— Так, — повторив роздратований, але при цьому, як не дивно, не злий голос, — код. День янгола, твого янгола-охоронця, розумієш?
— А він у мене є?
— Він у кожного є. І якщо ти чхати на нього хотіла, це ще не означає, що його немає. Тобто її. Святої Світлани.
— І що, — розмовляючи з порожнечею, гнула своє Лана, — вона одна опікується усіма Світланами світу?
— Та ні, — здивувався голос такій необізнаності, — свята Світлана — це як бригадирка, у неї в підпорядкуванні всі янголи, які наглядають за земними Світланами. Власне кажучи, їх дві — дві святі Світлани. З іншими іменами так само — один, наприклад, святий Олег головує над янголами, що опікують земних чоловіків на ймення Олег. Найбільше у нас на Небі святих Іванів — по-моєму, близько сімдесяти тільки православних, я навіть точно не пам’ятаю. Без кінця когось канонізують, — поскаржився глас Божий, — а мені лиш устигай з усіма знайомитись та записи вести. Ти собі не уявляєш… ну, добре, — обірвав голос сам себе, — то все лірика. Давай, напружуй пам’ять. Виберешся звідси, як згадаєш, коли в тебе іменини, або… я ще подумаю, за яких інших умов. Усе, вперед. Зичу успіху!
— Звідки «звідси»? Господи, та де ж я?
Тиша. Творець відключився. Сеанс зв’язку завершено. І що тепер?
Проблема полягала в тому, що Лана поняття не мала, коли в неї день янгола, і порада пригадати цей знаменний день скидалась на улюблене мамине «не знав, не знав, та й забув». Старий добрий звичай відзначати іменини повернувся не так давно і далеко не всі його сприйняли. Більшість киян тільки сміялися, вбачаючи у цьому дні зайвий привід для п’янки, і мало хто дякував своєму святому за заступництво або молився, як і годилося б; крім того, багатьох збивала з пантелику кількість святих, які носили однакові ймення, а як правильно обрати собі одного покровителя, люди не знали. Сімдесят із гаком років войовничого атеїзму не пройшли дарма; лише купка істинно віруючих хоч щось тямила у церковних обрядах. Світлані, до свого сорому, довелось визнати, що вона з тих, хто не тямить.
Вхопивши свою торбу за мотузки, Лана встала і вирішила пошукати людей, у яких можна буде спитати, коли ж церква вшановує святу Світлану. Дивний одяг сковував рухи, вона плуталась у довгій спідниці, бо в житті не вдягала таких ряс, а взуття без каблуків змінило її ходу з витонченої на вайлувату — чи то їй здалося від незвички? Кліпси зникли з вух так само, як і мобільний та гаманець із сумки, натомість на скронях, причеплені до обруча, теліпались якісь срібні підвіски — в усякому разі, Лані, яка скосила на них очі так, що ризикувала підхопити хронічну зизоокість, здалося, що вони були срібні. І невибаглива зачіска дівчини — «хвіст», перехоплений на потилиці шовковою сірою стрічкою — кудись зникла; довге, нічим не обмежене волосся, вільно струменіло по спині, спадало на груди довгими звивистими пасмами і окремими впертими волосинками лізло Світлані в очі. Втім, це не завадило їй побачити перед собою, на відстані приблизно двохсот метрів від того місця, де вона валялась у траві, те, що вона чомусь не помітила, коли вперше підводилась, і що не помітити було важко, щоб не сказати неможливо. На високому пагорбі, оточеному, немов звивистою змійкою, срібною стрічкою ріки, стояв замок. Фортеця. Місто, обнесене муром, достеменно таким, який нещодавно (а скільки ж часу насправді пройшло?) перегородив їй шлях. Зі свого спостережного пункту вона добре розгледіла і масивний підйомний міст, що виходив немов із нутрощів пагорба, як продовження стежки, та нависав над річковим плесом, і арочний проріз величезних воріт — глухих, із темного дерева, щільно зачинених. За вражаючої товщини фортечною стіною, викладеною з грубих, неотесаних кам’яних брил, що мружилась на сонце підсліпуватими щілиноподібними вікнами-бійницями, височіли зубчаті дозорні вежі. Про всяк випадок Лана глянула собі за спину — поле тягнулось ще метрів на двадцять, а за ним починався ліс. Він був густим, чорним, з непривітними деревами, котрі скривили гілля так, що воно скидалось на руки, виламані, викручені в жесті відторгнення; так людина, простягаючи руки долонями вперед, каже «ні» комусь або чомусь, чого не хоче прийняти. Утім, Світлана й сама не палала бажанням занурюватися в хащу. Поволі, як дитина, що тільки-тільки зіп’ялась на ноги, вона непевними кроками рушила до замку. Думки плутались в голові, мов нитки, ірреальність всього, що з нею відбувається, пропливала перед очима, збільшуючись у кілька разів, вигинаючись, мов літери, на які дивишся крізь лінзу, або стеблина, що видається набагато товщою в краплині росі. Від усього, що діється навколо неї, Лані було лячно, і з кожним кроком, із кожною билинкою, що зігнулась, придушена її постолами, ставало ще страшніше, хоча нічого жахливого в оточуючому її світі не було, навпаки, пейзаж виглядав дуже мальовничо. Повітря, нагріте сонцем до напівпрозорого марева, колихалось, як желеподібне тіло медузи, і від його густоти та п’янкого аромату трав, котрим від щедрот своїх земля ділилася з небом, голова йшла обертом; трудівниці-бджілки пурхали з квітки на квітку, басовито гули вгодовані джмелі — їхні розміри Лану просто вразили — і коники раз у раз пролітали прямо в неї перед носом, демонструючи свої акробатичні надбання з артистичної недбалістю. Літо буяло — те саме пекуче, щедре, пахуче літо, від якого так швидко відвикаєш у великому місті; живучи там, починаєш думати, що літо — це піт, випари від в’язкого асфальту, пил у ніздрях і вода, яка не освіжає. Та тут, у загадковому місці, без адреси і часу, літо було справжнім. І небо — справжнім, густо-синім, кришталево-чистим та бездонним. І трави були справжніми, соковитими, шовковистими та високими. Несправжньою тут була лише вона, Світлана Сушко.