А Бренден холодно відповідає йому:
— Будь ласка, мерзотнику, рушай у пекло.
Потім він заплакав, і далі розгойдуючись та обіймаючи свої щиколотки, бо знав, що він не Брюс Вілліс, а Боббі О’Доннел — реальна особа, а не персонаж із кіно, і пістолет вимагає чищення, ретельного чищення, а він навіть не знає, чи є в нього кулі, не знає, як відкрити цей інструмент, а якби реально дійшло до пострілу, то чи не затремтіла б його рука? Чи не затремтіла б вона й не відстрибнула геть, як тремтів його кулак, коли він був малим хлопчиськом і знав, що відступити він не може, а треба битися? Життя — це не паскудне кіно. У ньому все відбувається не так, що добрий молодик має перемогти через дві години, а тому ти знаєш, що він переможе. Бренден небагато знав про себе, як про героя; йому лише дев’ятнадцять років, і ще ніхто не кидав йому такого виклику. Він не певен, що зможе увійти в офіс того бандита й вистрелити йому в обличчя. І це якщо офіс не буде замкнений і не буде тих сучих синів, які штовхаються навколо нього. Він не певен.
Але йому бракувало Кейті. Бракувало її страшенно, і від того, що її немає поруч, і розуміння, що вона ніколи не буде поруч знову, зуби йому боліли так, що він відчував, він повинен зробити щось, що завгодно, якщо лише так він зможе бодай на одну кляту секунду вийти з цього стану, забути про своє жалюгідне життя.
Окей, постановив він. Окей, завтра я почищу пістолет. Я лише почищу його й переконаюся, що він має кулі. Зроблю цю мализну. Я почищу пістолет.
Рей увійшов до кімнати, не знявши роликів, спираючись на свою нову хокейну ключку, як на ціпок, пошкандибав до свого ліжка. Бренден швидко підвівся й витер зі щік сльози.
Рей зняв ролики, подивився на брата й знаками запитав:
«З тобою все гаразд?»
— Ні, — відповів Бренден.
«Я чимось можу допомогти тобі?»
Бренден відповів:
— Усе гаразд, Рею. Ти нічим допомогти мені не зможеш. Але хай тебе це не турбує.
«Мама каже, що тобі краще».
— Що?
Рей повторив те, що сказав.
— Он як, — сказав Бренден. — Звідки вона взяла?
Руки Рея злетіли вгору.
«Якби ти поїхав, мама дуже засмутилася б».
— Вона звикла б.
«Може, звикла б, а може, й ні».
Бренден поглянув на брата, який сидів на ліжку, пильно дивлячись йому у вічі.
— Не чіпляйся до мене, Рею. Гаразд? — Він нахилився до нього, думаючи про пістолет. — Я кохав її.
Рей не відвертав від нього погляду, але його обличчя було непроникне, як гумова маска.
— Ти знаєш, що це таке, Рею?
Рей похитав головою.
— Це так, ніби ти знаєш усі відповіді на тест у ту хвилину, коли сідаєш за парту. Так ніби знаєш, що з тобою все буде гаразд довіку. І ти не ходиш, а літаєш, бо почуваєш себе переможцем. — Він відвернувся від брата. — Ось що це таке.
Рей постукав об спинку ліжка, щоб Бренден подивився на нього, а тоді знаками промовив: «Ти це відчуєш знову?»
Бренден упав навколішки й наблизив своє обличчя до братового:
— Ні, не відчую. Ти мене не розумієш? Таке зі мною вже не повториться.
Рей поклав ноги на ліжко й уперся спиною в подушку. Бренденові стало соромно, але він був досі сердитий, бо ти завжди так почуваєшся з німими — вони можуть виставити тебе дурним за те, що ти багато базікаєш. Усе, що Рей хотів сказати, вилітало з нього лаконічно, як він і хотів. Він не знав, що означає підшукувати потрібні слова або спотикатися через них, бо твоя розмова вилітає з тебе швидше, аніж працює твій мозок.
Бренден хотів розливати свої думки, хотів, щоб слова вилітали з його рота пристрасним потоком, щоб вони не конче були наділені сенсом, але цілком правдиво виражали його ставлення до Кейті. Щоб вони пояснювали, що кохана означала для нього й що він почував, коли притискався носом до її шиї на цьому ж таки ліжку, зачіпався одним зі своїх пальців за її палець або витирав морозиво з її підборіддя, або сидів поруч із нею в автомобілі й дивився, як напружувався її погляд, коли вона наближалася до перехрестя. Щоб вони пояснювали, з якою втіхою він дослухався до її розмови, до її сну, до її сопіння…
Він хотів би виливати свої почуття годинами. Він хотів, щоби хтось його слухав і розумів, що мова існує не лише для того, щоб передавати ідеї або думки. Іноді потрібно передати все людське життя. І хоч ти знав, перш ніж розкривав рота, що зазнаєш невдачі, сама спроба означала для тебе найбільше. Спроба була всім, що ти мав.
Звичайно ж, Рей не міг цього зрозуміти. Слова для Рея були миготінням пальців, вправними падіннями, злетами й посмиками руки. Рей не вмів марнувати слова. Спілкування не було для нього відносним. Ти говориш достоту те, що маєш на увазі, й на цьому твоє завдання закінчується. Розповідати про своє горе й розливати емоції перед братом із його незворушним білим обличчям Бренденові було б соромно. Це йому не допомогло б.
Він подивився на свого скуленого на ліжку маленького брата, що дивився на нього перелякано, і простяг йому руку.
— Пробач мені, — промовив Бренден і почув, як зламався його голос. — Пробач мені, Рею. Окей? Я не хотів образити тебе.
Рей узяв його руку й підвівся.
«То в нас усе окей?» — просигналив він, дивлячись на Брендена так, ніби готувався стрибнути в розчинене вікно, коли той розгнівається знову.
«Усе окей, — просигналив йому Бренден у відповідь. — Усе буде добре».
20
Коли вона повернеться додому
Шонові батьки жили на обгородженій території притулку Вінгейт, де стояли тиньковані двоспальні будиночки, за тридцять миль від міста. Кожні двадцять будиночків утворювали секцію, і кожна секція мала власний басейн і осередок відпочинку, де в суботу ввечері влаштовували танці. Понад цим комплексом тяглися невеличкі поля для гри в гольф у формі серпастого місяця, і від пізньої весни до ранньої осені на них дзижчали газонокосарки.
Шонів батько не грав у гольф. Він давно вже вирішив, що це розвага для багатих людей і брати в ній участь означало б зрадити своє робітниче коріння. Мати Шона трохи намагалася грати, а потім покинула, бо боялася, що її товаришки сміються над її постаттю, її грубими черевиками та одягом.
Жили вони тут спокійно, друзів майже не мали, хоча Шон знав, що батько заприятелював із низеньким ірландцем на ім’я Райлі, який теж жив у передмісті до того, як переселився у Вінгейт. Райлі, що також не бачив ніякої користі в гольфі, іноді складав батькові товариство, і вони йшли випити до бару «Круглий ґрунт» на протилежному боці Двадцять восьмої автостради. А Шонова мати, якій подобалося дбати про людей, часто бралася допомагати хворим сусідам. Вона возила їх до аптеки купувати призначені ліки або до лікаря, який виписував їм нові рецепти. Мати Шона, чий вік наближався до сімдесяти, почувалася молодою та енергійною, коли вирушала в ці подорожі. А що більшість людей, яким вона допомагала, були вдівцями або вдовами, то вона дивилася на своє та чоловікове здоров’я як на благословення, подароване їм із неба.
— Вони самотні, — якось сказала вона Шонові, подивившись на своїх хворих друзів, — і хоч лікарі їм цього й не кажуть, помирають вони від самотності.
Нерідко, коли він проминав будку охорони та в’їздив на головну дорогу, посмуговану через кожні десять ярдів жовтими обмежувачами швидкості, на яких торохтіли вісі його автомобіля, Шон майже бачив примарні вулиці, примарну місцевість і примарні життя людей, які раніше жили там, а тепер мешкають у Вінгейті. Бачив їхні помешкання з холодною водою і примітивні білі холодильники, покручені залізні протипожежні драбини, бачив, як галасливі діти шмигають між теперішніми обмазаними тиньком будиночками, вони гасали, наче в ранковому тумані, що клубочився за межами його периферійного бачення. Тоді в ньому виникало ірраціональне відчуття провини, провини сина, який спекався своїх батьків, оселивши їх у притулку. Це відчуття було ірраціональним, бо технічно Вінгейт не вважався притулком для людей, яким понад шістдесят років (хоч, по правді, Шон ніколи не бачив тут людей, які мали б менше, ніж шістдесят), і його батьки переїхали сюди винятково з власного бажання внаслідок своїх постійних скарг на місто, його гуркіт, злочинність та вуличні затори. Тому вони й перебралися жити сюди, де, як висловився батько, «ти можеш уночі гуляти, не озираючись через плече».