— Йдіть, дідусю, додому. Вже нічого не вистоїте, в таку негоду.
— Нема куди йти, доню, — озвався старий деренчливим, мов розстроєне фортепіано, голосом. — Немає в мене ніякого дому.
Лана, що вже рилася в гаманці, завмерла.
— То де ж ви живете?
— Ніде, — дідусь зіщулився, мов безвинно побитий старий пес, плечі опали ще більше. — Мав я колись хату в селі, і жінка була, і діти, а тепер… нікому не треба, негодний став. Жінка померла, а сини мої батька з дому вигнали. Отакі бувають діти.
Не кажучи вже про те, які бувають батьки.
— Оце приїхав до Львова, тут колись мій двоюрідний брат мешкав, думав, знайду його, та він помер, а я про те не знав. Грошей на квиток нема, їжі нема, даху над головою… Мені хоч би хліба… — старець заплакав і Світлана відчула, що плаче разом із ним. І тут їй в голову прийшла непогана ідея.
— Ну ось що, — завзято шморгаючи носом, вирішила вона, — в мене тут номер у готелі заброньований, на три дні, а я зупинилась у друзів. Ходімо, я вас туди поселю, це зовсім поруч, дам трохи грошей, відігрієтесь, поїсте щось, поспите, а потім на потяг — і додому. На квиток я теж грошей дам. Це не годиться, так Різдво зустрічати. Ходімо.
Говорячи це, Лана крадькома поглянула на свій годинник і ледь не застогнала, подумки прощаючись із «Галичмедсвітом», чий офіс був настільки поруч, буквально, тільки руку простягни, з його директором та власником, так і не побаченим нею паном Олексієм Яницьким, із не підписаним контрактом і своїми відсотками. Та серед цього калейдоскопічного вихору думок і на мить не з’явилась та, що можна просто залишити діда чекати, доки вона владнає всі свої справи — під дощем, що переходить у мокрий сніг, на морозі, що в’їдається в шкіру, покриває її крижаною шкоринкою і холодить вдвічі сильніше тому, що повітря вологе. Лана хотіла допомогти старенькому негайно — в її понятті іншої допомоги не існувало.
— Ну, чого ви? Ходімо. Це готель «Замок Лева», і номер там хороший, напівлюкс. Там, мабуть, і гаряча вода є.
— Доню, — голос діда вже деренчав менше — чи це Лані здалося? І поглибшав він якось зненацька, чи що? — я цей готель знаю. І його ціни сягають неба не гірше за шпилі на його вежах. Хто платить за твою кімнату?
— Фірма. Авансовий звіт затверджує директор.
— І що сказав би твій директор, якби дізнався, куди ти витрачаєш кошти фірми?
— Молодець, — твердо відповіла Лана.
— Га?
— Він сказав би мені «молодець», — повторила дівчина.
— Василь Петрович католик, свята людина, насправді віруюча, а не декларативно. Він визнає лише адресну допомогу і терпіти не може безликої доброчинності, бо вважає, що в таких випадках гроші йдуть не в латані кишені, а в шкіряні портмоне. Прошу вас, йдемо вже — я змерзла, як цуцик.
— Я не хочу, — з останніх сил опирався старенький, — щоб у тебе були неприємності. Ти ж поспішаєш кудись, я бачу.
— Усі справи можна відкласти, окрім добрих справ. Вони не чекають.
Гарно сказано, раба Божа Світлано, чорт забирай… тобто, я мав на увазі, круто!
Господи, попереджаю: будеш поминати нечистого — доведеться мити рот із милом, і сто разів читати «Отче наш»! Краще допоміг би мені вмовити цього старого віслюка.
Вибач, сьогодні ти твориш дива. А в мене вихідний. День народження. Бажаю успіху!
Успіх — успіхом, а без удачі тут точно не обійшлося, думала Лана, витягуючи дідуся з маршрутки, — щоб запхати його туди, а це означало капітуляцію, їй знадобилось всього-на-всього двадцять хвилин. Ще п’ять на дорогу до готелю, і не пройшло й півгодини, як вони урочисто вступили в однокімнатний номер. Не зважаючи на слабкі протести і сором’язливість старого, Світлана ледь не силоміць стягнула з нього наскрізь промоклий одяг, загорнула в пухнатий рушник і відправила в душ — гаряча вода подавалась тут цілодобово і це була розкіш. Доки старий хлюпався в кабінці, хрипкувато щось наспівуючи, Лана вийняла з гаманця три купюри по сто гривень і поклала їх на тумбочку біля ліжка.
Дідусь з’явився в кімнаті з рушником на стегнах, худий, як колгоспне курча. Похапцем вибачившись, він схопив свої речі і відніс їх в душ із явним наміром випрати, а потім повернувся й сказав:
— Хай Господь тебе благословить, доню.
— Ви краще лягайте. Під ковдру. Ось так. І трохи поспіть. Як прокинетесь, замовте щось із буфету, ціни тут нормальні, я перевірила. І головне — випийте вина чи коньяку, вам треба зігрітися. А потім, коли висохне одежа, зможете зайти в крамницю. Мені вже пора.