— Ніщо не наближає його до нього, крім букета брехні й мого відчуття, що цей тип нечистий.
— Твого особистого відчуття, — промовив Шон.
— Шоне, — сказав Вайті й став загинати пальці на своїх руках. — Цей чоловік збрехав нам про час, коли він покинув бар «Мак-Ґіллз». Збрехав, коли повернувся додому. Він був запаркований біля «Останньої краплі», коли жертва покинула бар. Він був у двох із тих барів, у яких була вона, але намагається це приховати. Він має розпухлий кулак і розповідає нісенітниці про те, як він його розбив. Він знав жертву, а ми вже з тобою погодилися, що підозрюваний також її знав. Нарешті він ідеально — до чортів — уписується в твій образ убивці-маніяка: білий, років тридцяти п’ятьох, майже безробітний, і, як ти мені розповів учора, він постраждав від сексуального насильства, коли був малим хлопцем. Ти смієшся з мене? З такими доказами цей мужик давно має сидіти у в’язниці.
— Ти щойно згадав, що він був жертвою сексуального насильства, а проте Кетрін Маркус не було зґвалтовано. Ти сам собі суперечиш, сержанте.
— Може, він просто пострибав на ній.
— На сцені злочину ніде не знайдено чоловічого сімені.
— Ішов дощ.
— Дощу не було там, де знайдено її тіло. У невимушених убивствах на сексуальному ґрунті сліди сексуального виверження — неодмінна частина загальної картини. Так буває в дев’яноста дев’ятьох і дев’ятьох десятих відсотків випадків. А де вони в нашому випадку?
Вайті опустив голову й постукав по ліхтарному стовпу долонями.
— Ти був другом батька жертви й потенційного підозрюваного, коли ви були…
— Ет, облиш…
— …дітьми. Це компрометує тебе, не заперечуй. Це перешкоджає тобі бути об’єктивним.
— Перешкоджає мені бути об’єктивним? — Шон понизив голос і притулив собі долоню до грудей. — Зрозумій, — сказав він. — У мене лиш інший погляд, ніж у тебе, на профіль підозрюваного. Я не кажу, що, якби ми знайшли більше доказів проти Дейва Бойла, аніж кілька непослідовностей, я не приєднався б до тебе, намагаючись його звинуватити. Ти знаєш про це. Але якщо ти підеш до прокурора з тим, що маєш тепер, то що він тобі скаже?
Долоні Вайті трохи сильніше забарабанили по ліхтарному стовпу.
— Я тебе запитую — що він тобі скаже?
Вайті підняв руки над головою й широко позіхнув. Зустрівши Шонів погляд, він стомлено спохмурнів.
— Твоє зауваження слушне. Але, — він підняв догори палець, — ти, паскудний добровільний адвокате, я збираюся знайти палицю, якою її бито, або пістолет чи якийсь закривавлений одяг. Не знаю, що саме, але щось я таки знайду. І коли я його знайду, я прижучу твого друга.
— Він мені не друг, — сказав Шон. — Припустімо, ти маєш рацію. Тоді я розберуся в усьому швидше, ніж ти.
Вайті відійшов від ліхтарного стовпа й підступив до Шона.
— Не скомпрометуй себе цим, Дівайне. Бо тоді ти скомпрометуєш і мене, і я тебе поховаю. Переведу тебе в який-небудь закутень у Беркширі, й ти збиратимеш там радарну інформацію з допомогою клятого снігохода.
Шон провів обома руками по обличчю та волоссю, намагаючись прогнати від себе виснаження.
— Балістична експертиза, мабуть, уже готова, — сказав він.
Вайті відступив від нього.
— Саме туди я й хочу поїхати. Лабораторне опрацювання відбитків пальців теж, мабуть, уже в комп’ютері. Я їх перегляну, й, можливо, нам пощастить. Твоя мобілка з тобою?
Шон поляпав по кишені.
— Так.
— Я зателефоную тобі згодом.
Вайті відвернувся від Шона й побрався по Крешент до автомобіля. Шон відчув глибоке розчарування тим, що випробувальний період несподівано здався йому набагато тяжчим, аніж здавався сьогодні вранці.
Він повернувся на Бакінгем, коли Джиммі й Дейв спускалися по сходах із Майклом.
— Ви додому?
Дейв зупинився.
— Так. Повірити не можу, Селеста досі не повернулася з машиною.
— Думаю, що з нею все гаразд, — сказав Шон.
— О, так, — погодився Дейв. — Але мені доведеться повертатися додому пішки.
Шон засміявся.
— Лише п’ять кварталів?
Дейв усміхнувся.
— Майже шість, чоловіче, якщо ти порахуєш точно.
— Ліпше рушайте, — сказав Шон, — поки залишається трохи світла. Тримайся, Майкле.
— До побачення, — мовив Майкл.
— Успіхів, — попрощався Дейв, і вони покинули Шона біля сходів.
Дейвові кроки здалися йому трохи важкими від пива, випитого в будинку Джиммі. Шон подумав: Дейве, якщо ти це зробив, краще відмовся від алкоголю. Тобі знадобиться кожна клітина твого мозку, якщо ми з Вайті візьмемося за тебе. Кожна клята клітина.
Сонце вже сховалося за обрій, верховіття дерев у парку потемніли, а екран колишнього відкритого кінотеатру перетворився на чорну тінь. Край неба ще відсвічував, і В’язничний канал о цій порі ночі здававсь одягненим у сріблясті шати. Селеста сиділа в своєму автомобілі на стороні Шомута й дивилася вниз на канал і парк, на Іст-Бакінгем, що здіймався за ним, немов сміттєве звалище. Низину майже цілком укривав парк, опрічно стриміли тільки шпилі та виступали високі дахи. І на все це, бовваніючи віддалік, дивились зі своїх заасфальтованих і покручених височин будинки на Пагорбах.
Селеста навіть не пам’ятала, як вона сюди приїхала. Вона передала сукню одному із синів Брюса Ріда, хлопцеві, одягненому в чорне, з такими гладенько поголеними щоками та молодими очима, що здавалося, він буде організатором студентського балу, а не похорону. Селеста покинула похоронний офіс, і останнє, що вона пам’ятала, як вона проїхала повз давно закритий металообробний завод Айзека, повз порожні будівлі завбільшки з ангари й уперлася бампером в іржаві палі, а її погляд прикипів до повільної течії каналу, яка плюскотіла об шлюзи гавані.
Відразу по тому, як вона підслухала розмову двох полісменів про Дейвів автомобіль — їхній автомобіль, той самий, у якому вона тепер сиділа, — вона почула себе п’яною. Але не приємно п’яною, легкою і з солодким гудінням у голові. Ні, вона почувалася так, немов цілісіньку ніч пила якесь дешеве пійло, прийшла додому й забулася, відтак оговталася, хоч мозок іще був затуманений, язик розпухнув, у роті відчувався гіркий присмак отрути, а почуття отупіли, й вона неспроможна була зосередитися.
— Ви налякані? — запитав її коп, і його слова так глибоко проникли їй під шкіру, що єдиним, на що вона здобулася, було войовниче заперечення: «Ні, я не налякана». Так ніби вона дитина. Ні, я не винна. Так, ти винна. Ні, не винна. Так, ти винна.
Вона налякана. Вона нажахана. Страх перетворював її на пудинг.
Вона з ним побалакає, вирішила Селеста. Зрештою він досі Дейв. Хороший батько. Чоловік, який ніколи не здіймав на неї руки й не виявляв схильності до насильства за всі ті роки, що вона знає його. Ні разу навіть не штурнув двері, не вдарив кулаком об стіну. Вона не сумнівалася, що зможе поговорити з ним.
Вона запитає: Дейве, чию кров я відмивала з твого одягу?
Дейве, запитає вона, що насправді сталося суботньої ночі?
Ти можеш це мені сказати. Я твоя дружина. Ти можеш розповісти мені все.
Ось що вона зробить. Вона поговорить із ним. Вона не має причин боятися його. Він Дейв. Вона кохає його, а він кохає її, і все це якось виясниться. Вона певна, що виясниться.
А проте вона перебувала тут, на протилежному березі каналу, серед руїн колишнього металообробного заводу, що його недавно купив якийсь бізнесмен, який хотів збудувати тут паркувальний майданчик, якщо на протилежному березі річки збудують стадіон. Вона дивилася на парк, у якому було вбито Кейті Маркус. Вона чекала, поки їй хтось скаже, куди їй знову рухатися.
Джиммі сидів із Амброзом, сином Брюса Ріда, в офісі його батька, обговорюючи подробиці та шкодуючи, що розмовляє не з самим Брюсом, а з цим хлопцем, який, либонь, щойно закінчив коледж. Йому було б природніше грати в якусь гру на стадіоні, аніж готувати трупи для поховання, й Джиммі не міг собі уявити, як ці доглянуті білі руки доторкаються до мертвого тіла.