Правда полягала в тому, що Джиммі зроду не відчував великої провини за будь-які свої вчинки. Щоправда, він домовився з одним зі своїх нью-йоркських приятелів, що той кожного місяця надсилатиме Гаррісам по п’ятсот баксів, але на це його штовхнуло не почуття провини, а ділова логіка — доки вони думатимуть, що Правильний Рей живий, вони не стануть розшукувати його. Але тепер, коли Реїв син у в’язниці, нехай воно западеться, він перестане надсилати гроші. Використає їх на щось добре.
На сусідів, постановив він. Він використає ці гроші, щоб захистити своїх сусідів. І, дивлячись на себе в дзеркало, він вирішив, що міркує слушно, — це його люди. Відтепер він володітиме ними. Він жив брехнею протягом тринадцятьох років, удаючи, що думає, як добропорядний громадянин, тоді як бачив навколо себе безліч утрачених можливостей. Вони хочуть побудувати тут стадіон? Чудово. Поговорімо про робітників, яких ми можемо надати. Ні? Тоді окей. Ми пильно стежитимемо за вашими машинними хлопцями. Остерігайтеся пожежі або чогось іще гіршого.
Він посидить із Велом та Кевіном і поговорить про їхнє майбутнє. Їхню територію треба буде розчистити. А як бути з Боббі О’Доннелом? Його майбутнє, вирішив Джиммі, не уявляється йому таким безхмарним, якщо він вирішить і далі стовбичити біля Східного Бакінгема.
Він закінчив голитися й ще раз подивився на себе в дзеркало. Він порочний? Що ж, нехай так і буде. Він може з цим жити, відчувати любов у своєму серці й мати впевненість у собі. Буває й гірше.
Він одягся й пройшов через кухню, відчуваючи, що чоловік, яким він прикидався всі ці тринадцять років, щойно був змитий у зливальницю разом із брудною водою. Він чув, як його доньки кричать і сміються, певно, Велів кіт не перестає їх лизати, і він подумав: «Чоловіче, що може бути приємнішим за ці звуки?»
На вулиці Шон і Лорен знайшли собі місце перед кафетерієм «Нейт і Ненсі». Нора спала в своєму візку, який вони поставили під накриття. А самі, прихилившись до стіни, їли морозиво. Шон дивився на свою дружину й думав, чи все тепер у них буде гаразд. Чи не наробила річна розлука надто багато шкоди, чи не розчавила їхнє кохання та всі ті чудові роки, які вони прожили в шлюбі до того розладу, яким відзначилися останні два? Проте Лорен узяла його за руку та стиснула її, і, подивившись униз на свою донечку, він подумав, що її треба боготворити, що це маленька богиня, яка заповнить усе його єство.
Через парад, який проходив перед ними, Шон побачив Джиммі й Аннабет Маркус. Їхні дві гарненькі доньки сиділи на плечах Вела й Кевіна Севіджів. Дівчатка махали руками кожній платформі й кожному відкритому автомобілеві, які пропливали повз них.
Двісті шістнадцять років тому, як знав Шон, на берегах каналу збудували першу в’язницю, яка згодом дала свою назву каналові. Першими поселенцями в Бакінгемі стали тюремники та їхні родини, дружини та діти чоловіків, які сиділи в тюрмі. Миритися їм було нелегко. Коли ув’язнені виходили на волю, вони часто бували надто стомлені або надто старі, щоб переселятися кудись далеко, й Бакінгем незабаром став відомий як звалище всіляких покидьків. Салуни виникали як гриби на цій авеню та в її брудних провулках, і тюремники переселилися на пагорби, побудувавши там свої оселі, тож вони знову могли дивитися згори вниз на людей, яких колись охороняли. У 1800-х роках почався бум тваринництва й там, де тепер автострада, розмістилися тваринницькі ферми, худобу підвозили до самої Сідней-стрит для пішого переходу до центру дороги, на якій нині був парад. І покоління колишніх арештантів та робітників на різницях і їхніх нащадків протягли район Низини до того місця, куди підганяли худобу. В’язницю закрили внаслідок якогось забутого реформістського руху, й тваринницький бум закінчився, а салуни будували й далі. Потім накотилася хвиля ірландських іммігрантів, після неї вдвічі більша хвиля італійців, збудували підземку, й місцеві мешканці подалися в місто шукати роботу, одначе в кінці дня вони завжди поверталися сюди, додому. Ви поверталися сюди тому, що збудували це селище, ви знали його небезпеки та його втіхи, а головне, ніщо з того, що тут відбувалося, не дивувало вас. Був свій глузд і в масових крадіжках, і в кривавих намаганнях зробити лад, і в іграх у м’яч, і в коханні, яке відбувалося в неділю вдосвіта. Але вже ніхто не бачив у цьому здорового глузду, і в цьому була суть. Нікого тут не вітали.
Лорен прихилилася до нього, її голова була під його підборіддям. Шон відчував її сумнів, але і її потребу відновити віру в нього. Вона промовила:
— Ти був дуже наляканий, коли той хлопчисько націлив на тебе пістолет?
— Сказати правду?
— Скажи.
— Злякався так, що мало в штани не наробив.
Вона витягла свою голову з-під його підборіддя й подивилася на нього.
— Ти серйозно?
— Так, — сказав він.
— А ти подумав про мене?
— Подумав, — відповів він. — Я подумав про вас обох.
— І що ти подумав?
— Про те, що відбувається тут тепер.
— Про парад і таке інше?
Він кивнув головою.
Вона поцілувала його в шию.
— Ти нахабно брешеш, мій любий, але мені приємно тебе слухати.
— Я не брешу, — сказав він. — Повір мені, я не брешу.
Вона подивилася вниз на Нору.
— У неї твої очі.
— І твій ніс.
Не відриваючи погляду від дитини, вона промовила:
— Я сподіваюся, це їй допоможе.
— Я теж.
Він поцілував її.
Вони прихилилися до стіни разом, дивлячись на потік людей, що проминав їх по хіднику, а потім перед ними несподівано виникла Селеста. Шкіра в неї була бліда, а волосся всипане лупою. Вона смикала свої пальці, ніби хотіла виламати їх із суглобів.
Вона кліпнула очима й подивилася на Шона.
— Привіт, поліціянте Дівайн.
Шон подав їй руку, бо, здавалося, вона впаде, якщо хтось її не підтримає.
— Привіт, Селесто. Називайте мене Шон. Так буде краще.
Вона потисла йому руку. Її долоня була клейка, пальці гарячі, й вона відразу опустила руку.
— Це Лорен, моя дружина, — сказав Шон.
— Добридень, — мовила Лорен.
— Добридень.
Якусь мить ніхто не знав, що казати. Вони стояли напружені, чужі одне одному, а потім Селеста подивилася через вулицю, й Шон простежив за її поглядом до Джиммі. Той стояв там, обнявши Аннабет, обоє вони сяяли, як сьогоднішній день, оточені друзями та родичами. Либонь, вони були певні, що більше нічого не втратять.
Очі Джиммі ковзнули повз Селесту й зустрілися з Шоновими. Він кивнув йому головою, й Шон кивнув у відповідь.
Селеста промовила:
— Він убив мого чоловіка.
Шон відчув, як Лорен застигла навпроти нього.
— Я знаю, — сказав він. — Я ще не можу цього довести, але я знаю.
— Але ви доведете?
— Що?
— Доведете, що він його вбив? — запитала вона.
— Я спробую, Селесто. Присягаюся Богом.
Селеста подивилася на авеню й пошкрябала собі голову з ледачою люттю, ніби хотіла вишкрябати з неї воші.
— Останнім часом у мене щось діється з головою, — сказала вона. — Це смішно, але я неспроможна мислити. Неспроможна, та й годі.
Шон простяг руку й доторкнувся до її зап’ястка. Вона подивилася на нього своїми дикими й немолодими очима. Схоже, вона чекала, що він уріже їй ляпаса.
— Я можу рекомендувати вам лікаря, Селесто, він намагається лікувати тих, хто втратив близьку людину внаслідок жорстокого злочину.
Вона кивнула головою, хоч його слова, схоже, анітрохи її не втішили. Її зап’ясток випав з його руки, і Селеста знову стала смикати свої пальці. Помітивши, що Лорен спостерігає за нею, вона подивилася вниз на свої пальці та опустила руки. Потому знов підняла їх, склала на грудях і підсунула долоні під лікті, неначе хотіла не дати їм відлетіти геть. Шон помітив, як Лорен усміхнулася до неї слабкою, стриманою усмішкою, усмішкою смиренного співчуття, і з подивом завважив, що Селеста відповіла їй власною невеселою усмішкою, вдячно закліпавши очима.
Раптово він відчув любов до своєї дружини, таку, якої не відчував ніколи раніше, приголомшений її спроможністю негайно виявляти спорідненість із пропащими душами. І подумав, що це він зіпсував їхнє подружнє життя, надто часто проявляючи своє поліційне его та свою зневагу до вад і слабкостей людей.