— Авжеж, принесемо, — пообіцяв Шон.
Дейв усміхнувся.
— Ти хороший коп, Шоне. Чом би не послати по мій трунок нижнього чина, поки ти тут при ділі?
Шон, який уже був підвівся зі свого стільця, знову сів.
— Ти тут не розпоряджайся, Дейве. Схоже, тобі доведеться зачекати трохи.
— Бачу, не ти тут головний, Шоне. Чи не так?
У його очах спалахнуло божевільне полум’я, пихата самовпевненість, і Шон подумав, що, може, Вайті й має слушність. Цікаво, чи зберіг би його батько, якби сьогодні побачив Дейва Бойла, ту саму думку про нього, яку висловив минулого вечора?
— На передньому сидінні твоєї машини, Дейве, знайдено кров, — промовив Шон. — Відповідай сержантові.
Дейв підвів голову й подивився на Вайті.
— Ми маємо паркан із колючого дроту на нашому задньому подвір’ї. Ви знаєте, який він буває, коли колючий дріт нагорі загинається на подвір’я? Того дня я там працював. Мій хазяїн уже старий. Я допомагаю йому в господарстві, а він за це утримує мою орендну плату в розумних межах. Отож, я обрубував там кущі, схожі на бамбук…
Вайті зітхнув, але Дейв, схоже, цього не помітив.
— …і я посковзнувсь. А що тримав у руці електросекатор і не захотів випускати його, то, послизнувшись, упав на паркан із колючого дроту й поранився. — Він поплескав себе по ребрах. — Ось тут. Не дуже сильно, але крові натекло чимало. А через десять хвилин я мусив забрати свого сина на тренуванні. Очевидно, кров іще не перестала з мене текти, і я забруднив сидіння. Інакше я пояснити це не можу.
Вайті спитав:
— То це ваша кров на передньому сидінні?
— Я вже вам пояснив.
— А який у вас тип крові?
— В-негативний.
Вайті обдарував його широкою усмішкою, вийшовши з-за його стільця та сівши на краєчок столу.
— Дивно. Саме цю кров ми й знайшли на передньому сидінні.
Дейв підняв руки.
— Що й треба було довести.
Вайті повторив Дейвів жест.
— Не поспішайте радіти. А як ви поясните, звідки взялася кров у багажнику вашого автомобіля?
— Цього пояснити я не можу, — сказав Дейв.
— Ви й гадки не маєте, звідки у вас у багажнику з’явилося добрих півпінти крові?
— Ні, не маю
Вайті нахилився й поплескав Дейва по плечу.
— Я скажу вам, містере Дейв, що ви обрали хибний шлях для відступу. Який, ви гадаєте, матиме вигляд ваша заява в суді, що ви не знаєте, чия кров потрапила до вас у багажник?
— Думаю, що переконливий.
— Чому ви такий упевнений?
Дейв знову відхилився назад, і рука Вайті впала з його плеча.
— Ви написали свій рапорт, сержанте?
— Який рапорт? — запитав Вайті.
Шон збагнув, куди воно йде, й подумав:
«О, прокляття, він нас обхитрував».
— Рапорт про вкрадений автомобіль, — сказав Дейв.
— Ну, то й що?
— А те, що минулої ночі автомобіль не був у моєму розпорядженні. Я не знаю, з якою метою викрадачі його використали, та, можливо, ви захочете це з’ясувати, бо, схоже, він знадобився їм для якихось темних справ.
Протягом тривалих тридцятьох секунд Вайті сидів цілком нерухомо, й Шон відчував, як істина доходить до нього: він, як йому здавалося, повівся надто розумно, але обманув тільки себе. Тепер не має ваги, що вони знайдуть в автомобілі, бо Дейвів адвокат зможе заявити, що там лишилися сліди від злодіїв.
— Кров там несвіжа, містере Бойл. Давніша, ніж пролита кілька годин тому.
— Справді? — сказав Дейв. — Ви можете це довести? Довести, як вам хочеться, сержанте? Ви певні, що вона не просто швидко висохла? Минула ніч не була надто волога.
— Ми зможемо це довести, — сказав Вайті, але Шон почув сумнів у його голосі, і він не сумнівався, що Дейв також його почув.
Вайті підвівся зі свого столу й обернувся до Дейва спиною. Він притулив пальці до рота, а потім знову побарабанив ними по своїй верхній губі, прямуючи на протилежний кінець столу, до якого прихилився Шон, не відриваючи погляду від підлоги.
— То як, тепер у мене більше шансів одержати спрайт? — запитав Дейв.
— Ми привезли того чоловіка, про якого казав Соза та який бачив автомобіль на паркувальному майданчику. Томмі, як пак…
— Молданадо, — промовив Шон.
— Атож, — кивнув головою Вайті. Його голос звучав трохи тонко, обличчя виражало розчарування. То був вираз чоловіка, з-під якого вихопили стілець, і він ударився задом об підлогу, не розуміючи, як там опинився. — Ми всі з Бойлом станемо в лінійку й подивимося, чи вибере Молданадо саме його.
— Розумна пропозиція, — мовив Шон.
Вайті прихилився в коридорі до стіни, коли повз нього проходила секретарка. Її парфуми були того самого зразка, якими користувалася Лорен, і Шон подумав, чи не подзвонити їй на мобілку, з’ясувати, як вона почувається сьогодні й чи не заговорить тепер, коли перший крок зробить він.
— Він був тут надто крутий, — промовив Вайті. — Уперше на допиті й навіть не спітнів.
— Сержанте, це ж нічого доброго нам не віщує, еге?
— Ні, бий його трясця.
— Я хочу сказати, що навіть якби ми не спіткнулися з автомобілем, ця кров належить не Кейті Маркус. Немає підстав прив’язувати його до цього вбивства.
Вайті подивився на двері до кімнати допитів.
— Я його обламаю.
— Радше він обламає нам роги.
— Я ще як слід не розігрівся.
Проте на його обличчі Шон побачив сумнів — перші ознаки поганого передчуття. Вайті був упертий і непоступливий, коли думав, що він має рацію, але надто розумний, щоб триматися за версію, яка себе вичерпала.
— Послухай-но, — сказав Шон, — дамо йому змогу трохи тут попотіти.
— Він не пітніє.
— Він може почати пітніти, якщо ми залишимо його самого, щоб подумав.
Вайті знову подивився на двері так, ніби хотів їх спалити.
— Може, й так.
— Я подумав про пістолет, — сказав Шон. — Можливо, це та ниточка, за яку слід потягти. Не хочеш спробувати?
— Крамницею спиртних напоїв досі володіє той самий чоловік?
Вайті сказав:
— Не знаю. Пограбування сталося вісімдесят другого року, й тоді власником був Ловел Луні.
Шон усміхнувся — прізвище здалося йому надто кумедним.
— Чом би тобі не з’їздити туди? — промовив Вайті. — А я подивлюся тут крізь скло, чи не почне він співати пісень про мертвих дівчат у парку.
Ловел Луні мав близько вісімдесятьох років, проте, здавалося, міг би випередити Шона на стометрівці. Він мав на собі помаранчеву футболку поверх синіх тренувальних штанів із білим кантом та чудові нові кросівки й рухався так, ніби міг підстрибнути й узяти з полиці будь-яку замовлену йому пляшку.
— Ось тут, — сказав він Шонові, показуючи на ряд пляшок по півпінти, що стояли за прилавком. — Куля пройшла крізь пляшку й застрягла глибоко в стіні.
— Ви злякалися? — запитав Шон.
Старий стенув плечима.
— Злякався, можливо, трохи більше, аніж якби в мене зажадали пляшку молока. Але я й не був такий наляканий, яким мені доводилося бути тут певними ночами. Десять років тому якийсь божевільний парубчак сунув мені в обличчя обрізаний дробовик. У його очах, що кліпали від поту, був вираз божевільного собаки. Тут не можна було не злякатися, сину. А той молодик, що всадив кулю в стіну, був професіонал. З професіоналами ж я можу домовитися. Їм лише потрібні гроші, й вони не розлютовані на весь світ.
— Отже, ті двоє грабіжників…
— Увійшли з чорного ходу, — сказав Ловел Луні, відступивши до протилежного кінця прилавку, де чорна завіса затуляла комору. — Там є двері, які відчиняються до пакгаузу. У мене тоді по кілька годин на день працював хлопець, який приторговував наркотиками й сам курив на свіжому повітрі. Чи не через раз він забував замкнути двері, коли повертався назад. Був він із ними у змові, чи вони довго спостерігали за ним і переконалися, що він безголовий, хтозна. Тієї ночі вони увійшли крізь незамкнені двері, відразу ж зробили постріл, щоб я був не потягся по власного пістолета, і взяли те, по що вони прийшли.