— Не треба вибачатись. Я теж підшукала собі прекрасне виправдання, любий. Мені доведеться з ним переспати, сказала я собі, бо інакше я втрачу свої відсотки, якщо контракт не буде підписано. Але ж мені було відомо, що плутати бізнес і секс неприпустимо, а також те, що від моєї згоди чи відмови нічого не зміниться, і що «Острайхфарм» працюватиме з нами за будь-яких умов. Насправді я зробила це, бо хотіла тебе.
— Але не любила? — обережно спитав Крістіан. — Навіть тоді?
— Ні. Не любила, хоча ти дуже милий.
— Дуже милий — звучить жахливо, — Кріс усе ще намагався тримати марку і жартувати. Виходило непереконливо, проте Лана поважала мужніх людей.
— За два місяці наша делегація приїде до Відня, — виказала вона невеличку таємницю. Крістіан помітно підбадьорився.
— А ти будеш у її складі?
— Навряд чи, та я пришлю тобі Юлю — ну пам’ятаєш, заступницю начальника відділу технологічного контролю?
— Таку невисоку білявочку з карими очима? Ще в неї усмішка така… заразлива?
— Ах ти, негіднику, — Світлана засміялась. — Отаке твоє кохання, що ти на інших дівчат заглядаєшся?
— Ну, я закоханий, але ж не сліпий. А навіщо ти пришлеш її до мене?
— Бо вона залюблена в тебе по самісінькі вуха вже цілу вічність, Крісе, і якби ти дивився на те, що дійсно варте уваги, ти б це помітив.
— А з чого ти взяла, що вона залюбилась у мене? Вона сказала тобі?
— Ні, о ні. Тільки не Юля. Вона ніколи такого не скаже. Просто… вона дивиться на тебе так, як може дивитись тільки закохана жінка.
— Та вона ж мене зовсім не знає.
— Кохання і знання ніколи не були взаємонеобхідними речами. Крім того, Юля — то справжня господиня, у хорошому значенні цього слова — у найвищому значенні. Не прогай свій шанс, Крісе — із неї вийде прекрасна гаусфрау.
— Що для тебе, звичайно, неприйнятно.
— Та ні, — Світлана замислилась. — Ти знаєш, ні. Зараз мені ця ідея подобається, як не дивно. Вести дім — чому ми не вважаємо це окремим фахом? Адже для цього потрібен хист. Можна навіть сказати, талант. Щоб у домі був затишок і звучав дитячий сміх.
Очі Крістіана вилізли з орбіт.
— Ти не захворіла?
— Я видужала.
— І де ж той дім, який би ти хотіла вести?
Лана усміхнулась — вустами, але в очах плескалась гіркота.
— Там, де й той чоловік, заради якого я хотіла б усе це робити, — вона торкнулась пальцями свого чола. — Ось тут.
Кріс викликав їй таксі, і вони тепло, мов подружжя при розлученні, яке, втративши із роками кохання, не втратило поваги і тепла, розпрощались. Вже у вестибулі, раптом щось пригадавши, Крістіан спитав:
— Лано, а той дідусь, до якого ти приходила? Він тобі хто?
— Та ніхто, власне кажучи. Просто знайомий. А що?
— Дивно він якось виглядав, коли виходив із номера.
— Уявляю собі, — фиркнула Лана. — Мокре дрантя, натягнуте на худеньке тіло, і сам синій, немов охляле курча. Я зараз тобі поясню. Це…
— Поясни спочатку, про кого ти говориш, — перервав її Крістіан. — Той старий, якого я зустрів у коридорі, зовсім не такий.
— А який? — в грудях у Лани виникло лоскітливе передчуття чогось цікавого.
— Він виглядав так, як ваші священики… православні… у дні великих церковних свят. Риза із золотої парчі, акуратна сива борода…
— Як борода? — Світлана абсолютно точно пам’ятала, що її жебрак був неголеним, але безбородим.
— Борода, — повторив Крістіан. — Не надто довга, біла, широка та густа. Погляд такий дивний — він лише мить на мене дивився, але мені здалось, що очі в нього теплі і зимні водночас… блакитно-сірі. І зовсім він не худенький, хоча під ризою важко роздивитись, та що не синій — це я тобі абсолютно точно кажу. І ще, на голові він мав вінець, схожий на ті, що їх тримають над головами молодих свідки. Я був колись на православному вінчанні — дуже красиво. Так от, у нього був точнісінько такий — тільки золотий, по-моєму.
Від всього почутого голова у Лани пішла не просто обертом, а дзиґою закрутилася. Подали таксі, Крістіан ледь не на руках виніс її до машини, запхнув у салон, стягнув обіцянку передзвонити, коли дістанеться до Києва, і пішов святкувати Різдво, а Світлана, охопивши руками голову і погойдуючись в такт підстрибуванню автомобіля на бруківці, намагалась упорядкувати свої думки. Думки шикуватися в лави категорично не бажали, а лізли поперед батька в пекло, та ще й наввипередки, обганяючи одна одну, перестрибуючи зі слова на слово, від чого здавалось, що її думки — то не думки, а самі уривки, клапті порваних раціоналізмом містичних ідей: «Святий Миколай… Зимовий Микола… То се ти закинув мене в Рутенію? Отак ти віддячив мені?»