— О, так. Це велика проблема, — промовив Дейв і випив своє пиво. Тим часом Джеймс Вудс і Болдвінів брат, а з ними ще якась дівка, начинені, схоже, наркотиками, виїхали на порожню дорогу у вантажівці, за якою гнався вампір. — Де ти була?
— Я відвозила сукню Рідові.
— Кілька годин тому, — сказав Дейв.
— А потім я вирішила десь посидіти й подумати. Ти мене зрозумів?
— Подумати, — сказав Дейв. Він підвівся з кушетки, пішов на кухню й відчинив холодильник. — Тобі принести пива?
Вона не хотіла пива, але сказала.
— Атож, принеси.
Дейв повернувся до кімнати й подав їй пиво. Вона часто могла сказати, в якому настрої він перебуває по тому, чи відкрив він для неї пиво. Бляшанка була відкрита, але вона не могла зрозуміти, добре це чи погано. Сьогодні Селесті нелегко було визначити чоловіків настрій.
— То про що ти думала?
Він зірвав кришку зі своєї бляшанки, і та ляснула гучніше, аніж скрегіт на телеекрані, коли там перекидається вантажівка.
— О, ти знаєш.
— Ні, Селесто, не знаю.
— Про всяку всячину, — сказала вона й ковтнула пива. — Про весь минулий день, про загибель Кейті, про бідолашних Джиммі й Аннабет, про все таке.
— Про все таке, — повторив Дейв. — А знаєш, про що думав я, Селесто, коли йшов додому з Майклом? Я думав, як його, певно, збентежило, що мати кудись поїхала й нікому не сказала, куди поїхала й коли повернеться. Я думав про це багато.
— Я ж тобі сказала, Дейве.
— Що ти мені сказала? — Він подивився на неї та всміхнувся знову, але цього разу його усмішка не була хлоп’ячою. — Що ти сказала мені, Селесто?
— Мені просто захотілося подумати. Пробач, що не зателефонувала. Ці два дні були надто тяжкі. Я сама не своя.
— Усі тепер самі не свої.
— Що?
— Як у цьому кінофільмі, — сказав Дейв. — Вони не знають, хто тут реальні люди, а хто — вампіри. Я бачив уривки раніше. Чому тут зображений Болдвінів брат? Він збирається закохатись у ту біляву дівчину, хоча й знає, що ту вкусив вампір. Вона має перекинутися на вампірку, але йому до того байдуже, еге? Бо він кохає її. А проте вона живиться кров’ю. Білявка має намір висмоктати з нього кров і перетворити його на ходячого мерця. Селесто, я хочу сказати тобі, що ці розповіді про вампіризм іноді здаються дуже привабливими. Навіть коли ти знаєш, що це тебе вб’є, навіки прокляне твою душу, й тобі доведеться постійно кусати людей у шию та ховатися від сонця й від бойових загонів Ватикану. Можливо, одного дня ти прокинешся й забудеш, як це — бути людиною. Можливо, це з тобою станеться, й ти почуватимешся пречудово. Ти будеш отруєний, але отрута — це не те єдине, з чим ти навчився жити. — Він закинув свої ноги на кавовий столик і добряче ковтнув зі своєї бляшанки. — Такої я сьогодні тримаюся думки.
Селеста сиділа дуже тихо на підлокітнику кушетки й дивилася вниз на свого чоловіка.
— Дейве, нехай тобі біс, про що ти базікаєш?
— Про вампірів, моя люба. По вервульфів.
— Вервульфів? Я не бачу сенсу в твоїй балачці.
— Хіба? Ти гадаєш, я вбив Кейті, Селесто. Це єдиний сенс, до якого ти дійшла останнім часом.
— Ні… Звідки ти це взяв?
Він пошкрябав нігтем по кришці бляшанки з пивом.
— Ти майже не могла дивитися на мене на кухні Джиммі, перед тим як пішла. Ти тримала її сукню вгору так, ніби вона в ній стояла, а на мене ти зовсім не дивилась. Я замислився про це. Я подумав, чому моя власна дружина уникає дивитись на мене? Це Шон, чи не так? Він щось тобі сказав? Він і його бридкий партнер ставили тобі якісь запитання?
— Ні.
— Ні? Не бреши.
Їй не сподобалось, яким спокійним він був. Почасти вона могла пояснити його настрій пивом. Дейв ніколи дуже не напивався, і тепер його спокій мав якийсь зловісний відтінок, створюючи відчуття великої напруги.
— Девіде…
— О, ти вже називаєш мене Девідом.
— Я ні про що не думаю. Я вкрай збентежена.
Він нахилив голову, потім знову глянув на неї.
— Гаразд, люба, обговорімо тепер усе. Надійне спілкування — це ключ до будь-яких добрих взаємин.
Вона мала 147 доларів на своєму рахунку й п’ятисотдоларовий ліміт на картці «Віза», хоча половину ліміту вже витратила. Навіть якщо вона зможе забрати Майкла й виїхати з ним, далеко вони не заїдуть. Дві-три ночі десь у мотелі, і Дейв їх знайде. Він ніколи не був дурним. Він зможе вистежити їх, вона не сумнівалася.
Торбина. Вона могла передати торбину зі сміттям Шонові Дівайну, й він знайде кров на одязі Дейва, вона була переконана. Селеста чула про поступ, досягнутий в технології аналізу ДНК. Вони знайдуть на одязі кров Кейті й заарештують Дейва.
— Ну ж бо, — сказав Дейв. — Поговорімо, люба. Розрубаймо цю проблему. Я серйозно. Я хочу знати, що спричинило твій страх.
— Я не боюся.
— Ти здаєшся наляканою.
— Ні, я не налякана.
— Окей. — Він прибрав ноги з кавового столика. — Тоді розкажи, люба, що турбує тебе.
— Ти п’яний.
Він кивнув головою.
— Справді. Але це не означає, що я не зможу поговорити з тобою.
На телевізійному екрані вампір знову відтяв людині голову, цього разу священикові.
— Шон не ставив мені запитань, — промовила Селеста. — Я підслухала їхню розмову, коли ти пішов купити сигарети для Аннабет. Я не знаю, що ти казав їм раніше, Дейве, але вони не вірять твоїй історії. Вони знають, що ти був в «Останній краплі» перед самим її зачиненням.
— Що ще?
— Хтось бачив наш автомобіль на паркувальному майданчику тієї хвилини, коли Кейті покинула бар. І вони не вірять твоїй розповіді про те, як ти пошкодив свою руку.
Дейв поклав руку перед собою й зігнув її.
— Це все?
— Усе, що я чула.
— І на які думки воно тебе навернуло?
Вона мало не торкнулася його знову. На мить загроза нібито покинула його тіло й змінилася відчуттям поразки. Селеста бачила це в його плечах і спині, і їй хотілося простягти руку й доторкнутися до нього, але вона відсунулася назад.
— Дейве, розкажи їм про бандита.
— Про бандита?
— Так. Можливо, тобі доведеться піти в суд. Ну то й що? Це набагато краще, ніж коли тобі накинуть убивство.
Тепер настав час, подумала вона. Скажи, що ти цього не робив. Скажи, що ти не бачив, як Кейті виходила з «Останньої краплі». Скажи це, Дейве.
Натомість він промовив:
— Я бачу, як працює твій мозок. Добре бачу. Я прийшов додому, забризканий кров’ю, і саме в цей час загинула Кейті. Отже, вбив її я.
— Справді? — вихопилося в Селести.
Тоді Дейв поставив своє пиво й зареготав. Його ноги відірвалися від підлоги, і він упав на подушки кушетки. Його охопив справжній напад сміху. Усі часточки повітря, яке він вдихав, перетворювалися на спазми реготу. Він реготав так гучно, що з очей йому бризнули сльози, а вся верхня половина його тіла застрибала.
— Я… я… я… я…
Він не міг вимовити цю фразу. Регіт був надто сильний. Дейв перекочувався через нього й вилітав із нього. Сльози тепер лилися бурхливим потоком. Вони котилися по його щоках, булькотали на губах і затікали у відкритий рот.
Селеста зроду не відчувала такого жаху, як зараз.
— Ха-ха-ха, Генрі! — вигукнув Дейв, коли регіт поступово перейшов у хихотіння.
— Що?
— Генрі, — повторив він. — Генрі та Джордж, Селесто. Такі були їхні імена. Хіба не кумедно? І знаєш, Джордж був мужик цікавий. А щодо Генрі, то той був неприторенний мерзотник.
— Про кого ти говориш?
— Про Генрі й Джорджа, — весело проказав Дейв. — Я говорю про Генрі й Джорджа. Вони взяли мене покататися. Та прогулянка тривала чотири дні. А ночувати мені доводилося в льоху, в старому подертому спальному мішку на кам’яній долівці, а потім, Селесто, вони користувалися мною для своїх паскудних розваг. Ніхто тоді не став у помочі друзяці Дейву. Не вдерся в той автомобіль, щоб урятувати Дейва. Йому довелося стати таким сильним, щоб розколоти себе на дві особи. Оце Дейв і зробив. Хай йому чорт, Дейв, властиво кажучи, помер. Я не знаю, що то за хлопець вийшов із того льоху, не знаю, ким він, у біса, був. Це я, звичайно, але він, присягаюся чортом, не Дейв. Дейв помер.