Джиммі відчув, як ніж увійшов йому в мозок крізь вухо й вистромився назовні крізь друге. Розжарений ніж пронизав йому мозок.
— Жодних сумнівів? — запитав він.
— Жодних, — підтвердив Шон.
— Чому?
— Чому вони це зробили? Вони навіть не знають. Вони гралися з пістолетом. Побачили, як до них наближається автомобіль, і один ліг посеред вулиці. Автомобіль попав у кювет, відмовила передача. О’Ші підбіг до машини з пістолетом, каже, він хотів її лиш налякати, але пістолет вистрелив. Кейті вдарила його дверима, й хлопці кажуть, це їх розлютило. Вони погналися за нею, бо не хотіли, мовляв, щоб вона комусь розповіла, що вони мають пістолет.
— А чому вони її били? — запитав Джиммі й хильнув іще віскі.
— Рей молодший мав хокейну ключку. Він не відповідав на мої запитання. Він німий, тобі це відомо? Але О’Ші сказав, вони її били, бо вона розгнівала їх тим, що втікала. — Шон стенув плечима, так ніби крайнє безглуздя того, що сталося, приголомшило навіть його. — Малі мерзотники, — проказав він. — Боялися, вона їх викаже, а тому вбили її.
Джиммі підвівся. Він роззявив рота, щоб ковтнути повітря, але ноги йому підігнулися, й він знову сів на сходи. Шон поклав руку йому на лікоть.
— Розслабся, Джиме. Зроби кілька вдихів.
Джиммі побачив, як Дейв сидить на землі, затуляючи долонями розколину, яку Джиммі накреслив своїм ножем на його животі. Він почув його голос: «Подивися на мене, Джиммі. Подивися на мене».
— Мені зателефонувала Селеста Бойл, — промовив Шон. — Вона сказала, що Дейва немає вдома. Завважила, він трохи схибнувсь останніми днями. Сказала, що ти, Джиммі, можеш знати, де він є.
Джиммі спробував щось сказати. Він розтулив рота, але в його горлянку напхалося щось схоже на вологу вату.
Шон промовив:
— Ніхто більше не знає, де може бути Дейв. А нам, Джиме, важливо побалакати з ним, бо він може щось знати про типа, якого вбито біля «Останньої краплі» тієї самої ночі.
— Убито тієї самої ночі? — спромігся вимовити Джиммі, перш ніж його горло знову забилося мокрою ватою.
— Атож, — підтвердив Шон, і в його голосі прозвучали суворі ноти. — Педофіла з трьома судимостями. Справжній шматок лайна. В поліції висунули версію, що хтось зловив його, коли він трахався з дитиною, і загнав на той світ. Так чи так, — сказав Шон, — а ми хочемо поговорити про це з Дейвом. Ти знаєш, де він, Джиммі?
Джиммі похитав головою, відчуваючи проблеми зі своїм периферійним зором, перед його очима, схоже, утворився тунель.
— Не знаєш? — перепитав Шон. — Селеста твердить, вона сказала тобі, що, на її думку, Дейв убив Кейті. Нібито їй здалося, ти подумав те саме й повзяв намір щось робити.
Погляд Джиммі впирався в тунель, що закінчувався решіткою стічної канави.
— Ти тепер щомісяця посилатимеш по п’ятсот баксів Селесті, Джиммі?
Джиммі підняв голову, і кожен з них водночас побачив на обличчі другого: Шон зрозумів, що вчинив Джиммі, а Джиммі побачив, що саме зрозумів Шон.
— Ти це зробив, еге? — сказав Шон. — Ти його вбив.
Джиммі підвівся, тримаючись за перила.
— Не розумію, про що ти говориш.
— Ти вбив їх обох — Рея Гарріса й Дейва Бойла. Господи, Джиммі, я приїхав сюди, думаючи, що вся ця версія — нісенітниця, але з виразу твого обличчя бачу, що так воно й було. Ти божевільний, ти психований шматок лайна. Ти це зробив. Ти вбив Дейва. Ти вбив Дейва Бойла. Нашого друга, Джиммі.
Джиммі пирхнув.
— Нашого друга. Атож, хлопче з Пагорбів, він був твоїм добрим другом. Ти не розлучався з ним, еге ж?
Шон наблизив своє обличчя до його обличчя.
— Він був нашим другом, Джиммі. Ти хіба забув?
Джиммі подивився Шонові в очі. Йому здалося, він хоче врізати йому ляпаса.
— Востаннє я бачив Дейва, — сказав він, — у своєму домі вчора ввечері. — Він відштовхнув Шона й перейшов вулицю. — Більше я не бачив Дейва.
— Ти підлий виродку!
Джиммі обернувся й розвів руки, дивлячись на Шона.
— То заарештуй мене, якщо ти такий упевнений.
— Я добуду докази, — сказав Шон. — Ти знаєш, я їх добуду.
— Ти добудеш гівно, — сказав Джиммі. — Дякую тобі, що ти схопив убивць моєї дочки, Шоне. Справді, дякую. Може, тільки шкода, що ти не зробив цього трохи раніше.
Джиммі стенув плечима, обернувся до нього спиною й пішов униз по Ґеннон-стрит.
Шон дивився йому навздогін, аж поки не втратив його в темряві під зламаним вуличним ліхтарем навпроти колишнього Шонового будинку.
Ти це зробив, подумав Шон. Ти справді зробив це, холоднокровний звіре. І найгірше, що я знаю, який ти обережний, бандите. Ти не лишив нам ніяких слідів. Це не в твоїй природі, бо ти чоловік деталей, Джиммі. Ти збіса підступний і хитрий.
— Ти забрав у нього життя, — сказав Шон уголос. — Хіба я помиляюся, підлий чоловіче?
Він кинув порожню бляшанку з-під пива на узбіччя, пішов до свого автомобіля й зателефонував Лорен з мобільного.
Коли вона озвалася, він сказав:
— Це Шон.
Мовчанка.
Він тепер знав, чого досі не сказав і що вона хотіла від нього почути, те, чого він не хотів сказати їй більш ніж рік. Що завгодно, казав він собі, я скажу їй що завгодно, тільки не це.
Але тепер він їй це сказав. Сказав після того, як хлопчисько цілився йому в груди, хлопчисько, в чиїх очах була порожнеча. Після того як побачив в очах бідолашного Дейва розпачливу іскру надії, коли він, Шон, запропонував випити з ним пива, бо цей чоловік, мабуть, ніколи не вірив, що хтось захоче випити з ним пива. І він сказав це тому, що відчув потребу сказати це десь на самому споді своїх мізків, потребу як для Лорен, так і для себе.
Він сказав:
— Пробач мені.
І Лорен озвалася:
— За що?
— За те, що я в усьому звинувачував тільки тебе.
— Окей…
— Послухай…
— Послухай…
— Гаразд, спочатку говори ти, — сказав він.
— Я…
— Що…
— Я… нехай йому чорт, Шоне, ти мені також пробач. Я не хотіла…
— Усе окей, — сказав він. — Справді. — Він глибоко вдихнув, засмоктуючи застояне смердюче повітря свого автомобіля. — Я хочу тебе бачити. Хочу бачити свою доньку.
— Звідки ти знаєш, що вона твоя? — запитала Лорен.
— Вона моя.
— Але ж ти забув про аналіз крові…
— Вона моя, — сказав він. — Мені не потрібен аналіз крові. Ти повернешся додому, Лорен? Ти повернешся?
Десь на мовчазній вулиці почувся гуркіт двигуна.
— Нора, — промовила вона.
— Чого?
— Це ім’я твоєї донечки, Шоне.
— Нора, — вимовив він захриплим голосом.
Коли Джиммі прийшов додому, Аннабет чекала його на кухні. Він сів на стілець за столом навпроти неї, і вона подарувала йому ту стриману потаємну усмішку, яку він любив і яка означала, що вона знає його надто добре, й він може не відкривати рота довіку, а вона завжди знатиме, що він хотів би сказати їй. Джиммі взяв її за руку й потер своїм великим пальцем її великий палець і спробував знайти силу в тому своєму образі, який він бачив на її обличчі.
На столі між ними стояв дитячий монітор. Вони користувалися ним минулого місяця, Надін тоді захворіла на запалення горла. Коли Джиммі чув її хрипіння під час сну, йому здавалося, що його дитина тоне, й він чекав уже на такий тяжкий кашель, що йому доведеться підхопитися з ліжка, схопити свою дитину на руки й в самих майці та трусах побігти до кімнати швидкої допомоги. Щоправда, Надін швидко одужала, але Аннабет не поклала монітор до футляра, який був у шафі на кухні. Вона вмикала його вночі та слухала, як сплять Надін і Сара.
Вони тепер не спали. Джиммі міг чути їх через маленький гучномовець — як вони шепочуться, хихочуть, і він холонув від жаху, уявляючи своїх дітей на тлі того, що він накоїв.
Я вбив чоловіка. Не того, якого треба було вбити.
Це ганебне знання обпалювало його.
Я вбив Дейва Бойла.
Ці слова палахкотіли, провалюючись йому в живіт. Розпеченими краплями вони проникали крізь нього.