— Пане Яницький?
— Пані Сушко. Ну ось, нарешті ми і зустрілися, — теплі блакитні очі всміхались, в їхніх куточках зібрались веселі «гусячі лапки». — Чи можу я висловити жаль з приводу того, що наша зустріч так затрималась із моєї вини?
— Жаль? О, ні, жалю від вас я не прийму. Ніколи ні про що не жалійте, пане Яницький. Який у цьому сенс?
Олесь схилив голову, погоджуючись, і від цього, такого знайомого руху, серце Лани стиснулось і солодко заскніло. І це його волосся… воно знову падало на високе чоло, розбурхуючи уяву, пробуджуючи спогади про те, як вона відкидала ті непокірні пасма, як, сміючись, торкалась до них вустами… Олесь стояв перед нею, як колись на судилищі — немов чекаючи вироку, знаючи вже, яким він буде, той вирок, і все ще не втрачаючи надії… Лана простягнула руку і легенько торкнулась його долоні. І від її дотику він спалахнув.
— Можна вас на кілька слів? — рівним голосом попрохав він, вказуючи очима на двері. І тут — не знати, яке божевілля оволоділо нею, чи, навпаки, до неї повернувся розум, бо вона усміхнулась, чисто, прозоро, подивилась на нього і спокійно одповіла:
— Кажи мені «ти», Олесю. Так буде краще.
— Маленька… моя дівчинко… росинка моя, — він згріб її у ведмежі обійми, і перелякані менеджери вкупі із паном Стояном просто таки заціпеніли, на те споглядаючи, і лише Роман, незворушний мов танк, так само дивився собі на стелю — він навіть із місця не рушив.
— То ви що, — до пана Стояна кінець кінцем повернувся дар мови, — все-таки бачились раніше?
— Раніше? — Лана насупила брови, замислившись. — Не знаю. Можливо, вічність тому. Не в цей приїзд до Львова, не турбуйтесь, я вас не обманюю, Василю Петровичу.
— По-моєму, — зауважив директор, вочевидь, загубивши всяку надію зрозуміти, що коїться з його улюбленицею, — де і коли б ви не зустрічались, познайомитись ви встигли доволі близько.
— Не так близько, як мені хотілося б, — Олесь вхопив її за руку і потягнув у коридор — вона не пручалася. Зупинившись біля високого, на пів стіни, вікна, що виходило у внутрішній дворик, він знову притиснув її до себе — так міцно, що їй важко було дихати, і прошепотів, ледь торкаючись губами її волосся:
— В той день я поїхав шукати тебе.
— Я знаю. Побачення в Самаррі, правда ж?
— Так, тільки замість смерті — любов. І де ми зустрілися?
— В іншому житті.
— Ти пам’ятаєш?
— Любий… звичайно. Ти був там королем.
— То так мені вже на роду приписано.
Лана тихенько засміялась, відчуваючи, як від щастя тремтять руки, а голос зривається, і темніє в очах. Знепритомніти від надлишку почуттів… ефектно впасти в надійні обійми коханого… чорт забирай, а в цьому щось є. Треба спробувати.
— Одну хвилиночку, — за спиною Олеся виник Роман. — Я не затримаю довго твою королеву, мій друже.
Олекса слухняно відступив, а Ромко, звертаючись безпосередньо до Лани, продовжив:
— З тих пір, як він лазив бозна-де три доби, він повернувся сам не свій. Враження було таке, ніби він щось втратив. А коли ми їхали сюди, він марив вами всю дорогу зі Львова до Києва. Дев’ять годин! Називав вас своєю королевою і зітхав так шумно, що в авто дах зривало від висхідних повітряних потоків. Мене він так просто дістав, я боявся навіть його за кермо пускати, — Роман театрально потер дійсно втомлені, запалені очі. — Та тепер я бачу, що через вас варто було зітхати. І трохи постраждати теж не гріх.
— Не розумію, чому ми раніше були ворогами. Ти чудова людина, раднику.
Роман не здивувався цій заяві, яка у вустах незнайомої жінки прозвучала б, щонайменше, дивно — він просто відступив на крок, оглядів Лану так, ніби вони зустрілись після довгої розлуки — хоча… чи доречне тут «ніби»? — і стиха проказав:
— Собача робота. Насправді ти завжди подобалась мені. Мені усі, хто любить Олеся, подобаються, а ти — особливо, бо кохаєш його сильніше за всіх.
— Такий гарний светр, — опустивши погляд на груди Романа, зауважила Лана. — Хто зв’язав? Мама Ганна?
І знову він зовсім не здивувався.
— Зоряна.
— Зоряна? Особистий секретар Олексія?
— І моя наречена. Вона просила передати тобі, — тут Ромко всміхнувся, — чужинко, ось це.
Роман простягнув правицю, розтиснувши пальці — на долоні, обмотаний шовковим чорним мотузочком, лежав Ланин дерев’яний хрестик, той, який вона, разом із душею, загубила у бальній залі королівського палацу, танцюючи із Олесем містичний вальс. Ну ось, нарешті душа її повернулась. Спільно з Божим благословенням. Лана взяла натільний хрестик і мовила, надягаючи його: