хідника навпроти Дейвового будинку, щоб перекусити. Коли він з’їв десь із половину, якась частина штори трохи піднялася й він побачив Дейва, що стояв у вікні, дивлячись униз, на нього. Джиммі підняв свій наполовину з’їдений хот-дог, вітаючи друга, але Дейв не захотів упізнати його, навіть коли товариш підняв свій хот-дог удруге. Дейв просто дивився вниз. Він дивився на Джиммі, й хоча той не міг бачити очей товариша, відчував, проте, що вони порожні. Порожні й осудливі.
Мати Джиммі сіла поруч на бровку тротуару, а Дейв відступив од вікна. Мати Джиммі була маленька тендітна жінка з білявим волоссям. Маючи надзвичайно тонку та ніжну статуру, вона рухалася так, ніби несла цеглу на кожному своєму плечі, й зітхала так часто й таким чином, що Джиммі не був певен, чи вона усвідомлювала, що з неї вилітає повітря. Він дивився на материні фотографії, зняті ще до того, як мати завагітніла ним, і вона здавалася не такою тендітною, як тепер, і набагато молодшою, зовсім дівчинкою-підлітком, якщо дивитися на неї під таким кутом зору. Її обличчя було круглішим на світлинах, без зморшок під очима та на лобі, й вона всміхалася гарною широкою усмішкою, яка лише здавалася трохи зляканою, а може, цікавою, Джиммі ніколи не міг цього достеменно визначити. Батько казав йому тисячу разів, що він мало не вбив матір, коли з неї вилазив, і вона стікала й стікала кров’ю, аж поки лікарі не стурбувалися, що вона ніколи не перестане кривавити. Після цього мати вся висохла, казав батько. І, звичайно, не могло бути й мови про інших дітей. Хто б іще захотів стерпіти таку муку?
Мати поклала долоню на коліно Джиммі й спитала:
— Як ти почуваєшся, Джі-Ай-Джо?
Вона завжди називала його різними назвиськами, які часто вигадувала на місці, й Джиммі здебільша не розумів, кого стосується ім’я, яке мати промовляла.
Він стенув плечима.
— Хіба ти не бачиш?
— Ти нічого не сказав Дейвові.
— Мамо, ти не давала мені й ворухнутися.
Мати зняла долоню з його коліна й обхопила себе руками, бо разом із сутінками похолоднішало.
— А згодом? До того, як він повернувся додому?
— Я побачуся з ним завтра в школі.
Мати засунула руку до кишені, дістала звідти свої сигарети «Кент» і закурила одну, видихнувши струмінь диму.
— Не думаю, що він завтра прийде до школи.
Джиммі доїв свій хот-дог.
— Якщо не прийде завтра, то прийде згодом.
Мати кивнула головою й видихнула з рота нову порцію диму. Вона поставила лікоть у розкриту долоню, курила й дивилася на Дейвове вікно.
— Як тобі велося сьогодні в школі? — запитала вона, хоч складалося враження, що відповідь не вельми її цікавить.
Джиммі стенув плечима.
— Добре.
— Я розмовляла з твоєю вчителькою. Вона дівчина розумна.
Джиммі не сказав нічого.
— Справді розумна, — повторила мати, видихнувши сіру стрічку диму.
Джиммі й тепер промовчав. Він майже ніколи не знав, що йому сказати батькам. Мати завжди така змучена, така виснажена. Дивиться на щось, чого Джиммі не бачить, димить сигаретами й ніколи не чує його з першого разу, доводиться їй повторювати. Батько був зазвичай у поганому гуморі й навіть коли нібито жартував, Джиммі знав, що будь-якої миті він може перетворитися на роздратованого пияка й дати Джиммі потиличника за слово, з якого ще півгодини тому посміявся б. Знав і те, що хоч би як він намагався прикинутися інакшим, мав таки в собі своїх батька й матір — йому були властиві тривалі материні мовчанки й несподівані напади батькового роздратування.
Коли Джиммі набридало уявляти себе бойфрендом міс Павел, він іноді намагався уявити собі, як би він почувався, бувши її сином.
Мати дивилася на нього тепер, заклавши сигарету собі за вухо, її маленькі очі чогось шукали.
— Ти чого? — запитав Джиммі й зніяковіло до неї всміхнувся.
— У тебе широка усмішка, Кассікусе Клею, — проказала мати, усміхаючись у відповідь.
— Справді?
— Атож, справді. Коли виростеш, ти зламаєш не одне дівоче серце.
— Це добре, — сказав Джиммі, й обоє засміялися.
— Ти міг би бути трохи балакучішим, — сказала мати.
«І ти могла б», — хотів відповісти їй Джиммі.
— Утім, і це непогано. Жінки люблять мовчазних чоловіків.
Подивившись через материне плече, Джиммі побачив, як, спотикаючись, вийшов із хати батько, в пом’ятому одязі, з обличчям, розпухлим від сну або випивки, або того й того. Батько подивився на гулянку, що відбувалася перед ним, так, наче не тямив, із якого дива вона тут почалася.
Мати простежила за синовим поглядом, і, коли Джиммі знов поглянув на неї, вона, як і перше, здавалася змученою та виснаженою, усмішка цілком зійшла з її обличчя, й годі було повірити, що ця жінка колись ізнову спроможеться всміхатися.
— Я рада, Джиме.
Він любив, коли мати взивала його Джимом, він тоді почував себе так, ніби вони про щось домовляються.
— Чому?
— Тому, хлопче, що ти не поліз у ту машину.
Вона поцілувала його в лоб, і Джиммі побачив, як заблищали материні очі, потому вона підвелася й, обернувшись до чоловіка спиною, підійшла до інших матерів.