Він тяжко страждав, кажучи це Джиммі, слова розривали йому душу, але Дейв хотів потрапити додому, дати лад у своїй голові, побачити свою родину, і якщо за це доведеться заплатити такою ціною, то нехай. Він хоче, щоб усе було гаразд. А коли справжнього вбивцю спіймають і засудять, Джиммі зрозуміє, на яку жертву йому, Дейвові, довелося піти.
— Якась моя частина, — промовив він, — так і не вилізла з того автомобіля, Джиме. Як ото ти сказав. Якийсь інший Дейв повернувся в своє оточення в Дейвовому одязі, але Дейвом він не був. Дейв досі сидить у тому підвалі. Розумієш?
Джиммі кивнув головою, а коли підняв голову, Дейв побачив, що очі в нього вологі й блискучі, сповнені співчуття, а може, й любові.
— То такою була твоя мрія? — прошепотів Джиммі.
— То була мрія, так, — сказав Дейв і відчув, як холод його брехні проник йому у шлунок і стає таким холодним, що спочатку він подумав, це від голоду, адже він спорожнив живіт від решток їжі в Містичну річку лише кілька хвилин тому. Проте це був інший холод, холод, якого він раніше ніколи не знав. Крижаний холод. Такий крижаний, що майже обпікав. Ні, він був гарячий. Він тепер палахкотів у його нижній частині й підіймався вгору до грудей, висмоктуючи з них повітря.
Куточком ока він побачив, як Вел Севідж підстрибнув у повітря й загорлав:
— Оце по-нашому! Оце те, що я тобі казав!
Він подивився в обличчя Джиммі, чиї губи рухалися надто повільно й надто швидко водночас:
— Ми поховаємо тут свої гріхи, Дейве. Ми їх відмиємо, — сказав він.
Дейв сів. Він побачив, як із нього витікає кров, і, коли він притулив долоню до живота, його пальці намацали розколину, яка перетинала йому тіло.
Він сказав:
— Ти мені збрехав.
Джиммі нахилився над ним.
— Що?
— Ти мені збрехав.
— Ти бачиш, його паскудні губи ворушаться, — сказав Вел. — Він ворушить губами.
— Я маю очі, Веле.
Дейв відчув, як над ним ковзнуло знання, і то було найбридкіше знання, яке будь-коли навідувало його. Воно було підле й байдуже. Воно було черстве й повідомляло йому одну істину: ти помираєш.
Я не можу ухилитися від цього. Не можу виблагати собі пощаду чи заховатися за своїми таємницями. Я не можу сподіватися на затримку, на співчуття. Співчуття від кого? Усім байдуже. Усім байдуже. Крім мене. Мені не байдуже. Та ще й як не байдуже. Бо це несправедливо. Я не зможу провалитися в цей тунель сам-один. Не виштовхуйте мене туди. Будь ласка, розбудіть мене. Я хочу пробудитися. Хочу відчути тебе, Селесто. Хочу відчути твої руки. Я не готовий.
Він спробував зосередити свій зір, коли Вел подав Джиммі якусь річ і Джиммі притулив її Дейвові до лоба. Вона була холодна. Вона була холодним кільцем, вона обіцяла принести йому полегкість, пригасити полум’я, що спалювало йому тіло.
Стривай! Ні! Ні, Джиммі! Я знаю, що це таке. Я спроможний побачити спусковий гачок. Не стріляй, не стріляй, не стріляй! Подивись на мене. Побач мене. Не роби цього. Будь ласка. Якщо ти відвезеш мене до лікарні, я одужаю. Вони мене вилікують. О Боже, Джиммі, не роби цього своїм пальцем, не роби! Я набрехав, не виштовхуй мене з цього світу, будь ласка, я не готовий прийняти кулю в свій мозок! Ніхто до цього не готовий! Ніхто! Не роби цього, Джиммі!
Джиммі опустив пістолет.
Дякую тобі, сказав Дейв. Дякую тобі, дякую.
Дейв ліг на спину й побачив смуги світла, які ковзали по дну моста, пробиваючись крізь чорноту ночі, палаючи. Дякую тобі, Джиммі. Тепер я буду хорошим чоловіком. Ти навчив мене чогось. Ти навчив. І я скажу тобі, чого саме ти мене навчив, коли я зможу вдихнути повітря. Я стану хорошим батьком. Я стану хорошим чоловіком для своєї дружини. Я обіцяю. Я присягаюся…
Вел промовив:
— Отже, окей. Справу зроблено.
Джиммі подивився на тіло Дейва, на розколину, яку він прорізав у його животі й грудях, на дірку від кулі, яку він прострелив у його лобі. Він скинув свої черевики й зняв піджак. Потім скинув светра з високим коміром і штани хакі, які він забруднив Дейвовою кров’ю. Зняв і нейлоновий тренувальний костюм, який був на ньому, й доклав його до купи біля Дейвового тіла, залишившись у футболці та джинсах. Він чув, як Вел накладає в човна Г’юї шлакоблоки та важкий ланцюг. Потім Вел повернувся з великим зеленим мішком на сміття, витяг з нього черевики й кинув Джиммі. Той взув їх і перевірив, чи немає крові на футболці та джинсах. Крові не було, вона не просочилася крізь верхній одяг. Навіть тренувальний костюм був майже чистий.
Він став навколішки біля Вела й запхав свій одяг у мішок. А тоді взяв свій ніж і пістолет, вийшов на край причалу й пожбурив їх один за одним на середину Містичної річки. Він міг покласти їх у мішок разом зі своїм одягом і скинути їх із човна згодом разом із тілом Дейва, але з якоїсь причини йому треба було зробити це негайно, перевірити рух своєї руки, коли вона вистрелила в повітря, і зброя закрутилася спіраллю, полетіла по дугоподібній траєкторії та пішла під воду з тихим плюскотом.
Він став навколішки й заглянув у воду. Дейвова блювотина давно попливла геть, і Джиммі опустив руки в річку, досить брудну й маслянисту, та відмив їх від крові Дейва. Іноді у своїх сновидіннях він робив те саме — мив свої руки у воді Містичної річки, — коли голова Правильного Рея Гарріса виринала з води й дивилася на нього.
Правильний Рей завжди казав те саме:
— Ти не можеш випередити потяг.
І Джиммі збентежено відповідав:
— Ніхто не може, Рею.
Правильний Рей, знову поринаючи, усміхався.
— А ти насамперед
Джиммі бачив ці сновидіння протягом тринадцяти років — тринадцять років голова Рея коливалася на хвилях, а він і досі не знав, що той, у біса, хотів йому цим сказати.
27
Кого ти любиш?
Коли Бренден повернувся додому, матері вже не було, вона пішла на розіграш лотереї «Бінґо», лишивши записку: «Курка в холодильнику. Рада, що в тебе все гаразд. Але не перетворюй це на звичку».
Бренден заглянув у свою та Реєву кімнату, але Рея також не було вдома. Бренден узяв на кухні стілець і поставив його перед коморою. Він став на стілець, і той перехилився ліворуч, на той бік, з якого бракувало одного гвинта. Він подивився на дошку стелі й побачив на ній відбитки пальців на пилюці. Раптом повітря перед його очима сколихнулося й замиготіло чорними крапками. Він притиснув праву долоню до дошки й злегка її підняв. Потім опустив руку, витер її об штани й зробив кілька вдихів.
Існують речі, на які ти не хочеш знати відповіді. Бренден ніколи не мав бажання зустрітися зі своїм батьком, коли став дорослим: він не хотів побачити батькове обличчя й зрозуміти, як легко той пережив розлуку з родиною. Він ніколи не розпитував Кейті про її колишніх залицяльників, навіть про Боббі О’Доннела, бо не хотів уявити, як вона лежить на комусь іншому, цілуючи його так, як вона цілувала Брендена.
Бренден знав також правду про істину. У багатьох випадках усе зводилося до того, щоб подумати, чи хочеш ти дивитися їй у вічі, а чи волієш жити в комфортному незнанні або в брехні. А незнання чи брехню часто недооцінюють. Більшість людей, яких Бренден знав, не могла прожити й дня без незнання, прикрашеного брехнею.
Але цій істині він мусив подивитись у вічі. Адже він уже подивився їй у вічі в камері попереднього ув’язнення, й вона пронизала його, як куля, й засіла у нього в шлунку. Вона не вийшла назовні, а це означало, що він не зможе заховатися від неї, не зможе переконати себе, що її ніколи не існувало. Незнання тут не було можливе. Брехня б тут теж не допомогла.
— Прокляття, — сказав Бренден.
Він відсунув дошку вбік і засунув руку в темряву, доторкаючись пальцями до скіпок і більшої кількості пилюки, але не до пістолета. Він мацав там ще з хвилину, хоч і знав, що зброя зникла. Батькового пістолета не було там, де він мав бути. Він був на волі у світі, й він убив Кейті.
Бренден поставив дошку на місце. Знайшов ганчірку й витер згустки пилюки, що нападали на підлогу, а стілець відніс назад на кухню. Він відчував потребу бути точним у своїх рухах. Це було важливо для того, щоб зберегти спокій. Він налив собі склянку помаранчевого соку й поставив її на стіл. Далі сів на стілець із розхитаною ніжкою і сів так, щоб дивитися на двері в центрі помешкання. Він випив трохи свого соку й став чекати Рея.