— І він усвідомлює помилковість своєї поведінки.
— Навряд чи. Спеціальний підрозділ ФБР ловить його на спробі переправити вкрадений товар через кордони штату. Тобі це сподобається. Угадай, що Реймонд украв. Візьми до уваги, що то був 1984 рік.
— Зроби бодай натяк.
— Керуйся своїм інстинктом.
— Відеокамери.
Вайті метнув на нього очима.
— До сраки твої відеокамери. Принеси мені кави, ти більше не коп.
— Що ж тоді він поцупив?
— Фургон «Тисяча дрібничок». Ти коли-небудь бачив таке?
— Комікси, а потім «Тисячу дрібничок»?
— Він має власний стиль, наш чоловік. Він мав також проблеми. Фургон він поцупив на Род-Айленді, а переганяв його в Массачусетс.
— Тому він і потрапив у федеральні списки.
— Тому вони й схопили його за яйця, — сказав Вайті, знову зиркнувши на Шона, — але не посадили.
Шон трохи підтягся на своєму стільці й зняв ноги зі столу.
— Він накапав на когось?
— Схоже на те, — сказав Вайті. — Після цього цілковита порожнеча в рапорті про нагляд. До кінця вісімдесят шостого року там стоять лише позначки про те, що він регулярно приходить у поліцію відмічатися. Що сказано в його записах про роботу?
Вайті подивився через свою папку на Шона.
Шон промовив:
— Зараз погляну.
Він розкрив власну папку.
— Записи про працевлаштування, про сплату податків, про виплати на соціальне забезпечення — усе припиняється в серпні 1987 року. Тут він зникає.
— Ти перевірив у федеральних масштабах?
— Запит відіслали відразу, коли я про це подумав.
— Які наші можливості?
Шон знов уперся підошвами черевиків у стіл і нахилився назад на стільці.
— Перша можливість, це коли він мертвий. Друга — він перебуває під юридичним захистом як свідок. Третя — він закопався глибоченько під землю й вийшов звідти лише для того, щоб узяти свій пістолет і застрелити дев’ятнадцятирічну подругу свого сина.
Вайті поклав свою папку на порожній стіл.
— Але ж ми не знаємо, чи це справді його пістолет. Ми не знаємо нічогісінько. Що ми тут робимо, Дівайне?
— Ми лише розпочинаємо свій танець, сержанте. Не прискіпуйся до мене так рано. Ми знайшли чоловіка, який був першим підозрюваним у пограбуванні, яке сталося вісімнадцять років тому, коли було використано зброю вбивства. Син тодішнього злочинця зустрічався з убитою. А його батько, як з’ясувалося, перебував під наглядом. Я хочу подивитися на нього й, крім того, подивитися на сина. Ти знаєш, що він не має алібі.
— Який упевнено пройшов випробування на детекторі брехні й до того ж, як нам обом здалося, анітрохи не схожий на вбивцю.
— Можливо, ми помилилися.
Вайті потер очі тильним боком обох долоней.
— Чоловіче, я стомився помилятися.
— То ти згоден, що помилився стосовно Бойла?
Руки Вайті залишалися в нього на очах, коли він похитав головою.
— Я цього не кажу. Я все ще думаю, що цей мужик — велике лайно, але чи можу я пов’язати його з убивством Кейті Маркус — проблема інша. — Він опустив руки, розпухлі півкола під його очима тепер мали червоний колір. — Але цей кут із Реймондом Гаррісом також навряд чи нам щось обіцяє. Гаразд, ми ще раз зустрінемось із сином. Чудово. І спробуємо вистежити батька. Але що потім?
— Ми когось прив’яжемо до цього пістолета, — сказав Шон.
— Пістолет, певно, давно лежить на дні падлючого океану. Принаймні насамперед я втопив би його там.
Шон обернув до нього голову.
— Ти втопив би його вже після пограбування крамниці спиртних напоїв, вісімнадцять років тому.
— Це правда.
— Наш суб’єкт так не зробив. А це означає…
— Він не такий розумний, як я, — сказав Вайті.
— Або як я.
— Присяжні ще не сказали свого слова.
Шон витягся на своєму стільці, з’єднавши пальці й піднявши руки над головою, в напрямку стелі, аж поки відчув, що м’язи в нього розтягуються. Він затремтів, позіхаючи, й поклав голову та руки на їхнє колишнє місце.
— Вайті, — промовив він, намагаючись не забути запитання, яке, як він знав протягом усього ранку, мав поставити.
— Чого тобі?
— А чи сказано щось у твоєму досьє про розкритих спільників?
Вайті підняв досьє зі столу, розкрив його та перегорнув перші кілька сторінок.
— Відомі кримінальні спільники, — прочитав він, — Реджинальд (він же Реджі Герцог) Нейл, Патрік Морейген, Кевін Сіраччі, Ніколас Дикий — гм — Ентоні Ваксмен… — Він подивився вгору на Шона, й Шон зрозумів, що головне буде зараз. — Джеймс Маркус, — сказав Вайті, — він же Джиммі з Низини, відомий ватажок банди, яку іноді називають «Хлопцями з Рестер-стрит».
Вайті закрив папку.
Шон вигукнув:
— Оце сюрприз!
Надгробок, який обрав Джиммі, був простий і білий. Продавець говорив тихим, шанобливим голосом, наче він хотів продати якийсь інший товар, а проте намагався вмовити Джиммі обрати дорожчі камені, ті, на яких були витиснені в мармурі янголи, херувими або троянди.
— Може, візьмете кельтський хрест? — запитав продавець. — Такий вибір сьогодні популярний у…
Джиммі чекав, що він скаже «у ваших людей», але продавець зловив себе на слові й закінчив фразу: «…багатьох людей у ці дні».
Джиммі не пошкодував би грошей і на мавзолей, якби знав, що це дасть Кейті щастя, але він знав, що його дочка ніколи не любила занадто вигадливого й розкішного. Вона носила простий одяг і прості прикраси, ніякого золота й рідко користувалася макіяжем, за винятком якихось особливих подій. Кейті любила речі чисті, лише з легким натяком на стиль, і тому Джиммі обрав білий камінь і наказав зробити на ньому написи каліграфічним шрифтом. Продавець застеріг його, що останній вибір подвоїть ціну надгробка, і Джиммі обернув голову, щоб подивитися на малого стерв’ятника, який відступив від нього на кілька футів, коли він запитав:
— Готівкою чи чеком?
Джиммі попросив Вела підвезти його сюди, й коли він покинув офіс, то знову сів на пасажирове місце у Веловій «Міцубісі-3000» й удесяте подивувався, як не соромно чоловікові в тридцять із гаком років їздити в такій тачці й не розуміти, що на нього люди дивляться, як на йолопа.
— Куди тепер поїдемо, Джиме?
— Поїдемо десь вип’ємо кави.
Зазвичай у Веловій машині гриміла музика — бридке бухкання репа за затіненими вікнами. Який-небудь чорний парубійко з середнього класу або зачуханий білий фанат співали про хвойд і про те, як буде круто бабахнути з пушки, й при цьому згадували про всіх тих зірок, про яких Джиммі ніколи б не чув, якби Кейті не базікала про них по телефону з подругами. Цього ранку Вел вимкнув своє стерео, за що Джиммі був йому дуже вдячний, бо ж ненавидів реп, і не тому, що він був чорний і походив із гетто — адже всі інші крикливі пісні та блюзи, які горлають, штовхаючись дупами, теж походять звідти, — а тому, що в ньому ми ніколи не побачимо когось справді талановитого. Досить стулити докупи кілька лімериків, таких, як «Чоловік із Нантакета», знайти якусь ідіотську музику, що її кожен спроможний підібрати, випнути груди й почати базікати перед мікрофоном: о так, це було круто, це було на вулиці, це справді було. Я напісяв на снігу твоє ім’я, а потім виблював. Джиммі чув, як якийсь йолоп-критик сказав по радіо, що вибір слів для репа — це мистецтво, і Джиммі, який не знав багато про мистецтво, хотів би засунути руку в гучномовець і добре відлупцювати вочевидь білого, вочевидь надто вченого тупого бевзя. Якщо підбирати слова для репа — мистецтво, тоді більшість злодіїв, яких Джиммі знав, були також митцями. Це було б для них неабиякою новиною.
Можливо, він просто стає старим. Він знав, що першою ознакою того, що твоє покоління відходить, було нерозуміння музики покоління молодшого. А проте на споді серця він був переконаний, що це не так. Реп був гидотою, примітивною та простою, і Вел, що його слухав, був тим самим Велом, який катався у своїй дурнуватій машині, тобто він полюбляв речі, які не були нічого варті.