Я скоїв убивство. Я вбив невинного чоловіка.
— Ой, любий, — сказала Аннабет, дивлячись на його обличчя. — Ох, моя дитино, що з тобою? Це Кейті? У тебе такий вигляд, ніби ти помираєш.
Вона обійшла навколо столу. У її очах була тривожна суміш стурбованості й любові. Вона обхопила Джиммі, взяла в руки його обличчя й примусила його заглянути їй у вічі.
— Скажи мені, що з тобою?
Джиммі хотів заховатися від неї. Її любов завдавала йому великого болю. Він хотів утекти від її теплих рук і знайти якесь темне, схоже на печеру місце, куди не зможуть проникнути ані світло, ані любов, а він зможе згорнутися в клубок і виплакати в темряву своє горе й ненависть до себе.
— Джиммі, — прошепотіла вона. Вона поцілувала його повіки. — Джиммі, розкажи мені все. Будь ласка.
Вона притиснула долоні до його скронь і занурила пальці в його волосся, доторкнулася ними до його черепа й поцілувала його. Її язик прослизнув йому в рот і став там мацати, шукаючи джерела його болю, висмоктуючи їх, спроможний перетворитися на скальпель, якщо буде треба, й повирізати його ракові пухлини, які вона потім висмокче з нього.
— Розкажи мені, Джиммі. Благаю тебе, все мені розкажи.
І він збагнув, дивлячись на її любов, що повинен розповісти їй усе, бо інакше загине. Він не був переконаний, що вона зможе врятувати його, але не сумнівався в тому, що, коли він не відкриється їй тепер, він неминуче загине.
Отож він їй розповів.
Він розповів їй усе. Про Правильного Рея Гарріса й про смуток, який оселився в ньому з його одинадцяти років. Розповів їй, що любов до Кейті була єдиним виправданням для його інакше марного існування, що вона у свої п’ять років — ця донька-чужинець, яка потребувала його й водночас не довіряла йому, — була найдорожчою річчю, яку він будь-коли мав, і давала йому, ту єдину роботу, якої він ніколи не уникав. Він розповів дружині, що любити Кейті й захищати її було єдиним сенсом його існування, й коли він його втратив, то втратив і своє життя.
— А тому, — сказав він їй, відчуваючи, що кухня навколо них стала тісна й маленька, — я вбив Дейва. Я вбив його й поховав у Містичній річці, а тепер раптом з’ясувалося, що він не вчинив великого зла, що він невинний. Ось що я накоїв, Анно. І цього назад не повернеш. Мабуть, я повинен піти до в’язниці. Я признаюся в тому, що вбив Дейва, й повернуся до тюрми, бо, думаю, для неї я народжений. Ні, люба, не заперечуй. Я не годен жити на волі. Мені не можна довіряти.
Його голос звучав, як голос когось іншого. Він так відрізнявся від того, який звичайно злітав з його губів, що Джиммі думав, чи не бачить Аннабет перед собою чужинця, привид Джиммі, який розчиняється в ефірі.
Її обличчя було сухе й стримане, вона ніби позувала для картини. Підборіддя в неї було задерте, очі ясні й незбагненні.
Джиммі знову почув голоси дівчаток на моніторі, вони шепотілися, і їхній шепіт був схожий на шум вітру.
Аннабет нахилилася й почала розстібати йому сорочку. Джиммі дивився на її вправні пальці, але його тіло ніяк не реагувало на її рухи. Вона розстебнула ґудзики на сорочці, наполовину стягла її з пліч і притулилася щокою та вухом до самого осереддя його грудей.
Джиммі промовив:
— Я лише…
— Цссс… — прошепотіла Аннабет. — Я хочу послухати твоє серце.
Її руки ковзнули по ребрах його огруддя, потім угору по спині, й вона сильніше притиснула бічну частину своєї голови до його грудей. Вона заплющила очі, й тонка усмішка заграла на її вустах.
Вони сиділи в такій позі протягом короткого часу. Шепотіння на моніторі перейшло в тихе сопіння — його доньки поснули.
Коли Аннабет відсунулася, Джиммі все ще відчував її щоку на своїх грудях як перманентний відбиток. Вона сіла долі перед ним і дивилася йому в обличчя. Вона нахилила голову до дитячого монітора, і якусь хвилю вони слухали, як сплять їхні донечки.
— Ти знаєш, що я сказала їм, коли вкладала їх спати сьогодні?
Джиммі похитав головою.
Аннабет мовила:
— Я сказала їм, щоб вони були до тебе дуже уважні протягом певного часу. Бо як сильно ми любили Кейті, але ти любив її ще сильніше. Ти любив її так сильно тому, що ти її створив і виховував її, коли вона була зовсім крихітна, й часом твоя любов до неї була такою великою, що твоє серце наповнювалося, як повітряна куля, й було готове луснути від любові до неї.
— Господи, — промовив Джиммі.
— Я сказала їм, що їх їхній тато любив не менше, ніж її. Що він мав чотири серця, й усі вони були наповнені повітрям, і всі боліли. І твоя любов означала, що нам можна ніколи не турбуватися. І Надін сказала: «Ніколи».
— Прошу тебе. — Джиммі почував себе так, ніби був придавлений гранітними брилами. — Припини.
Вона хитнула головою, не спускаючи з нього спокійного погляду.
— Я сказала Надін: «Правильно, дитино. Ніколи. Бо наш тато король, а не принц. А королі знають, що слід робити — навіть якщо це важко, — щоб усе було гаразд. Тато — король, і він…
— Анно…
— …він зробить усе, що повинен зробити для тих, кого він любить. Кожен припускається помилок. Кожен. Але великі люди намагаються робити все правильно. А це головне. Це те, чого вимагає велика любов. Тому ваш тато — великий чоловік».
Джиммі почував себе засліпленим. Він сказав:
— Ні.
— Селеста телефонувала, — промовила Аннабет. Її слова тепер були наче дротики.
— Не треба…
— Вона хотіла знати, де ти був. Вона сказала мені, що розповіла тобі про власні підозри стосовно Дейва.
Джиммі витер очі тильним боком долоні й подивився на дружину так, ніби ніколи не бачив її раніше.
— Вона сказала мені це, Джиммі, і я подумала, яка дружина може так подумати про свого чоловіка? Якою треба бути недоброю, щоб говорити такі речі? І чому вона розповіла про це тобі? Га, Джиме? Чому вона прибігла до тебе?
Джиммі міг би їй відповісти — він завжди мав певне уявлення про Селесту й про те, як вона іноді дивилася на нього, — проте не сказав нічого.
Аннабет усміхнулася, ніби побачила відповідь на його обличчі.
— Я могла б зателефонувати тобі на твою мобілку. Я могла б. Коли вона сказала мені про те, що ти знаєш, і я згадала, що бачила, як ти поїхав із Велом, я могла здогадатися, що ти надумав робити, Джиммі. Я не заплішена ідіотка.
Заплішеною ідіоткою вона не була ніколи.
— Але я тобі не зателефонувала. Я тебе не зупинила.
— Чому? — запитав Джиммі захриплим голосом.
Аннабет нахилила голову, ніби відповідь була очевидна. Вона стояла, дивлячись на нього своїм дивним поглядом, а тоді помахами ніг поскидала свої черевики, розстебнула змійку на джинсах і стягнула їх зі своїх стегон, нахилилася та зсунула їх на свої щиколотки. Потому вийшла з них і водночас скинула сорочку й бюстгальтер. Вона витягла Джиммі з його стільця, притисла до свого тіла й поцілувала його вологі вилиці.
— Вони слабаки, — сказала вона.
— Хто «вони»?
— Усі. Усі, крім нас.
Вона стягнула з Джиммі сорочку, й Джиммі побачив її обличчя таким, яким воно було тоді, на В’язничному каналі, тієї ночі, коли вони вперше туди вибралися. Вона запитала, чи наявний злочин в його крові, і Джиммі переконав її, що ні, бо подумав, що саме такої відповіді вона сподівається від нього. І тільки тепер, через дванадцять з половиною років, він збагнув, що вона хотіла почути від нього лише правду. Хоч би яка була його відповідь, вона її прийняла б і пристосувалася до неї. Вона її витримала б. Вона побудувала б їхні життя відповідно.
— Ми не слабаки, — сказала вона, й Джиммі відчув, як відроджується в ньому бажання, так ніби він з ним і народився.
Якби він міг з’їсти її живою, не завдавши їй болю, він пожер би її органи, вгородив би зуби їй у горло.
— Ми ніколи не будемо слабаками.
Вона сіла на кухонний стіл, звісивши з нього ноги. Джиммі дивився, як дружина стягує з себе трусики, й розумів, що це розрада тимчасова, що він просто блокує в собі біль, спричинений убивством Дейва, поринаючи в силу й плоть своєї дружини. Але на сьогоднішню ніч цього вистачить. Не на завтра й не на наступні дні. Але на сьогоднішню ніч — напевне. А хіба не так починаються всі процеси одужання? Маленькими кроками.