— Його одяг зник? — запитав він.
— Я про це подбала, — підтвердила вона.
Він поклав підборіддя на коліна.
— Ти дуже налякана? Скажи чесно.
Селеста прочистила горло.
— Учора вночі, Джиммі, мені здалося, що він укусить мене. А потім не перестане кусати.
Джиммі повернув своє обличчя так, що ліва щока лягла на коліна, й заплющив очі.
— Селесто, — прошепотів він.
— Чого?
— Ти думаєш, Дейв убив Кейті?
Селеста відчула, як відповідь підіймається по її тілу, як учорашня блювота. Вона відчула, як її гаряча хода переступила через її серце.
— Так, — сказала вона.
Очі Джиммі широко розкрилися.
— Джиммі? Нехай мені Бог допоможе, — сказала Селеста.
Шон дивився через стіл на Брендена Гарріса. Хлопець здавався збентеженим, стомленим і наляканим, тобто перебував у тому стані, в якому Шон і хотів, щоб той перебував. Він послав двох полісменів до нього додому, щоб вони його привели, й посадив Брендена по той бік свого столу, а сам відкрив свій комп’ютер і став переглядати весь матеріал про хлопцевого батька, що його він зібрав. Йому на це знадобився певний час, і він не звертав уваги на Брендена, який сидів і тремтів від страху.
Він ще раз подивився на екран комп’ютера, постукав олівцем по клавіатурі суто для ефекту й сказав:
— Розкажи мені про свого батька, Брендене.
— Про кого?
— Про батька. Реймонда старшого. Ти його пам’ятаєш?
— Майже ні. Мені було десь шість років, коли він нас покинув.
— То ти його зовсім не пам’ятаєш?
Бренден стенув плечима.
— Я пам’ятаю дуже мало. Він, як звичайно, повертався додому, співаючи, коли був п’яний. Одного разу він узяв мене в парк на озері Канобі й купив чималу порцію солодкої вати. Я з’їв майже половину й виблював прямо на алею. Він не часто до нас приходив. Це я пам’ятаю. А в чому річ?
Шон знову подивився на екран.
— А що ти пам’ятаєш іще?
— Не знаю. Він смердів одеколоном. Він…
Шон відчув усмішку в голосі Брендена й подивився на нього, м’яко ковзнувши поглядом по його обличчю.
— Він що, Брендене?
Бренден засовався на своєму стільці, дивлячись на щось таке, чого не було в цій кімнаті й не було навіть у тій часовій зоні, в якій вони перебували.
— Він мав звичай носити в кишенях усі свої дрібняки, ви уявляєте? Вони відтягували його кишені, і він весь дзеленчав, коли йшов. Коли я був малий, то мав звичку сидіти у вітальні в передній частині будинку. Будинок був не таким, у якому ми тепер живемо. Він був гарний. І я сидів там близько п’ятої години з заплющеними очима, аж поки не долинав до мене знадвору звук монет. Тоді я вибігав з хати, щоб зустріти батька, і якщо я вгадував, скільки грошей у нього в кишені — навіть якщо я вгадував приблизно, ви розумієте? — він віддавав усі монети мені. — Бренденова усмішка поширшала, і він похитав головою. — Батько мав багато решти.
— А щодо пістолета? — запитав Шон. — Твій батько мав пістолет?
Усмішка замерзла в Бренденових очах, які звузилися й подивилися на Шона з таким виразом, ніби хлопець не розумів його мову.
— Що ви сказали?
— Твій батько мав пістолет?
— Ні.
Шон кивнув головою і сказав:
— Вельми самовпевнена заява для хлопця, якому було лише шість років, коли батько його покинув.
Коннолі увійшов у кімнату для допитів, несучи ящик із паперами. Він підійшов до Шона й поставив ящик на стіл Вайті.
— Що це? — запитав Шон.
— Усяка всячина, — сказав Коннолі, зазирнувши всередину. — Рапорти, результати балістичної експертизи, плівки з телефонними дзвінками в поліцію — одне слово, всяка всячина.
— Ти вже це сказав. А що з відбитками пальців?
— Комп’ютер не знайшов ніяких аналогій.
— Ти їх перевірив у національному масштабі?
— Перевірив і по інтернету, — сказав Коннолі. — Нуль. Знайдено лиш один бездоганний, латентний, який ми виявили на дверях. Відбиток великого пальця. Якщо це той, хто вчинив злочин, то він маленький на зріст.
— Маленький на зріст, — повторив Шон.
— Атож. Коротун. Але той відбиток може належати кому завгодно. Ми знайшли шість таких, які можна роздивитися, й жодні двоє не збігаються.
— Ви слухаєте дзвінки в поліцію?
— Ні, а хіба я повинен їх слухати?
— Коннолі, ти мусиш ознайомитися й ознайомлюватися з усім, що має стосунок до справи, чоловіче.
Коннолі кивнув головою.
— А ви мене вислуховуватимете?
— Аякже, саме для того ми тебе й тримаємо.
Він обернувся до Брендена Гарріса.
— Повернімося до пістолета твого батька.
— Мій батько не мав пістолета, — сказав Бренден.
— Справді?
— Еге ж.
— Он як, — сказав Шон. — Виходить, нас дезінформували. До речі, Брендене, ти часто розмовляв зі своїм батьком?
Бренден похитав головою.
— Ніколи. Він казав, що прийшов тільки вихилити чарку, й ішов геть, залишаючи мене й мою матір, хоч вона й була вагітна.
Шон співчутливо кивнув головою.
— Але ж твоя мати ніколи не подавала на розшук.
— Бо не було сенсу його шукати, — сказав Бренден, і в його очах спалахнув вогонь. — Він сказав моїй матері, що не любить її. Сказав, що вона тисне на нього. Через два дні він пішов назавжди.
— Тож вона ніколи не намагалася знайти його абощо?
— Ні. Він надсилає гроші, то й гаразд.
Шон зняв олівець із клавіатури й поклав його на стіл. Він подивився на Брендена Гарріса, намагаючись розшифрувати цього хлопця, але не побачив у ньому нічого, крім поганого настрою й легкого роздратування.
— Він надсилає гроші?
Бренден кивнув головою.
— Щомісяця, як годинник.
— Звідки?
— Що?
— Я про конверти з грішми. Звідки їх надсилають?
— З Нью-Йорка.
— Завжди?
— Еге.
— Це готівка?
— Так. Здебільшого п’ятсот баксів на місяць. На Різдво більше.
— Він коли-небудь надсилає листа?
— Ні.
— То звідки ви знаєте, що це він?
— А хто ще надсилатиме нам гроші щомісяця? Він винен. Мама каже, він завжди так поводився — учинить якесь паскудство, а потім намагається загладити свою провину.
— Я хочу побачити один з тих конвертів, у яких надходили гроші, — сказав Шон.
— Мати їх викидає геть.
— Прокляття! — вигукнув Шон і відсунув комп’ютерний екран зі свого поля зору. Усе в цій справі дратувало його: Дейв Бойл як підозрюваний, Джиммі Маркус як батько жертви, жертва, вбита з пістолета, що належав батькові її бойфренда. Але потім йому сяйнула думка, яка теж його дратувала, хоч і не стосувалася до цієї справи.
— Брендене, — сказав він, — якщо твій батько покинув родину, коли мати була вагітна, то чому вона назвала немовля його ім’ям?
Бренденів погляд ковзнув кудись углиб кімнати для допитів.
— Моя мама, щоб ви знали, жінка з химерами. Вона старається, але…
— Окей…
— Вона сказала, що назвала його Реєм, аби нагадувати собі.
— Нагадувати про що?
— Про чоловіків. — Він стенув плечима. — Як, коли ти даси їм половину шансу, вони тебе трахнуть, аби довести свою спроможність.
— А коли твій брат народився німим, як вона це сприйняла?
— Розгнівалася, — сказав Бренден, і легка усмішка ковзнула по його губах. — Хоч і вирішила, що це доказ її правоти. Принаймні подумки.
Він доторкнувся до купки паперів на краю Шонового столу, і його легка усмішка щезла.
— Чому ви мене запитуєте, чи мав мій батько пістолета?
Шон несподівано відчув себе смертельно втомленим від удавань та потреби бути чемним і обережним.
— Ти знаєш, е, чому я тебе про це запитую.