— Здоров був, денді Дейві Бойле, — сказав Вел, коли Дейв наблизився до його автомобіля. — Як тобі ведеться, брате?
— Та не вельми, — відказав Дейв і присів біля автомобіля. Він сперся ліктями на те місце, де шибка вікна опускається в двері, й подивився на Вела. — Що нині робиш?
Вел стенув плечима.
— Нічого істотного, чоловіче. Чекаю, хто захотів би випити зі мною пива й трохи чимось покріпитися.
Дейв не міг повірити своїм вухам. Адже він думав про те саме.
— Справді?
— Еге ж. Трохи вип’ємо, а потім, може, зіграємо в більярд, ти не проти?
— Авжеж, ні.
Дейв був трохи здивований. Він спілкувався з Джиммі та з братом Вела Кевіном, іноді навіть із Чаком, але не пам’ятав, щоб Вел коли-небудь проявляв у його присутності бодай щось, крім цілковитої байдужості. Це Кейті, подумав він. Померши, вона поєднала їх усіх. Вони всі оплакували свою втрату, зміцнюючи свої зв’язки через усвідомлення спільної трагедії.
— Стрибай до мене в машину, — сказав Вел. — Ми поїдемо на протилежний кінець міста. Там я знаю чудовий бар. Його власник — один з моїх друзів.
— На протилежний кінець міста? — Дейв подивився на порожню вулицю, яку він щойно пройшов. — Мені треба буде повернутись додому на певний час.
— Авжеж, звичайно, — сказав Вел. — Я відвезу тебе назад, коли захочеш. Залазь у машину. Ми влаштуємо собі вечірку посеред дня.
Дейв усміхнувся й, обійшовши спереду Велів автомобіль, спинився біля пасажирських дверцят. Вечірка посеред дня. Назва достоту відповідає дійсності. Вони з Велом зустрілися тепер, як давні друзі. І це була одна з прикметних подій, що відбувалися на Низині, подія, яка, він боявся, більше ніколи не повториться, — спосіб, яким зберігаються в часі давні почуття, коли ти стаєш старшим і розумієш, що все змінюється, й тими самими залишаються тільки люди, серед яких ти виріс, і місце, в якому ти народився. Твоє сусідство. Нехай воно живе вічно, подумав Дейв, відчиняючи дверцята автомобіля, хай навіть лише в нашій свідомості.
25
Чоловік у багажнику
Вайті й Шон мали пізній ланч у «Петових обідах», ресторані, що стояв біля спуску з шосе, неподалік від їхнього відділення поліції. Пети володіли цим закладом ще з Другої світової війни, й працівники поліції штату харчувалися тут так давно, що Пет Третій полюбляв казати: вони єдина родина рестораторів, яких не було пограбовано протягом трьох поколінь.
Вайті проковтнув шматок чизбургера й запив його своєю содовою.
— Тобі ж не здалося навіть на секунду, що її вбив цей хлопчак, еге ж?
Шон надкусив свій сандвіч із тунцем.
— Я знаю, він мені брехав. Думаю, він щось знає про той пістолет. І я також думаю — припускаю таку можливість, — що його батько досі живий.
Вайті зловив цибуляне кільце в якомусь татарському соусі.
— П’ятсот доларів щомісяця з Нью-Йорка?
— Атож. Ти знаєш, яка сума набирається за чимало років? Майже вісімдесят тисяч. Хто міг би посилати такі гроші, крім батька?
Вайті витер губи серветкою, а тоді знову вгородив зуби в свій чизбургер. Шон із подивом подумав, як його напарник примудряється досі уникати серцевого нападу, хоч так багато їсть і п’є та працює іноді по сімдесят годин на тиждень, коли цього вимагає справа.
— Даймо на те, що він і справді живий, — сказав Вайті.
— Так?
— Як тоді це пояснити — якась хитромудра змова проти Джиммі Маркуса, аби помститися йому невідомо за що, вбивши його дочку? Це ж не кіно.
Шон пирхнув.
— А якщо кіно, то хто в ньому зіграє тебе?
Вайті посмоктав свою содову крізь соломинку, аж поки вона не вперлася в лід.
— Ти знаєш, я про це багато думав. Може статися, суперкопе, що ми так і не розв’яжемо цю загадку. Й тоді нас випустять на широкий екран — «Привид із Нью-Йорка» й подібна ахінея. І тоді Браєн Деннегі не промине шансу зіграти мене.
Шон подивився на нього.
— Твоя думка не зовсім безумна, — сказав він, дивуючись, чому раніше не помічав цієї схожості. — Ти не такий високий, сержанте, але живіт ти також викохав.
Вайті кивнув йому головою і відсунув від себе тарілку.
— А тебе, я думаю, міг би зіграти один із тих кокетливих «Друзів». Знаєш-бо, що ці хлопці мають такий вигляд, наче цілісіньку годину щоранку висмикують волосини зі свого носа й підрівнюють собі брови, а щотижня роблять педикюр. А тож один з них цілком згодився б на твою роль.
— Ревнуєш?
— Щоправда, це фантазії, — сказав Вайті. — Рей Гарріс для нас — глухий кут. Він має ймовірність, скажімо, шість.
— Шість із десятьох?
— Із тисячі. Повернімося до початку, гаразд? Рей Гарріс виказав Джиммі Маркуса. Маркус про це довідується, й він готується відплатити Гаррісові. Проте тому вдається вислизнути, він утікає до Нью-Йорка, знаходить там роботу, доволі стабільну, щоб мати змогу щомісяця надсилати своїй родині по п’ятсот баксів протягом наступних тринадцятьох років. Одного ранку він прокидається й каже собі: «Окей. Настав час розплати», сідає на автобус, приїздить сюди й убиває Кетрін Маркус. Причому не просто вбиває, а вбиває з нечуваною жорстокістю. Бо злочин у парку був злочином психопата. А потім старий Рей — я називаю його старим, бо він має вже років сорок п’ять віку, — пробігши за дівчиною майже через увесь парк, просто сідає на автобус і повертається до Нью-Йорка зі своїм пістолетом? Ти перевірив Нью-Йорк?
Шон кивнув головою.
— Нічого в плані соціальної заборгованості, жодної кредитної картки на його ім’я, жодної історії з найманням на роботу для чоловіка з його ім’ям та його віку. Ні нью-йоркська поліція, ні поліція штату ніколи не затримувала чоловіка з його відбитками пальців.
— Але ти вважаєш, це він убив Кетрін Маркус?
Шон похитав головою.
— Ні. Тобто я не знаю цього напевне. Я навіть не певен, що він досі живий. Я лише припускаю таку можливість. І дуже схоже, що зброєю вбивства був його пістолет. І я думаю, Бренден щось знає, і напевне немає такого чоловіка, який підтвердив би, що він був у ліжку, коли вбивали Кейті Маркус. Тому я сподіваюся, що, трохи посидівши в камері, Бренден розповість нам кілька речей.
Вайті гучно відригнув.
— Але вирішувати тобі, сержанте.
Вайті стенув плечима.
— Ми навіть не знаємо, чи Рей Гарріс брав участь у пограбуванні тієї крамниці з міцними трунками вісімнадцять років тому. Ми не знаємо, чи це був його пістолет. Це все припущення, здебільшого випадкового характеру. Вони ніколи не пройдуть у суді. Їх там не візьмуть навіть до уваги.
— Так, але почуття мені це підказують.
— Почуття. — Він подивився через Шонове плече й побачив, що двері позад Шона відчинилися. — О, Ісусе, знову ці дебільні близнюки!
Соза наближався до їхньої кабінки, а Коннолі плентав за три кроки позаду.
— А ви, сержанте, сказали, що це пусте.
Вайті приклав руку до вуха й подивився на Созу.
— Що ти сказав, чоловіче? Ти ж бо знаєш, я трохи недочуваю.
— Ми переглянули записи з паркувального майданчика «Останньої краплі», — сказав Соза.
— Це не наша територія. Я ж тебе остерігав.
— Сержанте, ми з’ясували, що на автомобіль досі ніхто не претендував.
— То й що?
— Ми попросили наглядача з’ясувати, чи машина досі там. Він нам передзвонив і сказав, що багажник протікає.
— Що з нього протікає? — запитав Шон.
— Не знаю, але наглядач сказав, що там жахливо смердить.
«Кадилак» був пофарбований двома кольорами: верх у нього був білий, а низ — синій. Вайті нахилився біля пасажирського віконця й, прикриваючи руками обидві сторони очей, зазирнув досередини.
— Я бачу підозрілу коричневу пляму біля дверцят водія.
Коннолі, який стояв біля багажника, промовив:
— Господи, ви чуєте, який сморід? Щось подібне до відпливу у Воллатоні.
Вайті підійшов до багажника, коли наглядач паркувального майданчика вклав Шонові в руку ніж із тонким лезом.