— Тож і я міг зробити це. — Батько поклав руку собі на груди. — Або твоя мати.
— Ні.
— Краще перевір наші алібі.
— Я цього не казав. О, Господи!
— Ти казав. Ти сказав, що кожен спроможний на що завгодно.
— У розумних межах.
— О, — голосно сказав батько. — Цієї частини я не чув.
Він знову це витворяв — зав’язував Шона у вузли, грався з ним, як Шон грався з підозрюваними під час своїх допитів. Не дивина, що Шон був таким майстром розслідування. Він навчився цього від справжнього майстра.
Якусь мить вони сиділи мовчки, а потім батько сказав:
— А може, ти й маєш слушність.
Шон подивився на нього й трохи зачекав.
— Можливо, Дейв і міг зробити те, що ти хочеш йому накинути. Не знаю. Я пам’ятаю малого хлопця. Я не знаю дорослого чоловіка.
Тоді Шон спробував побачити себе батьковими очима. Цікаво, чи думав батько те саме, дивлячись на сина, — я знав хлопчика, а це дорослий чоловік? Мабуть, важко робити інакше.
Він пригадав, як його дядьки говорили про його батька, найменшого сина з дванадцятьох дітей у родині, яка емігрувала з Ірландії, коли його батькові було п’ять років. «Забіяка Білл», «шибеник» — так називали вони Білла Дівайна ще до того, як народився Шон. Лише тепер Шон міг почути у зверхніх голосах своїх дядьків ту поблажливість, яку старше покоління завжди відчуває до молодшого, адже більшість Шонових дядьків були старші за свого малого брата років на дванадцять чи п’ятнадцять.
Усі вони вже померли. Усі одинадцять батькових братів і сестер. А найменший з них уже досяг сімдесяти п’ятьох років, і його запхали за місто до гольфових кортів, яких він терпіти не може. Він останній з тих, хто залишився, а проте досі наймолодший і такий, хто не терпить найменшої поблажливості ні від кого, а надто від свого сина. Він був ладен відгородитися від усього світу, якби йому довелося, аби не терпіти цього навіть у найменш помітних проявах. Бо всі, хто мав право поводитися з ним так, давно лежать у землі.
Батько подивився на Шонове пиво й кинув кілька монеток на стіл — чайові.
— Ну, ти готовий? — запитав він.
Вони знову перетнули Двадцять восьму автостраду й вийшли на під’їзну дорогу з її жовтими обмежувачами швидкості й душем для машин.
— Ти знаєш, що любить твоя мати?
— Що?
— Одержувати листи від тебе. Коли іноді ти надсилаєш поштівку, хай і без якоїсь причини. Вона каже, що ти пишеш кумедні листівки, й твій стиль письма їй подобається. Вона зберігає їх у спальні, в шухляді. Там лежать ще ті, які ти надсилав їй із коледжу.
— Ага.
— Хоч вряди-годи, розумієш? Кидай їх до поштової скриньки.
— Гаразд.
Вони дійшли до Шонового автомобіля й подивилися на темні вікна батьківського будиночка.
— Вона вже лягла? — запитав Шон.
Батько кивнув головою.
— Вона вранці повезе місіс Куґлен на фізіотерапію. — Батько подав Шонові руку. — Ми були раді побачити тебе.
— А я вас.
— Вона повернеться?
Шонові не треба було запитувати, хто це «вона».
— Не знаю. Справді, не знаю.
Батько дивився на нього під слабким жовтим світлом вуличного ліхтаря, що горіло над ним, і Шон побачив, що батькові прикро знати, що син страждає, знати, що його покинуто, скривджено, що це утворило порожнечу в його душі й що втраченого йому не пощастить повернути.
— Вигляд у тебе непоганий, — сказав батько. — Схоже, ти дбаєш про себе. Ти не випиваєш, не зловживаєш спиртним?
Шон похитав головою.
— Я просто багато працюю.
— Робота — це добре, — сказав батько.
— Еге ж, — підтвердив Шон і відчув, як гіркий клубок підіймається йому в горлі.
— Отже…
— Отже…
Батько поклав руку йому на плече.
— Тоді гаразд. Не забувай навідувати матір у неділю, — сказав він і покинув Шона коло автомобіля, рушивши до передніх дверей ходою чоловіка, на двадцять років молодшого.
— Бережи себе, — мовив Шон, і батько ствердно підняв руку.
Шон використав дистанційний ключ, щоб відімкнути машину, й уже був узявся за ручку дверей, коли батько його покликав:
— Гей.
— Що, тату?
Він глянув назад і побачив, що батько стоїть біля передніх дверей — його верхня частина чітко вирізнялася в м’яких сутінках.
— Ти добре вчинив, що не сів тоді в автомобіль. Пам’ятай про це.
Шон прихилився до свого автомобіля, поклавши долоні на дах, і спробував роздивитися батькове обличчя в темряві.
— Ми повинні були б захистити й Дейва.
— Ви були дітьми, — сказав батько. — Ви не знали, до чого це призведе. А якби й знали…
Шон обміркував ці слова. Він побарабанив пальцями по капоту й ще раз спробував роздивитися в темряві батькове обличчя.
— Я й сам собі це кажу.
— Що?
Він знизав плечима.
— Я думаю, ми все ж таки мали знати. Якимсь чином. Ти як думаєш?
Протягом довгої хвилини ніхто з них не озивався, і Шон чув, як цвірчать коники та шумлять поливалки моріжків.
— Добраніч, Шоне, — промовив батько, перекриваючи шум.
— Добраніч, — відповів Шон і почекав, поки батько увійде в хату, а тоді сів в автомобіль і рушив додому.
21
Гобліни
Дейв був у вітальні, коли Селеста повернулася додому. Він сидів на кутку потрісканої обтягнутої шкірою кушетки. Поруч із підлокітником стояла купка порожніх бляшанок з-під пива, а в руці Дейв тримав непочату. На коліні в нього лежав пульт управління телевізором. Він дивився кінофільм, де всі персонажі, схоже, верещали.
Селеста скинула в холі пальто й помітила, як світлові полиски раптово зникли з Дейвового обличчя. Потому крики в телевізорі подужчали, прибираючи панічного відтінку. Цей галас супроводжувався звуковими ефектами: ламалися столи, й неначе шматувалося людське тіло.
— Що ти дивишся? — запитала вона.
— Фільм про вампірів, — проказав Дейв, не відриваючи погляду від екрана, і підніс до губів кухоль із пивом. — Головний вампір убиває всіх на вечірці, яку влаштували мисливці на вампірів. Вони виконують завдання Ватикану.
— Хто?
— Мисливці на вампірів. О, прокляття, — сказав Дейв. — Та ж він просто відірвав у тієї жінки голову.
Селеста увійшла до вітальні й подивилася на екран. Там чоловік у чорному одязі перелетів через кімнату, схопив нажахану жінку за обличчя й відірвав їй голову.
— Господи, Дейве.
— Ні, це круто, бо тепер Джеймс Вудс буде розлючений.
— Хто такий Джеймс Вудс?
— Головний мисливець на вампірів. Хлоп’яга-відчайдух.
Тепер вона його побачила — Джеймса Вудса в шкіряній куртці й тугих джинсах. Він схопив щось подібне до арбалета й приціливсь у вампіра. Але вампір був надто моторний. Він лупцював Джеймса, наче муху, переслідуючи його по кімнаті. А тоді до кімнати забіг ще один чоловік і вистрелив у вампіра з автоматичного пістолета. Завдати шкоди вампірові вони не могли, а проте пробігли повз нього, наче він несподівано втратив зір.
— Це Болдвінів брат? — запитала Селеста.
Вона сиділа на підлокітнику кушетки там, де він з’єднується зі спинкою, прихиливши голову до стіни.
— Мабуть, так.
— Який?
— Не знаю. Я заплутався.
Селеста дивилась, як вони бігли через кімнату в мотелі, де лежало стільки трупів, що, як на неї, вони просто не могли поміститися в такій маленькій кімнаті. Коли ж озвався Дейв:
— Господи, Ватиканові доведеться тренувати цілу команду вбивць.
— Чому Ватикан знову турбують вампіри?
Дейв усміхнувся й подивився на неї своїми гарними очима на дитячому обличчі.
— Вони, моя люба, для Ватикану тепер неабиякий клопіт. Адже викрадають не що як чаші для причастя.
— Чаші для причастя? — запитала вона й відчула велику спокусу занурити пальці чоловікові у волосся: увесь тяжкий день, здавалося, зник, пропав через цю дурну розмову. — Я про них не чула.