— Олесю…
— Як світло… Ти маєш хороше ім’я. Воно тобі дуже пасує — Світлана…
— Твоє тобі теж підходить. Олексій — захисник… Мій захисник. Тільки попереджаю одразу — бажаючих просвітити тебе стосовно моєї ганебної, як вони це називають, поведінки, буде більш ніж достатньо. Я не робила нічого поганого, нічого, за що мені могло б бути соромно, — Лана дивилась Олесю прямо у вічі, — та деякі, навіть якщо із власних очей у них стирчить частокіл, дуже пильнують смітинки в очицях ближнього.
Олекса замислився.
— Вважаєш, я не подужаю всім морди набити? Тоді покличу на допомогу Ромка.
— Думаю, до цього не дійде.
— Я теж так думаю. Бо я забираю тебе із собою.
— Куди?
— А як ти гадаєш?
Притиснута до підвіконня — Олесь наново затягнув її до вікна, та й дійсно — не стирчати ж їм посеред коридору — Лана тільки зітхнула.
— А я повинна вгадати?
— Аякже. Дається три спроби.
— В Рутенію?
— За тисячу літ я забув туди дорогу.
— В Чорний ліс, шукати галявину Закоханих Сердець?
— А хіба ти вже не знайшла її тоді — за нас обох?
— І це він знає. Ну, тоді мабуть що до Львова.
— Вгадала! На останній спробі! Ти ледь не завалила гру!
— А ще були претендентки?
— О, Боже мій, ні. Ні. Ти поза конкурсом, поза конкуренцією. Ти найкраща. Тому я і вибрав тебе.
— Вибрав із кого? — Лана жартома замахнулась на нього рукою. — Я ж поза конкурсом!
— Ти — моє все, — Олесь перехопив її правицю, поцілував кістянки пальців. — Бачу, ти носиш його… мій перстень.
— Не знімаючи. Бо тепер він уже мій. Ти подарував мені його, не забув? Мушу визнати, любий — ти справжній збоченець. Я вже казала тобі?
— Було щось таке… не пам’ятаю тільки, чи ти жалілася?
— Жалілась? Я?
— Так, ти ніколи ні на що не скаржилась. Навіть тоді, коли я зрадив тебе, я не почув жодного докору.
— Не було ніякої зради.
— Кохана, я зрадив тебе, — із притиском повторив Олесь. — Я змушений був нести цей хрест через багато життів. Бо зрада — це той єдиний гріх, який не можна відмолити.
— Це дивлячись, як ти молитимешся, — Світлана сказала це і, зніяковівши, відвела очі, бо Олесь хмикнув.
— А як треба?
— Я складу перелік.
Погляд Лани впав на білий автомобіль у внутрішньому дворі «Київлікпрепарату» — здається, це був новенький «Пежо». Незнайомий — бо всі автомобілі своїх колег Лана знала, як свої п’ять пальців. Біля авто, переминаючись з ноги на ногу, певно, від холоду, спиною до вікна, стояла якась жінка у дорогій — се було видно навіть із третього поверху — темно-коричневій дублянці та білій ажурній пуховій хустині. Щось у цій жінці здалось Лані знайомим, щось хвилююче, хороше і важке водночас, нахлинуло на неї неочікуваним, неясним спогадом. Лана повернулась до Олеся:
— Твоя дружина?
— Дружина? То ти вважаєш, я покликав би тебе із собою, маючи жінку? Ти доброї думки про мене! А ти б поїхала зі мною за таких умов?
— Ні за що.
Олексій всміхнувся, кивнув.
— Я так і думав. Це — моя старша сестра. А цей розбишака, — він кивнув на вікно, і Лана, знову поглянувши у двір, побачила, як із машини вистрибує хлопченя років семи, — небіж.
Жінка, немов зачувши слова Олеся, озирнулась, і, безпомилково визначивши, біля якого вікна знаходиться її брат, помахала рукою. Її хустка сповзла, і Лана все згадала без пояснень. Це нагле руде волосся вона впізнала б, мабуть, лиш по самих його відблисках у холодному зимовому сонці. Малий теж підняв вгору личко. Це були Ія та Ярослав.
— Я винна їй різдвяний подарунок, — раптом згадала вона.
— Я не хотів брати Ію, — відказав на те Олесь, — та вона напросилась. Сказала, що бачити мене закоханим — це найкращий подарунок, і саме його вона від тебе чекала. А ще сказала, що має віддати тобі якісь речі і що ти обов’язково повинна мене перевиховати. Як ти думаєш, тобі вдасться?
Лана трохи відхилила голову так, щоб бачити кохане обличчя.
— Боюсь, що ні.
— Але ти візьмешся за це?
— О, неодмінно. Я завжди приймаю виклик.
— Це я пам’ятаю. Одного разу, коли смерть викликала тебе на двобій, ти теж прийняла виклик — і перемогла. Тому й відбулася наша зустріч — тут, сьогодні. Я кохаю тебе.
— Олесю, а ти не думав, що насправді нічого про мене не знаєш? Так само, як і я про тебе?
— Думав, — це було її останнє справжнє заперечення, і від того, як легко він погодився, його маленький світлячок виглядав шокованим — це побавило Олеся. — Я постійно про це думаю. І вважаю це вельми захопливим. Ну, сама поміркуй — у нас попереду ціле життя, щоб пізнати одне одного, ми ніколи не сумуватимемо разом, бо нерозгадані таємниці постійно манять до себе, а розгадані — се вже не таємниці. Але насправді, — торкаючись вустами її шиї так, що Лана вигнулась дугою і тихенько застогнала, прошепотів він, — я знаю про тебе все. І ти знаєш усе про мене все, навіть те, як я танцюю, а цього, клянуся, і моя мама рідна не знає. Хоч у чомусь їй із сином пощастило.