— Подякуй їй.
— Неодмінно. Та скоро ти сама матимеш нагоду подякувати їй. Так я собі думаю. — Ромко скоса поглянув на Олексія, легенько вклонився і відійшов. Та не встигла Лана знову приступитись до Олеся, як у коридорі пролунали якісь зловісні кроки — чому вони здалися їй зловісними, вона пояснити не змогла б, та це було її перше, суб’єктивне відчуття, і воно не зрадило її, бо, озирнувшись, вона побачила, як до неї поспішає Валентин, із таким злостиво-привітним усміхом на вустах, що вона вся аж пополотніла. На нараді він сидів мовчки, ігноруючи її, озиваючись, тільки коли до нього звертались, і вже це було поганим знаком, бо так — і Лана це знала — проявлялась його злість, а, побачивши її в обіймах Олеся, він, певно, зовсім розлютився. Валентин був із того ґатунку чоловіків, які не прощають жінок, що насмілились сказати їм «ні», і, до того ж, він цілком міг утнути якогось підлого коника, і саме це, судячи із сиропної гримаски на лиці, він і збирався зробити.
— Світлано! — вигукнув він вкрадливо, інтимно і водночас так голосно, що не почув би його тільки мертвий, та ще й схопив її за руку, стиснув так, що аж пальці хруснули, руку довелося видирати, і це вийшло не дуже ефектно. — Ну, як ти? Виглядаєш прекрасно! Де ти була весь цей час, крихітко? Як провела різдвяні канікули? Судячи з рум’янцю на щічках, багато гуляла? Молодець! — він торохтів, як гримуча змія, він так поспішав сказати якомога більше гидот, що аж захлинався словами і слиною. — А тебе тут усі обшукались! І Стю — пам’ятаєш його, ну, того жантильного лондонця, ну, голову «Брітіш Медікал Ко», і Жан-Поль, і Крістіан Мюллер! А Курт — він постійно про тебе питає!
— Який ще Курт? — слабко спитала вона, прекрасно усвідомлюючи, що насправді це не має ніякого значення.
— Я такого не знаю.
— Курт, — повторив Валентин таким тоном, ніби вона на все життя зобов’язалась знати усіх Куртів цього світу, — німець, із Мюнхена. Та годі тобі! Не знаєш, то будеш знати, бо йому дуже, дуже кортить познайомитися з тобою поближче. Ми промацуємо їхню фірму на предмет співпраці.
— Бажаю успіху. Тільки до чого тут я?
— Та припини, — Валя дрібно, неприємно засміявся, — усім же відомо, як ти робиш свою кар’єру, то май хоч мужність не соромитись цього.
І, випустивши цю останню отруйну стрілу, яка з голосним свистом поцілила прямо в її оголене, беззахисне серце, Валентин подався геть, весело насвистуючи.
Світлана безпомічно озирнулась — ну, звісно, Олесь стояв поруч. Невідомо, зле подумала Лана, де він був ті два пекельні тижні, коли вона божеволіла, ридала, коли день у день, мов почвара, блукала засніженим лісом, сахаючись людей, як вампір — сонячного світла, але зараз він тут. Поруч. І вуха, мов локатори. Він все почув — ну, хто б сумнівався. Обличчя в Олексія закам’яніло.
— І як же ти робиш свою кар’єру? — наблизившись, м’яко уточнив він, неначе не розуміючи, на що натякав Валентин. — Розкажи мені, а я послухаю.
Вона втрачає його, із жахом зрозуміла Лана, щойно віднайшла — і втрачає! Ні! Оце вже ні! Вона не може дозволити собі такої розкоші — знову втратити його!
Після всіх цих страждань, після мук, які хижими птахами шматували її вразливу, але ще живу плоть і душу, вона просто не може загубити його! Та що ж робити? Пояснювати щось, виправдовуватись, принижуватись, благати? Ні — цим вона тільки все зіпсує! І тоді вона зробила єдине, що могла, єдине, що взагалі можна було зробити в цій ситуації — розвернулась і мовчки пішла геть.
Олесь наздогнав її за хвилину і сіпнув за рукав, змушуючи обернутись. Вона не піддалася.
— Світлано!
— Мені нічого сказати тобі, Олесю. Піди та поговори з Валентином — він знає про мене більше, ніж я сама!
— Лано…
— Пусти мене!
— Кохана…
— Забирайся геть!
— Маленька!
— Геть! Головне — невинність душі; той, хто навчив мене цьому, був чимось схожий на тебе!
— Ну, пробач, Світлячку мій, — вигляд у Олекси був найпокаянніший. — Так, це ревнощі! Звичайнісінькі ревнощі! І мені навіть не соромно! Соромно лиш за те, що я зрадив тебе, а потім змусив чекати — так довго, стільки пустельних років… Звідки мені знати, що ти робила усі ті сотні літ, доки мене не було поряд?
— Чекала тебе, — Лана повернулась нарешті, сміючись і плачучи, і обвила його плечі руками. — Я просто чекала тебе, мій королю.
— Єдина моя… Я піду і наб’ю морду цьому Валентину, — пообіцяв він, припадаючи до її вуст. — Але потім… трохи пізніше… нагадаєш мені, якщо я забуду.
— Неодмінно.
— Бо ти така гарна, що можна забути про все на світі. Ти така прекрасна… як сонце.