Джиммі поставив тацю з кавою та пончиками біля Кейті й став навколішки між нею та Правильним Реєм. Він подивився на воду й побачив власне віддзеркалення, а потім і віддзеркалення Кейті й Правильного Рея, коли ті обернулися до нього. Рей тримав у зубах велику червону рибу, яка ще била хвостом.
— Я впустила свою сукню в річку, — озвалася Кейті.
— Я не бачу її, — сказав Джиммі.
Риба вислизнула з рота в Правильного Рея та плюснула у воду, не пірнаючи, але пливучи геть.
— Вона її дістане, — промовила Кейті. — Це риба-мисливець.
— А на смак вона, як курятина, — сказав Рей.
Джиммі відчув теплу руку Кейті на своїй спині, а потім і Реєву руку, і Кейті промовила:
— А чом би й тобі не попливти й не дістати її, тату?
Вони штовхнули його через бар’єр, і Джиммі побачив, як вертлява риба підстрибнула йому назустріч, щоб зустріти його. Він знав, що втопиться. Він розкрив рота, щоб зойкнути, й риба стрибнула йому всередину, перекривши кисень. Вода була на дотик, як чорна фарба, коли його обличчя занурилося в неї.
Він розплющив очі та, повернувши голову, побачив, що дзиґарі показують сьому годину шістнадцять хвилин. Він не пригадував, щоб лягав у ліжко. А проте мав лягти, бо тепер він у ньому лежав, і Аннабет спала поруч, а за вікном — сонячна днина. Джиммі мусив вставати, бо трохи більш як за годину йому треба буде обрати надгробок, і Правильний Рей та Містична річка вже стукають йому в двері.
Ключем до успіху будь-якого допиту є вміння використати якомога більше часу до того, як підозрюваний зажадає, щоб викликали адвоката. Запеклі злочинці — торгівці наркотиками, гангстери, байкери, бандити, — як ведеться, негайно вимагають захисника своїх інтересів. Ви можете трохи попрацювати з такими людьми, спробуйте розколоти їх, перш ніж з’явиться адвокат, але здебільшого вам будуть потрібні матеріальні докази, щоб завершити свою справу. Шон дуже рідко домагався успіху, коли йому траплявся «крутий» підозрюваний.
Коли ж вам доводилося мати справу з добропорядними громадянами або людьми, які вчинили злочин уперше, то здебільшого головним інструментом вашого розслідування є допит. Чи не найуспішнішою справою Шона, яка допомогла йому зробити кар’єру, був так званий випадок із «дорожньою люттю». У Мідлессексі, коли один парубійко їхав додому вночі, права шина його автомобіля злетіла з осі на швидкості вісімдесят кілометрів на годину. Вона просто зірвалася з осі й викотилася на шосе. Автомобіль «сув» перекинувся разів дев’ять або десять, і водій Едвін Гурка загинув на місці.
З’ясувалося, що гайки на обох його передніх колесах були прикручені слабо. Тож випадок був схожий щонайбільше на неумисне вбивство, бо переважна громадська думка складала провину на п’яних механіків, і Шон та його партнер Адольф з’ясували, що жертва замінила свої колеса лише кілька тижнів тому. Але Шон також знайшов клапоть паперу в бардачку жертви, який стривожив його. Там поквапно був нашкрябаний автомобільний номер, і коли Шон заглянув до інтернету, то побачив там прізвище Алана Барнеса. Коли він знайшов того чоловіка, той, геть знервований, запитав:
— Пробачте, навіщо я вам потрібен?
А Шон, відчуваючи, як напружилося все його тіло, сказав:
— Я хочу побалакати з вами про найліпший спосіб прикручувати гайки.
Барнес зламався відразу, ще в дверях, і сказав, що він хотів лише трохи пошкодити автомобіль того парубійка, налякати його, бо обидва вони зіштовхнулися машинами тиждень тому на в’їзді до тунелю, який вів до аеропорту. Барнес так розлютився наприкінці їхньої дорожньої пригоди, через яку він запізнився на домовлену зустріч, що поїхав слідом за Едвіном Гуркою до його дому, зачекав, поки той погасить у хаті світло, а тоді пішов попрацювати з його колесами.
Люди дурні. Вони вбивають одне одного з нікчемних причин, а потім домагаються, щоб їх спіймали, приходять у суд і запевняють, що вони невинні, спочатку написавши й передавши якомусь копові зізнання на чотири сторінки. Знання того, як по-дурному вони поводяться, — найкраща копова зброя. Нехай вони говорять. Завжди. Нехай пояснюють. Нехай розповідають про свою провину, поки ти пригощаєш їх кавою з булочками й записуєш їхню балачку на магнітофон.
А коли вони зажадають адвоката, а пересічний громадянин майже завжди його зажадає, ти спохмурнієш і запитаєш, чи вони справді вважають, що так буде краще, й дозволиш, щоб у кімнаті виникла певна напруженість атмосфери, аж поки вони вирішать, що їм краще зберегти добрі взаємини зі слідчим, тож, можливо, розкажуть вам іще трохи, перш ніж прибуде адвокат і зіпсує вам настрій.
Але Дейв не зажадав адвоката. Жодного разу. Він сидів на стільці, який прогинався, коли він надто відхилявся на ньому назад, і здавався п’яним, роздратованим і розлютованим на Шона, на Шона передусім, але не здавався ні наляканим, ані знервованим, і Шон зрозумів, що до Вайті це також стало доходити.
— Зрозумійте, містере Бойл, — сказав Вайті, — ми знаємо, що ви покинули бар «Мак-Ґіллз» раніше, ніж самі нам сказали. Ми знаємо, що ви з’явилися на півгодини пізніше на паркувальному майданчику «Останньої краплі», приблизно тоді, коли дівчина Маркус покинула цей бар. І ми до біса добре знаємо, що рука у вас розпухла не від того, що ви стукнули нею об стіну, граючи на більярді.
Дейв застогнав.
— Принесіть мені, будь ласка, спрайту або чогось такого.
— Зачекайте хвилину, — сказав Вайті вчетверте за ті півгодини, які вони перебували тут. — Розкажіть нам, що насправді сталося тієї ночі, містере Бойл.
— Я вже вам розказав.
— Ви набрехали.
Дейв стенув плечима.
— Якщо ви так думаєте.
— Ні, — сказав Вайті. — Це факт. Ви набрехали про той час, у який ви покинули бар «Мак-Ґіллз». Падлючі дзиґарі зупинилися, містере Бойл, за п’ять хвилин до того, як ви нібито пішли з бару.
— Аж за п’ять хвилин?
— Вам це здається смішним?
Дейв трохи відхилився назад на стільці, і Шон чекав, що ось-ось він театрально затріщить, перш ніж розвалитись, але він не затріщав. Дейв нахилив його до самого краю, але не далі.
— Ні, сержанте, смішним мені це не здається. Я стомився. Мене мучить похмілля. А мій автомобіль не тільки викрадено в мене, ви ще й не обіцяєте повернути його. Ви стверджуєте, що я покинув бар «Мак-Ґіллз» на п’ять хвилин раніше, ніж я сказав?
— Щонайменше.
— Гаразд. Не стану сперечатися з вами. Можливо, так і було. Я не дивлюся на свого годинника так часто, як, мабуть, ви, хлопці, дивитеся. Отже, ви кажете, я покинув бар «Мак-Ґіллз» за десять хвилин десята, а не за п’ять хвилин, як стверджую я. Гаразд. Може, справді так і було. Але що далі? Я повернувся додому відразу після цього. Я не заходив до іншого бару.
— Вас бачили на паркувальному майданчику біля…
— Ні, — сказав Дейв. — Там бачили «хонду» з пом’ятим бампером. Правильно? Ви знаєте, скільки автомобілів «хонда» є в цьому місті? Ну ж бо, чоловіче, скажіть.
— А скільки їх із придушиною на тому самому місці, як на вашій?
Дейв стенув плечима.
— Думаю, вистачає.
Вайті подивився на Шона, й Шон відчув, що вони програють. Дейв мав рацію — певно, вони могли б знайти зо двадцять автомобілів «хонда» з такою ум’ятиною на бампері навпроти пасажирового місця. І якщо Дейв указав їм на це, то його адвокат назве їм набагато більше.
Вайті підійшов до Дейвового стільця ззаду й запитав:
— Поясніть нам, звідки взялася кров у вашому автомобілі?
— Яка кров?
— Кров, яку ми знайшли на вашому передньому сидінні. Почнімо з неї.
— Ви мені принесете спрайт, Шоне?