— Отакої! — сказав Шон.
— Ви влучили? — запитав Вайті.
— Куди?
— У ту кулю, яку хотіли загнати в лузу.
Дейв спохмурнів.
— Я її лише зачепив трохи: рука вийшла з ладу, і врешті я програв усю партію.
— Ще б пак, — сказав Вайті.
— А я ж був у виграші, коли це сталося, — сказав Дейв.
Вайті кивнув і глянув на Дейвів автомобіль.
— Бачу, у вас та сама проблема, що й у мене?
Дейв подивився на свій автомобіль.
— Ні, я не мав ніяких проблем.
— Прокляття. А в мене з моїм «акордом» велика морока — десь на великих обертах пропадає іскра. В одного з моїх друзів аналогічний клопіт. Він міг би купити новий автомобіль на ті гроші, що їх витратив на ремонт.
— Нічого подібного я не знав, — промовив Дейв, — у мене мрія, а не автомобіль. — Він подивився через плече, а тоді знову на полісменів. — Піду куплю сигарети. Зустрінемося в їхньому помешканні.
— Гаразд, зустрінемося там, — сказав Шон і помахав Дейвові рукою, коли той зійшов із хідника й перетнув авеню.
Вайті поглянув на «хонду».
— Чимала ум’ятина на передньому бампері.
— Я думав, сержанте, ти її не помітив, — сказав Шон.
— А як тобі подобається його історія про кий? — присвиснув Вайті. — Він уважає, його штовхають долонею?
— Але тут існує проблема, — промовив Шон, коли вони дивилися, як Дейв заходить в «Іґл лікерс».
— Яка проблема, суперкопе?
— Якщо ти вважаєш Дейва тим типом, якого бачив свідок Сози на паркувальному майданчику біля «Останньої краплі», тоді він проломив голову комусь іншому, у той час як убивали Кетрін Маркус.
Вайті зробив розчаровану гримасу.
— Ти так думаєш? Я вважаю його тим суб’єктом, який сидів на паркувальному майданчику тоді, коли дівчина, яка мала померти через півгодини, покинула бар. Я вважаю його чоловіком, який не був удома о першій п’ятнадцять, як він сказав.
Хоча скло вітрини було товсте, вони бачили Дейва, який стояв біля прилавка й розмовляв із продавцем.
Вайті провадив далі:
— Кров, яку працівники медичної експертизи зішкребли з ґрунту на паркувальному майданчику, могла бути пролита кілька днів тому. Ми не маємо доказів, що там щось відбулося, крім бійки в барі. Відвідувачі з бару запевняють, що тієї ночі її там не було. Можливо, вона сталася в переддень. А могла бути того ж таки дня в полудень. Не існує причинного зв’язку між кров’ю на паркувальному майданчику та Дейвом Бойлом, який сидів у своєму автомобілі о пів на другу годину ночі. Але існує очевидний причинний зв’язок між ним у тій машині й тим часом, коли Кейті Маркус покинула бар. — Він плеснув Шона по плечу. — Ходімо.
Шон востаннє споглянув на авеню, коли Дейв подав продавцеві в крамниці напоїв гроші. Йому стало жаль Дейва. Незалежно від того, що зробив Дейв, він пробуджував у людях жалість — жалість примітивну й навіть огидну, але гостру, як шип.
Селеста, сидячи на ліжку Кейті, чула, як важкі черевики полісменів гупають по сходах. Аннабет послала її сюди кілька хвилин тому по сукню для Кейті, яку Джиммі міг би відіслати до похоронної контори. Аннабет перепросила, що надто слабка, щоб самій піти в кімнату Кейті. Йшлося про синю сукню з глибоким вирізом, і Селеста пам’ятала, що Кейті вдягала її, коли приходила на весілля Карли Айген, вона тоді приколола синьо-жовту квітку до свого розпущеного волосся над самим вухом. Кейті тоді була така гарна, що примусила людей глибоко зітхнути. Селеста пригадала, що ніколи раніше не бачила такої краси, і сама Кейті, либонь, не мала ані найменшого уявлення про те, якою гарною була. Коли Аннабет згадала про синю сукню, Селеста вмить зрозуміла, яку сукню треба знайти.
Вона прийшла до цієї кімнати, де вчора вночі бачила Джиммі, який стояв, притиснувши подушку Кейті до обличчя, й вдихав її пахощі, й відчинила вікна, щоб очистити кімнату від липкого запаху втрати. Вона знайшла сукню в застебнутій на блискавку одежній сумці в глибині шафи, дістала її й сіла на мить на ліжко. Знизу долинали звуки авеню — стукіт автомобільних дверцят, що зачинялися, гомін людей, які йшли по тротуару, сичання автобуса, що відчиняв двері на розі Крешент. Селеста дивилася на фотографію Кейті та її батька на нічному столику дівчини. Світлину було знято кілька років тому. Кейті всміхалася, міцно тримаючись за свої підтяжки та сидячи на плечах у батька. Джиммі тримав її щиколотки в своїх руках і дивився в фотокамеру з характерною для нього чудесною відкритою усмішкою, яка могла здивувати вас тільки тому, що дуже мало чого в Джиммі здавалося відкритим, і усмішка була єдиним місцем, де його стриманість відступала.
Вона зняла фотографію з нічного столика Кейті, коли почула Дейвів голос із хідника внизу.
— Знову ви вдвох.
Вона сиділа там, помираючи від страху, коли почула спочатку розмову Дейва з полісменами, а потім зауваження, якими обмінялися Шон Дівайн та його партнер, після того як Дейв перетнув вулицю, щоб купити сигарети для Аннабет.
Протягом десятьох чи дванадцятьох жахливих секунд вона мало не виблювала на синю сукню Кейті. Її діафрагма підстрибувала вгору й падала вниз, а горло стислося, і вміст шлунка клекотів, погрожуючи вирватись назовні. Вона нагнулася, намагаючись утримати його всередині, і хрипкий стогін кілька разів зривався з її вуст, але вона стрималася. І напад минув.
Проте її досі нудило. Нудило й обгортало липучим страхом, а її мозок, здавалося, палахкотів вогнем. Від цього тьмяніло світло, й темрява наповзала на її обличчя та на сітківку очей.
Вона лягла на ліжко, коли Шон та його партнер стали підійматися сходами, й хотіла, щоб її вдарила блискавка або на неї обвалилося небо, чи якась невідома сила підняла її й пожбурила у вікно. Вона віддавала перевагу всім цим сценаріям перед тим, на який дивилася тепер. А можливо, він просто хотів захистити когось іншого чи бачив щось таке, чого не мав бачити, і йому погрожували. Можливо, поліція допитувала його тому, що включила до списку підозрюваних. Адже не було сумніву в тому, що її чоловік не міг убити Кейті Маркус.
Його розповідь про те, що на нього напав бандит, звичайно ж, не трималася купи. Вона це знала. Вона вже не раз протягом двох останніх днів силкувалась заховатися від цього знання, витіснити його з голови, як густа хмара витісняє сонце з неба. Але ще тієї ночі, коли він розповів їй про це, вона знала, що бандити не б’ють лівицею, коли в правиці тримають ніж, і вони не користуються такими розумними фразами, як «Твій гаманець або твоє життя, суко. Я заберу в тебе те або те». І їх не могли роззброїти й побити такі люди, як Дейв, який не брав участі в бійках після того, як закінчив школу.
Якби Джиммі прийшов додому з такою розповіддю, це була б інша річ. Джиммі, хоч і був худий і тендітний, але справляв враження чоловіка, який міг убити людину. Схоже, він знав, як треба битися, і просто вийшов з того віку, коли насильство було доконче потрібне в його житті. Але Джиммі досі пахнув небезпекою, спроможністю до руйнування й знищення.
А от Дейв справляв зовсім інше враження. Він був чоловік із таємницями. У його темній голові крутились якісь темні колеса, за його завжди спокійними очима розгорталося фантастичне життя, куди ніхто інший не міг увійти. Вона була одружена з Дейвом уже вісім років і завжди сподівалася, що зрештою він розкриє їй свій внутрішній світ, але він його їй так і не розкрив. Дейв більше жив у власному внутрішньому світі, аніж тут, у світі інших людей, і, можливо, ці два світи злилися між собою, і темрява, що панувала в Дейвовій голові, проникла на вулиці Східного Бакінгема.
Чи міг Дейв убити Кейті?
Вона завжди йому подобалася. Хіба ні?
Та чи спроможний Дейв — її чоловік — на вбивство? Чи спроможний він гнатися за дочкою свого давнього друга в темному парку? Чи міг він бити її й слухати її зойки та благання? Або вистрелити їй у потилицю?
Чому? Чому хтось виявився спроможним на такий учинок? І якщо ви погодитеся, що хтось міг учинити таку річ, то чи можливий логічний стрибок, який дозволить припустити, що цією людиною є Дейв?