— Що, все так безнадійно? — витираючи сльози, що навернулись на очі від сміху, уточнила Світлана.
— Ще гірше. Кажу ж вам, повний каюк, — конфіденційно понизивши голос, скрушно промовило зеленооке чортеня. — Мама в нас такі — слів на вітер не кидають. А взагалі-то, у нашій сім’ї патріархат — як тато сказали, так по-маминому і буде!
Захлинаючись сміхом і какао, яке — малий не збрехав — було найкращим напоєм з усіх, які Лана будь-коли куштувала, вона погладила Ярослава по шовковистому волоссю і спитала:
— А чому саме Сігал? Хіба ти, крім бойовиків, нічого не дивишся?
— Дивлюся, — весело розколовся Ясь, із задоволенням спостерігаючи, як гостя, прикривши очі, вдихає аромат зготованого ним шоколаду. — Усякі там слиняві мультфільми, комедії, зняті дорослими дядьками, які думають, що пам’ятають, якими вони були в дитинстві, а насправді не пам’ятають ні скільки горілки вихлебтали вчора, ні, певно, скільки в них нині власних дітей, теж. Чесно кажучи, мама стверджують, що Сігал тому грає в бойовиках незворушного одинака, що зі своєю кам’яною мармизою не годен зіграти більш нічого, окрім хіба що статуї Командора, і вважають, що ці фільми псують мій смак, проте миряться, бо в мене немає інших поганих звичок.
— То ти ідеал? — піддражнила Лана.
— Практично — так. Виходьте за мене заміж.
— Прямо зараз? — безпорадно спитала Світлана, коли відкашлялась.
— Ні, — визнало хлопченя і похнюпилось. — Треба почекати. Принаймні років десять. А ви ж не будете стільки чекати? — Ярослав підвів очі і з такою надією поглянув на неї, що вона ледь не бовкнула «буду».
— Юначе, тобі скільки років?
— Вісім.
— Прекрасно. А мені двадцять п’ять. Різниця у сімнадцять років — то забагато, як на мене. Я могла б мати такого сина, як ти.
Оце так прямо в яблучко, раба Божа Світлано. Таки могла б. І де він тепер, твій син?
Господи, хоча б зараз не втручайся. Дай мені спокій. Що за звичка — лізти в розмову? Мені треба зосередитись.
Відмахнувшись таким чином від гласу Божого, Лана простягнула руки і поклала їх на худенькі плічка Яся.
— Серденько, коли ти виростеш, то неодмінно зустрінеш ту…
— О, я придумав, — малий, вочевидь, ніколи не впадав у відчай. — Ви народите доньку, а я стану великим і оженюсь на ній. Тільки щоб була на вас схожа, чуєте? — видавши на-гора це держзамовлення, Ярослав замислився над кандидатурою батька своєї майбутньої нареченої — було помітно, що він звик тримати все під контролем.
— У вас є хлопець?
Давай, раба Божа, розкажи малому про всіх твоїх «хлопців». Тільки попередь його, що це надовго. Один перелік, без характеристик, і той потягне на кілька годин.
Спасителю, ну не треба перебільшувати.
— Постійного немає.
— Тоді ми віддамо вас за вуйка Олексія.
— Прекрасно! — з ентузіазмом вигукнула Лана. — А ти не хочеш спитати, що з цього приводу думає сам вуйко Олексій?
— Та ні, не хочу, — хлопченя дивилось на неї так здивовано, ніби вона запропонувала йому поцікавитись у бекону, а чи бажає той, щоб його з’їли. — В таких речах усе залежить від жінки. Невже ви цього не знали?
— Та якось забула. З голови вискочило.
— Тільки я вас попереджаю, — із виглядом лікаря, що обговорює з пацієнтом профілактику хвороби, мовив Ясь, — це буде непросто. На вуйка Олексія багато жінок хотіло лапу накласти, та тільки всі опеклися.
— Твоя мама розповідала мені, який він популярний. Але боюся, що…
— Не бійтеся. Я вам допоможу. Удвох ми його обдуримо.
Світлана допила какао і поставила філіжанку на тацю. Дзвінко співали тірольці, в повітрі плавав аромат ялиці, а вона, сидячи на килимі, напроти восьмирічного змовника, цілком серйозно дослухалась до його неймовірних ідей. Це все Різдво. Його таки слід зустрічати вдома. Тоді, принаймні, ніхто, крім стін твоєї квартири, не помітить, що ти тихо помішана.
— Наскільки я зрозуміла, моя думка теж не має значення?
— Ваша? — гладеньке чоло Ярослава на мить зібралось зморшками — здавалось, він сумнівався, чи здатна жінка думати. — Ну чому ж, звичайно, має, — нарешті видав він. — Ви ж повинні сказати «так» біля вівтаря, хіба ні? Ну, коли священик спитає вас, чи збираєтесь ви любити і…
— Я чула, про що питає священик, — не витримала Лана, — та запевняю тебе, в найближчі п’ять років до мене особисто він не звернеться.