І тут-таки почервоніла, похапцем пробурмотівши «Вибачте».
— Саме це він і пише, — майже весело сповістила Світлана. — Суцільні вибачення і ніяких пояснень. Зрозумілих пояснень, я маю на увазі, бо туману з цього листа на три Лондони стане. Якщо хочте, можете почитати.
— Ой, ну що ви, — Зоряна сплеснула руками. — Це буде зовсім… неприпустимо!
— Ну, вам видніше. А де мій хабар?
— Ваш що? О, подарунок, — секретарка якось хитро всміхнулась і полізла в ту саму шухляду, із якої діставала листа. Цього разу на світ Божий з’явилась чарівна композиція, висотою з долоню Лани — на лісовій, вкритій кошлатим бавовняним снігом, галявинці, біля крихітної пластмасової ялинки стояли сани, запряжені північним оленем. В санях, як і годиться, сидів Санта-Клаус, по нашому — святий Миколай, з виряченими очима. Так само очі вилазили з орбіт і в оленя, бо напроти них стояла висока і струнка дівчина в червоному ковпачку, червоних же чобітках, шортах і бюстгальтері, який вона, судячи з рук, заведених за спину, ось-ось мала розщепнути. Більш за все Світлану вразила майстерність, з якою було передано непідробний захват на оленячій морді і лукаву усмішку, сховану в білій ватяній бороді Санти.
— Я ніколи не бачила вашого директора, — зі смішком мовила Лана, — але прошу, перекажіть йому, що він мені вже подобається.
— Він усім подобається, — махнула рукою секретарка, — та тільки користі з того мало.
Ще один всесвітній любимчик.
— Скажіть, ви сьогодні до котрої години працюєте? — поцікавилась Світлана. — І чи є в офісі хтось, крім нас?
— Охоронець, — охоче відгукнулась та. — А взагалі-то я мала б працювати до третьої. У нас сьогодні короткий день. А в тих, хто належить до римо-католицької церкви, позавчора почалися різдвяні канікули.
— І ви залишились для того, щоб дочекатись мене? А якби я зовсім не прийшла?
— Прийшли б, — упевнено відказала Зоряна. — Я знаю.
— Як ви знаєте?
— Знаю, і все. Ви повинні були прийти.
— Прекрасно. Ви що, теж відьма? В цьому місті їх безліч.
Дівчина засміялась.
— Так, Львів до цього заохочує. В місті магії якось і незручно бути звичайною жінкою. Аура чарівності ліпша за будь-яку красу, чи не так?
— Свята правда. Хоча вам нічого перейматись через брак краси. Мабуть, закохані хлопці ордами штурмують вашу приймальню.
Зоряна хмикнула.
— Таке скажете. А ви бували у Львові раніше?
Тут живе моє серце.
— Я вчилася у Львівському медичному інституті.
— Та що ви? Правда? То ви — львів’янка!
Я — пілігрим безумного прощання…
— Десь в глибині душі.
— А що столиця? — вигляд у дівчини став краєзнавчим. — Я там ніколи не була. Ви любите Київ?
— Люблю. Та це місто важке. Амбіційне. Гонорове. Динамічне, із потужним ритмом. Не таке жорстке, як, наприклад, Москва, але теж часом нагадує мені коток для вкладання асфальту — якщо потрапиш під нього, розплющить. І останнім часом, як на мене, столиця стає європейською такими темпами, що зі свистом вивітрюється дух і риси того, старого Києва — міста Кия, Аскольда та Діра, міста Магдебурзького Права. Про Лавру в руках москалів я краще промовчу, хоча наші святині належать нині тим, хто їх нищив, і це справжнє безумство. А нагромадження скла і бетону стають справжніми надгробками тому неповторному, що зветься обличчям міста. Теплиці ті ідіотські на майдані Незалежності, не центр, а якісь парники… Ви краще приїздіть до Києва і самі все побачите. Ваша думка може різнитись від моєї.
— Але як?
— Залізницею, — Світлана скроїла змовницьку міну. — Скажіть шефу, якщо він збереться до Києва, що без вас йому не обійтись, і — справа в капелюсі!
— Ага, — простягнула Зоряна дещо недовірливо. — І на що, приміром, я б йому здалася?
— Ну, хоча б на те, що, за словами столичної гості, на територію «Київлікпрепарату» нікого не пускають без перепусток. Живих. Передайте пану Олексію, що я його прощаю з однією умовою — коли поїде до столиці, нехай візьме із собою вас.
Вони із Зоряною обмінялись ще кількома загальними, ввічливими репліками, Лана допила каву і, опускаючи в сумку свій подарунок, згадала про ліки.
— Я хотіла б залишити вам зразки антибіотика, — сказала вона, — але лабораторія, мабуть, замкнена…
— Уже години зо три, — підхопила секретарка. — А холодильник у приймальні зламався, — вона вказала рукою на білий «Норд» в кутку біля вікна, що, дійсно, не дрижав. — Я, в принципі, могла б забрати ці ліки додому, а потім…
— Немає сенсу тягатись з ними туди-сюди, — рішуче заперечила Світлана. — Якщо пан Олексій раптом достроково збере до купи своїх вужів-напрямків і згадає про мене, нехай телефонує на мобільний. Я ще добу буду у Львові.