Джиммі поглянув угору й побачив у вікні Дейва, який знову дивився на нього. Тепер у кімнаті за товаришевою спиною горіло слабке жовте світло. Цього разу Джиммі навіть не намагався подати йому знак. Поліція та репортери вже розійшлись, а вечірка набрала таких обертів, що вже, мабуть, ніхто не пам’ятав, із чого вона почалася. Джиммі відчував, що Дейв у тім помешканні сам-один, окрім своєї божевільної матері, оточений коричневими стінами й слабким жовтим світлом від гулянки, що відбувалася внизу надворі.
І він знову відчув радість, що не поліз у той автомобіль.
Зіпсований. Так сказав батько Джиммі його матері минулої ночі.
— Навіть якщо вони знайдуть його живим, він буде зіпсований. Він ніколи не стане таким, як раніше.
Дейв підняв одну руку. Він тримав її біля плеча й довго нею не рухав. Коли Джиммі махнув рукою у відповідь, то відчув, як його опановує смуток, проникає глибоко в душу, а потім перекочується по ньому дрібними хвилями. Він не знав, із чим пов’язаний той сум — із батьком, матір’ю, міс Павел, із цим місцем чи Дейвом, який тримає свою руку, стоячи біля вікна, й не опускає, — та хоч би що його спричинило — щось одне з того чи все разом, — цей смуток вже ніколи не покине його. Джиммі, який сидів на бровці хідника, мав одинадцять років, але він більше цього не відчував — він почувався старим. Старим, як його батьки, старим, як ця вулиця.
«Зіпсований», — подумав Джиммі й опустив руку на коліно. Він побачив, як Дейв кивнув йому головою, а тоді спустив штору й повернувся у своє тихе помешкання з його коричневими стінами та годинниками, що цокали. Джиммі відчув, як смуток закоренився в ньому, загніздився в його нутрощах, ніби знайшов собі теплий притулок. І хлопець навіть не спробував звільнитися від нього, бо якась частинка його єства розуміла — цього не позбудешся.
Він підвівся з бровки, не маючи найменшого уявлення, що робитиме далі. Джиммі відчув ту нестримну тривожну потребу що-небудь розбити або утнути щось надзвичайне й божевільне. Але потім його живіт забурчав, і він зрозумів, що досі голодний, тому пішов по ще один хот-дог, сподіваючись, що вони не закінчилися.
На кілька днів Дейв Бойл став невеликою знаменитістю і не лише місцевою, але й на весь штат. Наступного ранку «Рекорд америкен» дала такий заголовок: «Загублений хлопчик знайшовся». Фотографія на розвороті зображувала Дейва, який сидить на ґанку, його матір, що обхопила сина своїми худими руками, й цілий гурт усміхнених дітлахів із Низини, які кривлялися на фотокамеру обабіч Дейва та його матері, кожне веселе й радісне, крім Дейвової матері, в якої на обличчі застиг вираз жінки, що не встигла сісти на автобус холодного дня.
Через тиждень у школі ті самі хлопці, які були з Дейвом на фотографії на першій шпальті, почали дражнити його педиком. Дейв дивився в їхні обличчя й бачив у них вираз злості, яку вони, схоже, розуміли не краще за нього самого. Мати сказала йому, що вони почули це прізвисько від своїх батьків, тож хай не звертає на них уваги, мовляв, вони знудяться й забудуть про все та знову стануть його друзями наступного року.
Дейв кивав головою й думав, чи немає на ньому якого знаку — може, подряпини на обличчі, що її не міг побачити, — який вселяв кожному бажання скривдити його. Як і тим чоловікам в автомобілі. Чому вони обрали його? Як вони довідалися, що він полізе в їхню машину, а Джиммі й Шон туди полізти не захочуть? Коли Дейв озирався назад, ця пригода тепер уявлялася йому так. Ті чоловіки (він знав їхні імена чи принаймні імена, якими вони називали один одного, хоч і не здужав примусити себе користуватися ними) знали, що Шон і Джиммі не погодяться полізти в машину без бійки. Шон кинеться втікати до свого дому, горлаючи, а Джиммі — їм, либонь, довелося б побити Джиммі до непритомності, щоб затягти в машину. Вовчисько навіть сказав тоді в машині:
— Ти бачив того малого в білій майці? Бачив, як він дивився на мене, без найменшого страху, спокійнісінько? Коли дійде зросту, приб’є кого-небудь і не згає жодної ночі, думаючи про це.
Його партнер, Жирний Вовк, посміхнувся.
— Я не проти невеличкої бійки.
Вовчисько похитав головою.
— Він відкусив би тобі пальця, якби ти лиш потягнув його до машини. Ти й не помітив би, що залишився без пальця.
Дейвові допомагали клички, які він їм дав: Вовчисько та Жирний Вовк. Він тепер міг бачити їх як створіння, вовків, які ховалися в людському одязі, а себе — як персонажа в їхній історії: хлопця, якого викрали вовки; хлопця, який утік і через вологий ліс добіг до бензоколонки «Ессо»; хлопця, що залишався спокійним і хитрим і постійно шукав, як йому виплутатися з цієї халепи.
У школі, проте, Дейв був лише хлопцем, якого викрали, й кожен давав волю своїй уяві, намагаючись угадати, що сталося з ним за ці чотири дні. Одного ранку в туалеті семикласник, якого називали Молодшим Мак-Каффері, став до пісуара поруч із Дейвом і запитав:
— Вони дали тобі посмоктати?
Його друзі семикласники зареготали й стали цмокати.
Почервонівши, Дейв застебнув тремтливими пальцями ширінку й поглянув на Молодшого Мак-Каффері. Він спробував надати своїм очам погрозливого виразу. Молодший Мак-Каффері спохмурнів і врізав йому ляпаса, відлуння якого прокотилося по всьому туалеті. Один із семикласників схопив ротом повітря, як дівчина.
Мак-Каффері промовив:
— Ти щось хотів сказати мені, педику? Хочеш, щоб я ще раз урізав тобі по пиці?
— Він плаче, — сказав хтось.
— Та й справді! — вигукнув Молодший Мак-Каффері, і сльози ринули Дейвові з очей.
Щока, яка спочатку заніміла, тепер пекла, але він страждав не від болю. Біль ніколи йому дуже не допікав, і він ніколи від болю не плакав, навіть тоді, коли впав із велосипеда й пошматував собі щиколотку педаллю. Тоді довелося зшивати її — наклали аж сім швів. Він страждав від тих емоцій, що накочувалися на нього через хлопців. Ненависть, огида, гнів, зневага. І все було спрямоване на нього. Дейв не розумів чому. Адже він нікого не скривдив за все своє життя. Проте вони ненавиділи його. І ця ненависть примушувала його почуватися сиротою. Він також почував себе смердючим, винним і нікчемним і плакав тому, що не хотів так почуватися.
Усі хлопці сміялися з його сліз. Молодший Мак-Каффері танцював навколо нього кілька хвилин, його обличчя кривилося, коли він зображував, як ридає Дейв. Коли той нарешті спромігсь опанувати себе й лише іноді чмихав носом, Молодший ударив його знову, в те саме місце й так само сильно.
— Дивись на мене, — наказав Молодший, коли Дейв відчув, як його очі знову вибухнули слізьми. — Дивись на мене.
Дейв подивився вгору на Молодшого, сподіваючись побачити щось людське на його обличчі — співчуття або й жалість, — він віддав би перевагу жалості, натомість побачив зневагу й лють.
— Авжеж, — сказав Молодший Мак-Каффері, — ти смоктав йому член.
Він знову замахнувся, щоб ударити Дейва, і Дейв опустив голову й зіщулився, але Молодший не став його бити, а пішов геть разом зі своїми приятелями. Усі вони, виходячи з туалету, реготали.
Дейв пригадав слова містера Пітерса, материного друга, який іноді залишався в них ночувати, той сказав йому:
— Двох речей ти не маєш терпіти від жодного чоловіка — плювок і ляпас. Обидві вони гірші за простий удар, і якщо хтось плюне тобі в обличчя або вріже ляпаса, убий цього чоловіка, якщо зможеш.
Дейв сидів на підлозі в туалеті й хотів, щоб у нього з’явилося таке відчуття — бажання когось убити. Почав би з Молодшого Мак-Каффері, припустив він, а потім порішив би й Вовчиська на пару з Жирним Вовком, якби йому знову довелося зустрітися з ними. Але насправді він не вірив, що здатний когось убити. Він не розумів, чому люди бувають підлими у ставленні до інших людей. Він цього не розумів. Не здужав зрозуміти.
Після випадку в туалеті невідомо як поширилася в школі про нього чутка, й усі, від малюків-третьокласників до найстарших учнів, довідалися про те, що Молодший Мак-Каффері відлупцював Дейва, а Дейв відповів йому лише плачем. Присуд було зроблено, й Дейв завважив, що тепер навіть ті кілька однодумів, яких він ледве міг вважати друзями, після того як повернувся до школи, почали ставитися до нього як до хворого на проказу.