Вони зупинилися біля бару «Данкінові пончики», вийшли з машини й, поскидавши кришки зі своїх паперових стаканчиків прямо під дверима, почали цмулити каву, прихилившись до якогось спортивного автомобіля.
Вел промовив:
— Ми виїхали вчора ввечері й дещо розпитали, як ти просив.
Джиммі ляснув долонею по долоні Вела.
— Дякую тобі, чоловіче.
Вел ляснув його у відповідь.
— Це не тому, що ти відсидів за мене два роки, Джиме. І не тому, що без твого мозку мені важко обійтися. Кейті була моєю небогою, чоловіче.
— Я знаю.
— Не по крові, звичайно, але я любив її.
Джиммі кивнув головою.
— Таких дядьків, хлопці, як ви, більше ніхто не мав.
— Справді?
— Справді.
Вел ковтнув трохи кави й хвилину помовчав.
— Отож результат наших спостережень: схоже, копи мали рацію щодо О’Доннела й Фоллов. О’Доннел сидів у місцевій в’язниці. Фоллов був на вечірці й близько дев’ятьох хлопців підтвердили, що бачили його там.
— Твердження надійні?
— Половина принаймні, — сказав Вел. — Ми також рознюхали навкруги, і якихось змов на вулиці не було давно. Та й минуло вже півтора року, Джиме, відколи я чув про замовне вбивство. Розумієш?
Джиммі кивнув головою й ковтнув кави.
— Тепер копи серйозно взялися за діло, — сказав Вел. — Вони обстежили всі бари, вуличних торгівців навколо «Останньої краплі», всіх. Кожного бармена. Кожного чоловіка, який був у барі «Мак-Ґіллз» або в «Останній краплі» минулої ночі. Я хочу сказати, що закон не спить, Джиме. Кожен намагається щось пригадати.
— Ти говорив із тими, хто щось пригадує?
Вел підняв два пальці, зробивши ще ковток кави.
— Одного ти, либонь, знаєш — такого собі Томмі Молданадо.
Джиммі похитав головою.
— Родом із Бейсин, фарбує будинки. У всякому разі він стверджує, що бачив, як хтось стовбичив на паркувальному майданчику біля «Останньої краплі» якраз перед тим, як вийшла Кейті. Він сказав, що той чоловік не був коп, це напевне. Він сидів в іноземному автомобілі з ум’ятиною біля пасажирського сидіння.
— Окей.
— Ще одна дивна річ. Я розмовляв із Сенді Грін. Пам’ятаєш її зі школи?
Джиммі пригадав, як вона сиділа в класній кімнаті з брунатними кісками, кривими зубами й так завзято гризла свої олівці, що мусила випльовувати з рота не лише дерево, а й грифель.
— Пам’ятаю. Що вона тепер робить?
— Вона проститутка, — відповів Вел. — А вигляд у неї жахливий, чоловіче. Вона ж наша ровесниця, еге? Але моя мати мала кращий вигляд у своїй труні. Проте, схоже, Сенді найстарша в окрузі навколо «Останньої краплі». То вона каже, що нібито всиновила того хлопця. Приблудного хлопця, який робив те саме, що й вона.
— Хлопця?
— Йому було десь років одинадцять-дванадцять.
— О, Господи!
— Таке життя. Вона думає, що справжнє ім’я цього малого Вінсент. Усі називали його «Малий Вінчі», крім Сенді. Вона сказала, він віддавав перевагу імені Вінсент. Вінсент, якому було більш як дванадцять років, ти розумієш? Вінсент — професіонал. Вона каже, що до нього краще не підступати, на цей випадок він завжди тримає напоготові бритву або щось подібне. Він працює шість ночей на тиждень. Тобто працював до цієї суботи.
— А що сталося з ним у суботу?
— Ніхто не знає. Але він зник. Сенді каже, іноді він забігав до неї. Вона повернулася додому в неділю вранці, але його й слід загув. Утік із міста.
— Ну, то й гаразд. Можливо, він змінить свій спосіб життя.
— І я так сказав. А Сенді каже ні, він надто цим захопився. Вона каже, що коли він виросте, то стане добрячим бандюгою. Але поки що він малий і дуже любить свою роботу. Вона каже, якщо він утік із міста, то лиш одна річ могла це спричинити — страх. Сенді думає, він побачив щось справді жахливе для себе, бо малий Вінчі не належить до тих, кого легко налякати.
— Ти намагався щось довідатися?
— Авжеж. Але це нелегко. Ті дітлахи працюють дуже неорганізовано. Вони живуть надворі, заробляють двійко баксів тим способом, яким їм щастить, і втікають із міста, коли заманеться. Але я попросив людей пошукати малого Вінчі. Ми його знайдемо. Я припускаю, він щось знає про того типа, який сидів в автомобілі на паркувальному майданчику біля «Останньої краплі», а може, він навіть бачив, як убивали Кейті.
— Якщо це було пов’язано з тим типом, який сидів автомобілі.
— Молданадо каже, що той тип йому вельми не сподобався. Хоч було поночі, й він не міг добре його бачити, але від нього несло чимось неприємним, і від нього, й від тієї машини.
Чимось неприємним, подумав Джиммі. Це може вказувати на злочин.
— І це було перед тим, як вийшла Кейті?
— Атож, якраз перед тим. Поліція обгородила той паркувальний майданчик ще в понеділок, там працювала ціла бригада, змінювали асфальт.
Джиммі кивнув головою
— Тож на тому паркувальному майданчику щось сталося?
— Так. Я цього не розумію. Кейті знайшли на вулиці Сідней-стрит. Це на відстані майже десятьох кварталів звідти.
Джиммі допив свою каву.
— А що, як вона повернулася назад?
— Чого?
— До «Останньої краплі». Я знаю, яка головна версія. Вона висадила Ів і Даяну, поїхала по Сідней-стрит, і тоді це сталось. Але якщо вона спочатку повернулася до «Останньої краплі»? Вона приїхала назад і наштовхнулася на того типа. Він захопив її, примусив поїхати назад до В’язничного парку, а далі все відбулося так, як думають полісмени.
Вел крутив порожній стаканчик в руках.
— Це може бути. Але що змусило її повернутися до «Останньої краплі»?
— Я не знаю. — Вони підійшли до сміттєвого кошика, вкинули туди порожні стаканчики, й Джиммі промовив:
— А що там хлопець Правильного Рея, ти що-небудь про нього довідався?
— Я розпитав людей про нього. Усі розповідають про нього, як про мишу. Нікому не заподіяв зла. Якби він не був такий гарний, ніхто б і не пам’ятав, що зустрічався з ним. Ів і Даяна обидві сказали, що він кохав її, Джиме. Кохав її так, як кохають лише один раз у житті. Якщо хочеш, я візьмусь за нього ще.
— Поки що утримаймося від цього, — сказав Джиммі. — Лише спостерігай за ним. Спробуй розшукати того хлопця, Вінсента.
— Гаразд, гаразд.
Джиммі відчинив дверці пасажира й відчув на собі Велів погляд з-поза капота: Вел, схоже, щось обмірковував, перш ніж сказати.
— Ти чого?
Вел, засліплений світлом сонця, усміхнувся.
— Про що ти?
— Ти хочеш щось мені сказати. Що саме?
Вел опустив підборіддя, щоб заховатися від сонця, поклав руки на капот.
— Я щось чув сьогодні вранці. Перш ніж ми від’їхали.
— Ну?
Якусь мить Вел дивився на булочну навпроти.
— Я чув, що ті два полісмени знову навідалися до Дейва Бойла. Ну, ти знаєш, Шон із Пагорбів і його товстий партнер.
Джиммі промовив:
— Дейв був у барі «Мак-Ґіллз» учора ввечері. Вони, мабуть, забули в нього про щось запитати й мусили повернутися.
Велів погляд відірвався від булочної й зустрівся з поглядом Джиммі.
— Вони забрали його з собою, коли поїхали, Джиме. Ти розумієш, про що я? Посадили його на заднє місце.
Маршалл Берден приїхав до відділу вбивств під час ланчу й гукнув Вайті, коли протиснувся крізь вузький турнікет біля стола чергового.
— Це ви хотіли бачити мене, хлопці?
— Це ми, — відповів йому Вайті. — Проходьте, будь ласка.
Маршаллові Бердену залишився рік до пенсії, і він мав відповідний вигляд. У нього були молочного кольору очі чоловіка, який бачив більше світу й більше себе самого, аніж йому хотілося б. Він носив свою високу мляву постать так, ніби йому хотілося більше рухатися назад, ніж уперед, ніби органи його руху перебували в стані війни з мозком, і мозок хотів забратися звідси геть. Протягом останніх сімох років він працював завідувачем комори, хоч раніше був одним зі стовпів державного департаменту поліції і майже дослужився до полковника, почавши з боротьби проти наркоманів і піднявшись до вбивств та великих злочинів дорогою, на якій він не знав перешкод, аж поки одного ранку його опанував страх. Ця хвороба, як велося, спостигала тих, хто працював під прикриттям, а іноді працівників контролю на великих дорогах, які несподівано втрачали спроможність зупинити бодай один автомобіль, так вони були впевнені, що водій має в руці пістолет і не має чого втрачати. Але Маршалл Берден теж підчепив цю хворобу, став пропускати всіх у дверях, часто не міг підняти свій зад, коли його кудись викликали, й зупинявся на сходах, коли всі його проминали.